Розділ 1649 — Кайдани

У плани Джесіки не входило їхати так рано. Певною мірою вона думала, що це доведеться зробити, але через усе, що відбувалося, і події, що йшли одна за одною, думка про те, що це колись має статися, просто відійшла на задній план.

Усі просто використовували свої наручні годинники як посвідчення особи. Звісно, зазвичай існували методи ідентифікації, що пов'язували кожну людину з її власним годинником, але вона не покинула Корпус вампірів, не навчившись дечому; зрештою, це також було частиною їхнього навчання.

Тепер, з новим посвідченням, вона попрямувала до космічної станції, оплатила космічне таксі й просто вирушила до іншого міста. Куди вона поїде, вона не мала жодного уявлення. По-перше, у неї не було коштів, щоб повернутися на планети "Ґрейлаш", як вона спочатку хотіла.

"Може, мені варто знову спробувати стати Мандрівницею, потім заробити на цьому гроші й жити своїм життям", - думала Джесіка, перебуваючи в космічному кораблі. "Ах, чому моє життя має бути таким відстійним... Серйозно, що я зробила, щоб заслужити все це? Якщо мене не переслідують Дампіри, то це Корпус вампірів... а якщо не вони, то інші хлопці... Я просто хочу займатися своєю справою".

Нарікаючи на власну ситуацію, Джесіка не могла не думати про своїх супутників. Хоча її рішення приєднатися до маленького почту Нейта зрештою призвело до більших неприємностей, ніж вона могла собі уявити, певним чином це відчувалося справді визвольно. Жодного разу інші не вимагали від неї робити щось проти її власних інтересів.

"Ось я сподівалася, що я могла б якимось чином потрапити на Землю... можливо, я могла б там пояснити себе... Про що я взагалі думала? Потрапити на Землю, не показуючи свого обличчя... Я серйозно вірила, що можу допомогти тим хлопцям, проте я навіть не мала шансу нічого зробити... якимось чином я виявилася найбільш марною з них до самого кінця", - зітхнула Джесіка.

Зрештою корабель приземлився, і відразу після проходження перевірок "вампірка" увійшла до нового міста. Їй довелося прокрастися повз сенсори, але з її досвідом це було не надто важко. Це сталося через розпізнавання облич, яке також було передбачене для нових відвідувачів. Вони завжди були суворими з безпекою, коли хтось прибував на космічному кораблі, а не пішки.

Після виснажливого прокрадання Джесіка дісталася іншого міста. Воно було меншим за те, де вони були раніше, і тут також була база Корпусу вампірів, хоча вона була лише чвертю розміру тієї, з якої вона щойно втекла. Вона була призначена лише для підтримки порядку та захисту від нападів дрібних звірів тут і там, а також розташовувалася далеко від того місця, де були інші.

"Якби я мала хоча б половину сили того хлопця Нейта. Він був досить крутим зі своєю Навичкою Впливу. Хотіла б я бути такою ж могутньою, можливо, я могла б просто змусити всіх забути про мій стан".

Прогулюючись містом, Джесіка продовжувала думати про інших, проте рано чи пізно її думки завжди тяжіли до первісного вампіра. Вона не помічала цього, подорожуючи з ним, але в якийсь момент вона стала досить одержима ним.

Можливо, це було через природу вампіра - рівнятися на тих, хто має справжню силу. З іншого боку, можливо, це був його на вигляд добрий і турботливий характер. Він завжди робив усе можливе, щоб захистити їх усіх, коли це було потрібно. Джесіка досі пам'ятала свою першу зустріч із ним і те, як грубо вона з ним поводилася, проте він ніколи не тримав на неї зла.

"Справді шкода, якби він був трохи гарнішим із більш пам'ятним обличчям, я б уже спробувала його підчепити", - хіхікнула Джесіка сама до себе від цієї думки. "Не те щоб я взагалі могла думати про такі речі".

Знову Джесіка опинилася перед центром Мандрівників. Це місто, хоч і менше, мало більше людей. Оскільки там була не лише база Корпусу вампірів, а й звичайні військові, якими керувала Сім'я Ґрін.

