Розділ 70 — Особливі відвідувачі

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Вомані, Liliia Alon

— Опівнічна квиткова каса досі пошкоджена, і як її полагодити — гадки не маю. Цей чорний телефон вічно вигадує якусь чортівню, — Чень Ґе виліз із каси, і чим довше дивився на неї, тим більше переконувався, що ця споруда збудована аж ніяк не для живих людей.

— Босе!

Від воріт парку розваг, одягнена в цивільний одяг, до нього підбігла Сяо-Вань, тримаючи в руках пакунок із гарячими баоцзи*.

[Примітка: Баоцзи — популярна китайська страва, що являє собою невеликий пиріжок, що готується на пару.]

Побачивши сповнену енергії дівчину, Чень Ґе одразу повеселішав. Сяо-Вань часом бувала неуважною чи забудькуватою, але її природна життєрадісність завжди допомагала іншим відчути красу й тепло життя.

Він без зайвих церемоній узяв частування й заходився з апетитом їсти:

— Чого це ти сьогодні так рано?

— Босе, поглянь! — Сяо-Вань примостилася поруч на сходах і дістала телефон, гортаючи текстові репортажі та завантажені відеосюжети про вбивство сім’ї в житловому комплексі Пін’ань. — Тут усе про тебе! Мені здається, ти скоро потрапиш у топ трендів!

— Дай-но гляну, — Чень Ґе почав переглядати дописи. Він і сам не очікував, що вчорашнє сухе інтерв’ю приверне стільки уваги. — Шкода.

— Чому шкода? Як на мене, усе чудово, — Сяо-Вань сиділа поруч, і її щоки після бігу все ще палахкотіли рум’янцем.

— Тоді я думав лише про премію й зовсім забув, що це був розкішний шанс для реклами! — він із прикрістю гортав екран. — Якби ж я знав, що це дивитиметься стільки людей, то за будь-яку ціну перебив би капітана Яня й пропіарив наш “Будинок жахів”! Подивися на ці статті — жодного слова правди, навіть точної адреси нашого атракціону не вказали! Сяо-Вань, слухай моє завдання: сьогодні ми заходимо в коментарі під усіма цими новинами, розкриваємо свою особу, лишаємо адресу нашого “Будинку жахів” і пишемо, що кожному, хто прийде після цих репортажів, — знижка двадцять відсотків.

— Якось ніяково... — збентежилася дівчина, але зрештою слухняно пішла виконувати вказівку Чень Ґе.

О дев’ятій годині парк розваг відчинив свої ворота, тож вони сховали телефони й приготувалися до роботи.

Коли Чень Ґе відсунув захисну огорожу, Сюй Вань нарешті помітила дерев’яну споруду, що виросла посередині.

— Це ти за ніч збудував?

— Ага. Трохи незграбна, зате корисна.

— Ну так, нам і справді вже давно була потрібна квиткова каса.

Бачачи, як слухняно киває Сяо-Вань, Чень Ґе подумки порадів: золото, а не робітниця, ніколи з ним не сперечається.

Зайшовши всередину, дівчина пішла до гримерки поправляти макіяж, а Чень Ґе дістав із підсобки кілька дощок і надійно закрив ними вхід до підземного проходу — новий сценарій ще не відкрився, тож це місце поки що було непотрібне.

Завершивши всі приготування, вони розпочали прийом відвідувачів. Хоча пік сезону іще не настав, біля входу вже вишикувалася черга. Нехай і невелика, але порівняно з минулими часами, це був колосальний прорив.

Сяо-Вань лякала людей у сценарії «Мінхунь», а Чень Ґе з косметичкою в руках встигав і квитки продавати, і бігати в ролі вбивці у сценарії «Опівнічного вбивства».

Удвох утримувати такий величезний атракціон було неймовірно важко. До того ж, на «Опівнічному вбивстві» Цінь Сяосяо час від часу влаштовувала відвідувачам раптові інтерактивні сюрпризи. Ця надзвичайно страхітлива тряпчана лялька чомусь дуже любила тинятися за живими людьми, через що Чень Ґе навіть трохи хвилювався, аби її в один прекрасний день хтось не прихопив із собою.

Вони працювали без перерви до самого обіду, аж поки потік людей трохи не вщух. Чень Ґе відкрив чорний телефон для перевірки: і кількість схвальних відгуків, і загальний потік відвідувачів стрімко зростали. До другого етапу модернізації залишалося зовсім трохи.

