Розділ 66 — Побудувати для неї парк розваг

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

— Щось трапилося? — чоловік мав витончену манеру поведінки і був аж ніяк не схожий на бізнесмена.

— Пане Ло, це той самий Сяо-Чень, який проявив ініціативу і допоміг поліції затримати втікача, — дядько Сюй підтягнув Чень Ґе ближче до себе. — Я вже доповідав вам про цю справу раніше: він хоче взяти в оренду ту занедбану підземну парковку.

— Гаразд, я зрозумів. Сюю, ти можеш бути вільний, іди займайся своїми справами, — директор Ло жестом відпустив менеджера, і в кабінеті залишилися тільки він та Чень Ґе.

— Я вже знаю про твій план орендувати підземну парковку. Але чи не міг би ти детальніше розповісти, що саме збираєшся там зробити? — пан Ло запросив Чень Ґе сісти на диван і власноруч налив дві чашки чаю.

— Розширити свій атракціон. Я планую переобладнати підземну парковку на масштабний підземний лабіринт.

— Підземний лабіринт... Чудова ідея. Проте чи вистачить тобі сил, можливостей та фінансів, щоб довести цю справу до кінця? Вартість самої оренди площі — це лише крихітна частина витрат. Насправді найважче — це якісно наповнити, деталізувати й довести декорації до ладу, — пан Ло відкинувся на спинку дивана, в його очах проглядала нотка знесилення та втоми. — Я не маю нічого проти твоєї ідеї й цілком можу здати тобі цю парковку. Але перед цим хочу поставити кілька запитань.

Хоча директор Ло й погодився на оренду, він досі жодним словом не натякнув про ціну, тому Чень Ґе все одно почувався трохи ніяково:

— Питайте.

— Ти тримаєш “Будинок жахів”, тож мусиш розуміти навіть краще за мене, наскільки величезними є перші капіталовкладення в такий бізнес. До того ж, “Будинок жахів” — це не ресторан і не готель. Якщо ресторан збанкрутує, увесь посуд, столи й стільці можна розпродати на вторинному ринку. Але якщо ти не втримаєшся на плаву, кому ти потім продаватимеш усі ці відірвані руки, ноги та інший специфічний реквізит?

Слова директора Ло були абсолютно резонними. Про такі нюанси Чень Ґе раніше навіть не замислювався.

— Навіть якщо твій “Будинок жахів” працюватиме успішно, подивімося на такий показник, як реіграбельність і частота повторних візитів. Похід до “Будинку жахів” — це товар одноразового споживання. Після короткого спалаху шаленої популярності атракціон рано чи пізно неминуче втратить інтерес, адже кількість твоїх потенційних клієнтів обмежена. Вклавши туди купу грошей, чи зумієш ти взагалі повернути собівартість? І останнє запитання. Якщо ти розшириш свій “Будинок жахів” на підземну парковку, звідки ти братимеш клієнтів? Кількість твоїх відвідувачів напряму залежить від загального потоку людей в парку розваг. Але що як в один прекрасний день парк розваг закриється? Що ти тоді робитимеш зі своїм атракціоном?

Чень Ґе чудово бачив, що директор Ло намагається зупинити його виключно з добрих намірів. Насправді, саме такі люди, які вказують на реальні ризики, щиро бажають допомогти й не хочуть, аби ти зазнав збитків.

Ці три запитання директора Ло кружляли в голові хлопця. З першими двома питаннями, завдяки наявності чорного телефону, Чень Ґе міг розібратися без жодних зусиль, а от третій пункт дійсно викликав у нього серйозне занепокоєння.

Якщо парк розваг “Нове століття” збанкрутує, його “Будинок жахів” теж піде на дно.

Переїжджати й відкриватися в іншому місці — справа марудна: один лише збір величезного стосу ліцензій та дозволів забере купу часу й сил. До того ж, його нинішні фінанси обмежені, і знайти нове приміщення, яке змогло б умістити в собі повноцінні сценарії жахів з чорного телефону, зараз було практично нереально.

— Ти вже знайшов відповіді на ці три запитання? — пан Ло, здавалося, заздалегідь передбачив реакцію Чень Ґе. — Повертайся назад. Деякі речі варто спочатку ретельно обмізкувати з усіх боків, а вже потім братися до справи.

Чень Ґе продовжував сидіти на дивані й не рухався. Він підвів погляд на директора Ло й раптом запитав:

— Парк розваг дійсно більше не може триматися на плаву?

Директор Ло не відповів ні ‘так’, ні ‘ні’, проте втома в його очах стала ще важчою:

— Якщо я скажу, що парк розваг і справді незабаром доведеться закрити, ти все одно наполягатимеш на оренді підземної парковки?

