Розділ 1288 — Особлива скринька

Лінда не могла нічим допомогти Вевілу. Вона лежала, дивлячись на кінець людини, яку колись ненавиділа, але в яку зрештою закохалася. Минулого разу вона не змогла допомогти своєму братові Бліпу, звинувачуючи себе в тому, що він втратив життя.

Здавалося, нічого не змінилося. Попри всю силу, яку вона мала у своєму розпорядженні, вона знову не змогла врятувати кохану людину.

Вона хотіла простягнути руку до Вевіла, але єдиний рух, на який вона була здатна, - це легке сіпання пальців. З тими численними ранами, яких він зазнав, здавалося неможливим, щоб він вижив, а чоловіки в масках не зупинялися, немов хижі звірі, які вперше за кілька тижнів знайшли їжу. Хоча він стояв, здавалося, що це лише завдяки іншим, які підтримували його своїми ударами.

Як тільки вони прибрали руки від його тіла, тіло Вевіла повалилося на землю, не виявляючи жодних ознак життя.

"Ні! Ні!" - знову закричала Лінда у себе в голові. Вона сподівалася викликати якийсь сплеск енергії, подібний до того, як маленький Вевіл зміг підняти її гігантське тіло… Якби вона змогла залишитися на ньому, можливо, саме він би вижив.

Але ось вона все ще не могла поворухнутися, її МС-клітини були вичерпані, тому вона нічого не могла вдіяти. Розібравшись із Вевілом, чоловіки в масках почали наближатися до неї, а через джунглі з’являлися все нові й нові люди.

"Квін, де ти… хіба ти не мав нас захищати? Я думала, ти відчуваєш це… Чи саме тому ти досі не прийшов? Може, Вевіл не… він не… мертвий." - Попри роздуми про таку можливість, у глибині душі вона знала, що це навряд чи так. Якими б стійкими не були Вампіри та їхні підкласи, навіть Пітер навряд чи пережив би такі пошкодження.

"Де ти, в біса, Квін?! Ти мав бути тут!!" - закричала Лінда на повні легені, міцно заплющивши очі. Вона використала свій останній подих і більше не знала, що відбувається, заплющивши очі; частково вона з нетерпінням чекала на возз’єднання з Вевілом.

Однак через деякий час вона почула звуки битви.

"Що відбувається?" - подумала вона.

Її енергія була все ще слабкою, тому їй було важко відкрити очі, і зрештою бій, який вона чула, вщух майже так само швидко, як і почався.

"Мабуть, я знепритомніла на кілька секунд… хто б там не бився, вони зупинилися."

"Ось, з’їж це! Це допоможе тобі відновити сили", - наказав їй чийсь голос. Вона була занадто слабка, щоб впізнати його. Власник голосу, здавалося, помітив стан Лінди. Наступної миті вона відчула, як щось притиснули до її губ, і перш ніж вона усвідомила, що робить її тіло, вона зрозуміла, що вже почала їсти те, що було перед нею.

Енергія почала збиратися в її тілі, і її рани знову почали загоюватися. Нарешті у неї з’явилося достатньо сил, щоб відкрити очі, і саме тоді вона побачила це. Близько двадцяти чоловіків у масках були перебиті, їхні кінцівки були відокремлені від тіл. Один із них виглядав так, ніби його розрубали.

Подивившись вниз, Лінда помітила, що в руці у неї ніщо інше, як людська кістка від руки.

"Плоть, але як, хіба вони всі не були Вампірами?" - запитала Лінда.

"Не всі", - відповіла людина поруч із нею. Повернувши голову, вона побачила великого чорного звіра з хутром.

"Ворден!"

"Заспокойся, хоча ти з’їла достатньо, щоб відновити енергію, твоєму тілу все одно знадобиться час, щоб загоїтися. Схоже, ти справді перевершила свої можливості. Чесно кажучи, я не думаю, що ти можеш більше битися, навіть якщо з’їси ще", - сказав їй Ворден, хоча він не був повністю впевнений у цьому, оскільки сам не був Вампіром. Він здебільшого базував свої знання на тому, що знав про Пітера.

"У їхній групі не тільки Вампіри, є також люди. Хоча вони рідкісні, вони небезпечні, бо можуть використовувати здібності. О, і на острові також є Далкі."

Лінда була шокована, почувши це, і тепер вона зрозуміла, звідки взялася рука, яку вона тримала.

