Розділ 146 — Сила гуля

То був їхній вихідний, і рано-вранці Квін збирався на зустріч із Логаном. Він залишив Лейлу та Вордена наглядати за Пітером. Квін сказав їм, що в якийсь момент Пітеру знадобиться їсти людську плоть, це може зайняти до тижня, але може статися і завтра, напевно ніхто не знав.

'Це може статися і сьогодні.' подумав Ворден. 'Не може ж нам так не пощастити, правда?' Він щиро сподівався, що це не так.

На жаль, завдання, які Квін поставив перед ними, були досить складними. Вони не тільки повинні були дбати про безпеку Пітера, але й повинні були знайти спосіб роздобути людську плоть, не давши йому про це дізнатися.

"Ходімо, Пітере," сказав Ворден. "Вийдемо на вулицю."

"На вулицю?" запитав Пітер з трохи розгубленим тоном.

"Ну, якби я був на твоєму місці, то перше, що я б зробив, це перевірив би свої нові сили. Квін сказав, що ти ніби якась надлюдина, так? Тож чому б нам не подивитися, що ти тепер можеш?"

"Я думаю, це чудова ідея", - сказала Лейла, підстрибуючи на місці. Хоча їй не дуже подобалася перспектива перетворитися на гуля, можливо, в цьому були й свої позитивні сторони.

Вони втрьох схопили кілька речей і приготувалися вийти на вулицю. Лейла навіть взяла з собою своє спорядження звіра. Багато студентів носили з собою зброю звіра, коли ходили містом, але деякі вирішили цього не робити. В основному тому, що зараз вони перебували в одному з найбезпечніших місць на планеті. Однак, відколи Далкі напали на кількох студентів під час міжпланової експедиції, всі, здавалося, стали більш напруженими і завжди готові до бою.

Якраз коли вони збиралися виходити, Пітер зупинився біля входу.

"Не хвилюйся", - сказала Лейла. "Навіть Квін не згорає на сонці. Він просто відчуває слабкість і млявість. Крім того, про всяк випадок, якщо Квін помилявся, я взяла з собою парасольку".

"Що ти робиш?" - подумав Пітер. "Ти все життя був слабкою людиною, і ось, можливо, все почне змінюватися."

Переконавши себе, Пітер заплющив очі та вийшов назовні, щоб сонце торкнулося його шкіри. Як і казав Квін, він не відчув себе слабшим, ніж раніше. Він почувався так само всередині, як і ззовні. З цією інформацією на обличчі Пітера з'явилася посмішка. Принаймні, він міг жити більш-менш нормальним життям, не ховаючись увесь час у тіні.

Група пішла до парку, а коли вони прибули, то попрямували вглиб паркового лісу. Вони йшли рукотворною стежкою, якою часто користувалися люди для походів, аж поки, зрештою, не покинули її, віддаляючись від уторованого шляху.

Вони продовжували йти, поки, нарешті, не знайшли тихе й відкрите місце в лісі, де не було дерев; воно також було приховане від сторонніх очей. "Це місце ідеальне. Крім того, якщо хтось підійде близько, ми зможемо почути їх вчасно", - сказав Ворден.

"Що будемо тестувати першим?" - спитала Лейла.

"Як щодо сили та швидкості?" - сказав Ворден, підходячи до Лейли і простягаючи руку. "Ти не проти?"

Лейла подивилася на Вордена. Останнім часом він здавався надійнішим, ніж раніше. Вона все ще вважала, що в нього трохи не всі вдома, але не могла назвати його відверто поганою людиною, принаймні без доказів.

"Гаразд." Вона простягнула руку і дозволила Вордену скопіювати її здібності.

Потім вони удвох підняли з землі купу гілок та палиць. Оскільки здібності Лейли були досить слабкими, максимум, що вони могли підняти, було по дві кожному, тобто чотири.

"Просто роби все можливе, щоб уникати палиць!" - вигукнув Ворден, коли вони вдвох стояли приблизно за п'ять метрів від Пітера.

"Схоже, в нього не тільки покращилася швидкість, а й рефлекси", - сказав Ворден. "Але... Він все ще Пітер."

Пітер кивнув, коли був готовий, і вони одразу почали підіймати палиці в повітря, намагаючись вдарити ними Пітера.

Палиці були легкі, що дозволяло Вордену і Лейлі рухати ними досить швидко. Вони були такими ж швидкими, як і звичайні атаки, і, оскільки їх було четверо, що налітали з різних боків, це було так, ніби двоє людей одночасно билися проти Пітера.