— Так, — відповідь Чень Ґе застала директора Ло зненацька. Погляд хлопця був непохитним: — Пане Ло, щодо вашого першого та другого запитання — я вже знайшов ідеальне вирішення. А щодо вашого третього запитання, то воно в принципі є безпідставним.

В очах Чень Ґе наче затанцювало дике полум’я; цей хлопець взагалі не знав, що таке страх чи відступ:

— Мій “Будинок жахів” ніколи й ні від кого не залежав. І кількість моїх відвідувачів ні за яких обставин не визначатиметься загальним потоком усього парку розваг. Якщо ви дасте мені трохи часу, я не просто приваблю в “Будинок жахів” незліченну кількість людей, я власноруч витягну з кризи й оживлю весь цей парк розваг! Оренда підземної парковки — це лише перший крок. Я побудую унікальний, небачений досі тематичний парк, повністю присвячений горору, містиці та гострим відчуттям.

Випаливши все це на одному диханні, Чень Ґе раптом згадав застереження дядька Сюя: «Менше говориш — менше наробиш помилок, затямив?»

Він із легким острахом та каяттям зиркнув на директора Ло, подумки сварячи себе за те, що розпалився й вибовкав усе, що було на думці.

Вислухавши палку промову хлопця, пан Ло повільно поставив чашку на стіл. Втома з його очей кудись зникла. Помовчавши хвилину, він раптом розсміявся:

— У кожному реченні тільки й чути: ‘я зроблю’, ‘я побудую’... Ти нагадав мені мене самого в молоді роки.

Він підвівся з крісла й розсунув важкі штори на вікні. З кабінету адміністрації відкривався панорамний вигляд на всю територію парку розваг.

— Якщо “Нове століття” доведеться закрити, то серед усіх людей саме мені буде найболючіше й найважче з цим змиритися, — він відчинив вікно, дозволяючи свіжому вітру куйовдити його сивіюче волосся. — Цей парк має для мене особливе, сакральне значення. Якби це було в моїх силах, я б хотів, аби він працював вічно.

Директор Ло посміхався, проте його посмішка була дуже складною — спокійною, мудрою, притаманною людині, яка вже звикла до будь-яких життєвих штормів та ударів долі:

— Я чув твою історію. Таємниче зникнення батьків, ти кинув стабільну роботу й самотужки взявся відроджувати залишений ними “Будинок жахів”. Насправді ми з тобою дуже схожі. Тільки от тобі пощастило куди більше, ніж мені.

Він узяв зі столу єдину фоторамку, що стояла в кабінеті. На знімку були зображені батько з донькою.

Чоловік невисокого зросту з інтелігентним виглядом обіймав маленьку милу дівчинку. На жаль, у дитини була помітна явна деформація рук, а її посмішка виглядала дещо млявою.

— Це моя донька. У неї була важка форма дислексії, їй доводилося носити спеціальний корсет, аби тримати хребет прямо. Доля до неї була дуже сувора, але вона залишалася неймовірно сильною дівчинкою. Вона обожнювала посміхатися — і мені, і кожному зустрічному незнайомцю, — директор Ло замріяно дивився у вікно. — Але цей світ влаштований так, що твоя доброта до нього зовсім не гарантує, що він відповість тобі взаємністю. Коли я виходив із донькою на прогулянку в міські парки, жодна дитина не хотіла з нею гратися. Тоді донечка безпорадно дивилася на мене повними сліз очима... Їй було страшно, вона щиро вважала, що це вона в чомусь винна й зробила щось не так. Я не знав, як її втішити. З того часу я виводив її гуляти лише в самий полудень або в похмурі дощові дні, коли на вулицях майже не було людей. І саме тоді в моїй голові народилася шалена думка — побудувати для неї парк розваг.

— На жаль... вона так і не дожила до того дня, коли будівництво парку було повністю завершено, — директор Ло обережно повернув рамку на місце, його погляд залишався абсолютно спокійним. — Багато людей не розуміють, чому я готовий пустити за вітром увесь свій статок, аби утримувати парк розваг, який з року в рік приносить збитки, але, гадаю, ти розумієш це почуття.

— Розумію як ніхто інший, — Чень Ґе вже давно підвівся з дивана. Він і подумати не міг, що директор Ло відкриє йому свою душу й розповість таку глибоку особисту драму.

— Усі навколо думають про те, куди б вигідніше втекти, і лише ти зумів мене по-справжньому здивувати, — зачинивши вікно, директор Ло підійшов до столу й дістав із шухляди теку з документами. — Насправді, коли мені вперше доповіли про твоє прохання, я одразу погодився. Тримай. Забирай папери. Якщо щось знадобиться, звертайся до мене. Але пам’ятай: у тебе, можливо, залишилося лише два-три місяці.