Однак тут вона сподівалася, що у неї не буде забагато тих самих проблем, оскільки вона могла просто створити команду переважно з Вампірів. Прямуючи всередину, вона все ще обережно озиралася навколо, перевіряючи, чи не бачить когось.

Дивлячись, вона побачила потилицю одного з Мандрівників, там було татуювання меча. Це відразу викликало дрижаки по всьому тілу Джесіки.

"Вони тут... чи вони вже знають, що я на Марсі, а не на планетах "Ґрейлаш"... ні, це неможливо", - подумала Джесіка.

Був невеликий шанс, що вони опинилися тут чисто випадково, але в будь-якому разі вона не збиралася ризикувати і вирішила повернутися з будівлі. Вона йшла швидко, майже бігла, але не зовсім, намагаючись не робити це занадто очевидним.

Нарешті вийшовши з будівлі, вона відчула полегшення, але, подивившись перед собою, вона побачила чоловіка, який просто стояв там зі схрещеними руками. Подивившись на його руку, вона побачила, що у нього теж було татуювання Блейда на руці.

"Заспокойся, це може бути просто модна заява - набити мечі та всяке таке на руці", - подумала Джесіка, вже збираючи трохи своєї сили ниток у руці.

Посміхаючись, чоловік клацнув пальцями, і раптом вона більше не могла бачити людей навколо себе. Не було жодних будівель, натовпів людей. Ні, вона була на твердій червоній пустельній землі посеред нічого, і навпроти неї стояв той самий чоловік.

"Джесіко Кларк, чи не думаєш ти, що він чекав достатньо довго?" - запитав чоловік перед нею, клацнувши пальцями ще раз. Слідом за звуком почали з'являтися нові люди, всі з таким самим татуюванням. Щоразу, коли він клацав пальцями, з'являлася нова людина, поки загалом шестеро з них не оточили її. Джесіка миттєво витягла свої кинджали.

"Ми можемо зробити це складним шляхом, якщо хочеш, але нам не потрібно битися. Ми обоє знаємо, що у цього є лише один результат, тому, будь ласка, зроби це легким для нас", - попросив чоловік, що клацав пальцями.

"Я... я хочу поговорити з Енді спочатку! Або з Лоґаном! Дозвольте мені поговорити з кимось із них. Я обіцяю, що підкорюся, просто дозвольте мені спочатку поговорити з одним із них", - благала Джесіка, якій не подобалися її шанси.

Люди, які оточили її, всі вони були людьми, жоден із них не був вампіром чи Дампіром, і вони не були з родини "Ґрейлаш", проте з якоїсь причини благородна вампірка, як вона, що мала навички, була налякана і знала, що не зможе вийти з цієї ситуації з боєм.

"Хіба ти не думаєш, що у тебе і так було багато шансів зробити це? Настав час нам взяти все у свої руки", - кивнув чоловік, оскалившись у зубастій посмішці. "То ти підеш мирно... чи мені продовжувати приводити більше наших?"

Навіть знаючи, що вона програє цей бій, Джесіка вирішила битися. Її єдине око почало світитися. Вони вже знали, що вона втекла, тож чому вона має полегшувати їм завдання?

Вона миттєво кинулася вперед і змахнула обома кинджалами, випускаючи дві лінії жовтої аури.

Один із шістьох хлопців, що перекрили їй шлях до відступу, побіг вперед, приймаючи удар на своє тіло; жовта аура вдарила його, змушуючи його кінцівки відпасти, але вони регенерували на місці. Чоловік продовжував бігти вперед до Джесіки, не дбаючи про власне життя.

Побачивши це, вона відразу спробувала вдарити його в шию, відрубавши чоловікові голову.

Успішно вбивши першого, Джесіка рушила до наступного, проте відчула, як хтось схопив її ззаду, що виявилося тілом без голови.

Наступної секунди Джесіка відчула, як вага її тіла збільшилася в багато разів. Куточком ока вона побачила, як один із татуйованих чоловіків вказує на неї, мабуть, це була його справа.

Потім вона раптом відчула, що стає сонною.

"Чорт забирай... я навіть не змогла дати їм відсіч... прокляті Закуті..." - подумала Джесіка, засинаючи.