"Чекай, якщо ти встиг дістатися до мене вчасно, чи означає це!" - Лінда схопилася, щоб подивитися в бік, де вона востаннє бачила Вевіла. Проте Ворден швидко заступив їй огляд, похитавши головою.

За ті кілька секунд, що вона встигла туди подивитися, вона не побачила тіла Вевіла, але, судячи з реакції Вордена, було зрозуміло, що він не вижив.

Майже відразу Лінда знову відчула слабкість і схилилася, поклавши голову на груди Вордена.

"Він не заслуговував на смерть! Чому він? Чому?! Ворден, скажи мені! Чому тільки ми б’ємося на цьому клятому острові! Чому ми постійно втрачаємо людей! І де… де…"

"Квін?" - закінчив за неї речення Ворден, не бажаючи, щоб вона говорила або витрачала ще більше енергії. - "Квін насправді був тим, хто відправив нас сюди. Він знав, що ви, хлопці, боретеся, але мав зайнятися чимось іншим, і Ліндо, ця війна… не пішла на користь нікому з нас."

"Скільки життів уже втрачено, і скільки ще буде втрачено… Боюся, нам потрібно зміцнити нашу рішучість. Можливо, це не єдина втрата, яку ми зазнаємо в цій війні, проте його не забудуть. Вевіл боровся ціною власного життя за нас, за Фракцію Проклятих, за людство."

"Ми повинні переконатися, що він віддав своє життя не дарма. Особливо ти, Ліндо. Я недовго був у Фракції Проклятих, але міг сказати, що Вевіл завжди піклувався про тебе."

Лінда знову впала на землю, але, на жаль, у них не було розкоші витрачати час на її скорботу. Ворог все ще рухався через джунглі, і Ворден, знаючи це, схопив Лінду і полетів назад.

"Чекай!" - вигукнула Лінда. - "А як щодо тіла Вевіла, де воно?"

"Тіло Вевіла зараз повертають до замку. Пам’ятаєш, як я сказав «ми»? Той, хто вбив усіх цих людей у масках, був не я, Ліндо, це був Ратен. Борден віднесе його тіло назад до замку. Я б ніколи не дозволив комусь, хто так відчайдушно боровся, бути розтоптаним або використаним для інших цілей."

"Думаю, буде краще, якщо ми теж повернемося, Ліндо, відпочинь і наберися сил, залиш їх нам."

Почувши ці слова, Лінда незабаром заплющила очі, і виснаження змусило її зануритися в глибокий сон. Попри те, як швидко рухався Ворден, і те, що вона поїла, здавалося, ніби її розум відключився після всього, що вона пережила.

Повертаючись до замку, бачачи тіло Вевіла, перш ніж його забрали, Ворден відчував, як його руки постійно напружуються, а кров закипає від гніву. Він почав хвилюватися, чи зможуть вони насправді виграти цю битву, і якщо так… якою високою буде ціна, яку їм доведеться заплатити?

Навіть після того, як він і Ратен еволюціонували, він не міг не думати, чи варто воно того.

"Можливо, найкраще, що можна зробити, - це припинити боротьбу на якийсь час. Інакше більше з нас втратять життя в цьому, але чи можемо ми взагалі це зробити, як нам взагалі вибратися звідси?"

--

У цей момент була ще одна група Фракції Проклятих, яка до певного моменту справлялася добре, але тепер вони теж відчували труднощі. У цій групі були Фекс і Денніс, які також використали свої сили набагато більше, ніж очікували, і починали виснажуватися.

На цей момент їх було троє, вони стояли спина до спини. Що стосується третьої особи, або істоти з ними - це була білоголова горила з чотирма руками. Один із Позначених звірів, керований Квіном, який досі був для них великою допомогою.

Поруч із ними спочатку були інші звірі, але тепер усі вони, крім одного, були вбиті.

Уся група була оточена сумішшю Вампірів і людей, і їхня кількість стала неймовірно великою, сягаючи понад сорок осіб.

"Як думаєш, це те місце, де буде наша могила?" - запитав Денніс. Спочатку вони трималися добре, вже перемігши приблизно таку ж кількість ворогів, що оточували їх зараз, але як тільки вони втомилися, здавалося, що вони покладаються на інших союзників, які прийдуть і допоможуть.

"Не говори так, старий. Я тут не помру, у мене ще забагато справ, які треба зробити!" - вигукнув Фекс, знявши зі спини скриньку, яку весь цей час носив із собою, і грюкнув нею об землю.

"Настав час пустити це в хід!"