«Дві локації на двох людей — це наша межа. Якщо відкриється новий сценарій, доведеться терміново шукати поповнення в команду.» Чень Ґе вивчав екран. Хоча жахаючі завдання, які телефон видавав щодня, часом здавалися абсолютно божевільними, проте легкі та середні завдання завжди б’ють точно в ціль, чітко вказуючи на слабкі місця його бізнесу. Виконуючи їх, він крок за кроком вдосконалював атракціон.

«Навіть телефон дає завдання на розширення команди, отже, мені й справді потрібні нові помічники.»

Відтоді як звільнилися кілька старих працівників, що роками допомагали його батькам, Чень Ґе відчував певне упередження щодо найму нових людей.

«Якби тільки Сяосяо та Джан Я були слухняними й не коїли дурниць, вони стали б моїм ідеальним персоналом.»

Звісно, ці думки так і залишалися всього лише фантазіями. Якби справді відправити Сяосяо та Джан Я лякати відвідувачів у “Будинку жахів”, то якщо з Сяосяо ще можна було б домовитися, у випадку з Джан Я, мабуть, одразу б сталося вбивство.

«У моїй команді привидів та мерців досі порожньо. Попереду ще багато роботи.»

Чень Ґе сидів на сходах біля входу. По обіді робота мала продовжитися, тож він намагався використати кожну хвилину для відпочинку.

Сонце піднялося в самий зеніт. Опівдні, коли потік відвідувачів майже зійшов нанівець, чорний телефон у кишені хлопця раптово завібрував.

Він відкрив сповіщення, і текст на екрані змусив його здивовано підняти брови:

❖ Ефект опівнічної квиткової каси активовано! З’явився перший особливий відвідувач! Будь ласка, скористайся цим шансом з розумом: залежно від твого вибору, фінал цієї зустрічі може кардинально змінитися!

«Ефект каси спрацював? Трапилося те, що трапляється з імовірністю один до тисячі. Знаючи мою специфічну удачу, можу закластися, що той, хто прийшов, не принесе нічого доброго!» Чень Ґе миттєво напружився мов струна й почав пильно сканувати поглядом територію навколо. « Світить яскраве сонце. За таких умов жоден зловісний привид не зможе матеріалізуватися.»

Зараз був час найбільшої сонячної активності, тож відвідувачів на алеях парку майже не залишилося.

«Може, та парочка, що запекло сперечається на лавці? Дівчина така вродлива, а хлопець такий потворний — тут явно щось нечисто. Або он той чоловік, який про щось розмовляє з дядьком Сюєм? Новий працівник парку? Чому я його раніше не бачив?»

Поки Чень Ґе губився в здогадках, до “Будинку жахів” тихою, майже невагомою ходою підійшла худорлява й засмагла жінка років тридцяти.

«Невже це вона?»

Хлопець непомітно вивчив її зовнішність: смаглява шкіра, невисокий зріст, вельми спокійний вираз обличчя, одягнена в стару, помітно вицвілу куртку.

— Доброго дня. Підкажіть, будь ласка, скільки коштує квиток до “Будинку жахів”? — її голос виявився дещо писклявим, проте звучав цілком приязно.

— Наразі у нас відкриті два сценарії. Вартість квитка — двадцять юанів, ви можете обрати будь-яку локацію на свій смак, — Чень Ґе начепив свою фірмову професійну посмішку.

— Добре, тоді дайте два квитки, — жінка дістала гроші й протягнула їх хлопцеві.

— Ви плануєте пройти обидва сценарії наодинці?

— Ні, нас двоє, — жінка ніяково всміхнулася й поманила рукою когось удалині. З густої тіні дерев до каси підбігла дитина років восьми-дев’яти.

Цей хлопчик мав доволі андрогінну зовнішність і, задавалося, дуже боявся незнайомців.

Він зупинився поруч із жінкою, проте не став брати її за руку, а просто завмер поруч із абсолютно кам’яним, позбавленим будь-яких емоцій обличчям.

— Перепрошую, але наш “Будинок жахів” має суворі вікові обмеження. Дітям до чотирнадцяти років вхід суворо заборонено, — Чень Ґе пильно подивився на малого. Інтуїція підказувала, що з цією дитиною щось кардинально не так, проте сформулювати, що саме, він не міг.

— Чи не могли б ви зробити виняток? Ця дитина просто обожнює відвідувати “Будинки жахів”. Зараз людей зовсім немає, ми зайдемо тихенько, ніхто й не помітить. Обіцяю, ми не завдамо вам жодного клопоту.

— Така маленька дитина — і обожнює “Будинки жахів”? — Чень Ґе непомітно сховав чорний телефон до кишені й похитав головою: — Мені прикро, але правила є правилами.