Для Пітера це був перший раз, коли він почувався впевнено під час тренування, наче бачив атаки, що наближаються до нього. Коли він наказував своєму тілу рухатися, воно слухалося його, уникаючи гілок палиць. Це було дивовижно, оскільки все, що Пітер думав у своїй голові, його тіло реагувало і робило це, на відміну від того, коли його тіло не відповідало на його думки проти інших людей раніше.

Якраз тоді Ворден розрахував час для обох палиць ідеально - Коли одна йшла в атаку, то якби Пітер уникнув її, інша була б напоготові, щоб вдарити його. Пітер відхилився назад, ухиляючись від першої палиці. Потім друга ззаду полетіла прямо в його обличчя, але він все ж таки встиг зловити другу палицю в повітрі в останню секунду, саме коли відсмикнув обличчя назад.

Проте кінчик палиці все ж таки зачепив його щоку, випустивши зовсім трохи крові.

"Ой, вибач, Пітере!" - вигукнув Ворден, і вони обидва кинулися до нього. Але до того часу, як вони дісталися до нього, кров впала на землю, і порізу, який колись був на щоці Пітера, вже не було.

"Схоже, супер-зцілення теж можна перевірити," – сказав Ворден з усмішкою на обличчі. Він навіть зрадів, що так сталося, бо боявся, що якби вони вирішили перевірити супер-зцілення іншим способом, то Пітер зголоднів би ще швидше.

Наступним випробуванням для Пітера була його сила. Для цього тесту вони використали звичайне дерево. Хоча Вордена вважали одним із студентів з піковою фізичною формою для його зросту та віку, навіть він не зміг би пошкодити дерево голими руками. Хіба що він був би в обладунках звіра або мав би якусь здатність, яка б йому допомогла.

"То ви хочете, щоб я просто вдарив дерево?" – запитав Пітер, уважно розглядаючи його. Дерево було могутнє, а його стовбур був товстіший за самого Пітера. Лише уявивши, як він б'є по ньому, він вже відчував біль у кісточках.

"Просто зроби це," – сказала Лейла. "Ти вже знаєш, що маєш супер-зцілення."

"Але це не означає, що я не відчуваю болю," – сказав Пітер.

Але йому було цікаво дізнатися, наскільки сильнішим він став. Він приготувався і подивився на дерево, потім, відвівши кулак назад, він замахнувся ним назовні. Однак, в останню секунду, він спробував стримати свою силу, боячись зашкодити собі.

Коли він вдарив по дереву, то зробив це під дивним кутом, через що його зап'ястя вигнулося при ударі. Він закричав від болю. Коли вони двоє підійшли подивитися, то побачили, що частина його кістки вилізла назовні і прорвала шкіру, але в той же час вона миттєво загоювалася прямо там. Коли вони подивилися на дерево, то побачили велику вм'ятину.

Не настільки велику, щоб дерево впало, але таку, яку більшість людей не змогли б зробити голими руками.

Як тільки зап'ястя Пітера загоїлося, він почав його крутити і рухати – здавалося, воно працювало як зазвичай.

"Ну, ми знаємо, що ти маєш надзвичайну силу, це точно, але я думаю, що є чітка різниця між тобою і Квіном", - сказала Лейла.

"Що ти маєш на увазі?" - запитав Пітер, все ще крутячи зап'ястям, переконуючись, що все працює нормально.

"Ну, скажімо, якби Квін зробив те саме, навіть якщо б він не вдарив дерево навпростець, з його зап'ястям, ймовірно, все було б гаразд. Я думаю, це тому, що його тіло сильніше, ніж у звичайної людини", - пояснила Лейла. "А хоч у тебе й надзвичайна сила, твоє тіло все ще таке саме, як і в нас, зі звичайних кісток і плоті. Якщо ти атакуватимеш на повну потужність, ти, ймовірно, пораниш себе, зламаєш кістку, як тоді. Чорт, навіть люди ламають кістки, коли б'ються, то для тебе з твоєю додатковою силою це трохи гірше. Тобі доведеться навчитися це контролювати".

Щойно Лейла закінчила пояснювати, наручний годинник на руці Пітера засвітився. Коли він подивився на нього, то побачив голосове повідомлення, яке було залишено.

"Це генерал Дюк. Пітер Чаке, вам необхідно негайно прибути до мого кабінету в будівлі другого року навчання. У мене є важливі питання для обговорення з вами".

Щойно Ворден почув повідомлення, йому вже не було потреби питати Пітера, хто стоїть за всім цим. Він і так все зрозумів. З чого б ще голові другокурсників мати справу з першокурсником?

Єдина проблема зараз полягала в тому, як він може піти проти генерала військової бази.