Розділ 1660 — Та, що знає все.

Нічне небо вже запалало зорями, а Джессіка лежала зовсім одна на величезному ліжку у своїй кімнаті. Тепер, коли вони пішли, вона навіть трохи сумувала за компанією тих покоївок, хоча ті й докучали їй більшу частину дня, змушуючи одягатися для того, що мало стати найгіршим днем у її житті. Це був довгий день репетицій, і що було ще гірше, так це той факт, що її майбутній чоловік навіть не був присутній, щоб пройти через це разом з нею.

"Я змирюся з цим... Ні, я ПОВИННА змиритися з цим... ти ж не хочеш стати причиною цілої війни, Джессіко", - думала вона про себе, намагаючись зберігати спокій тепер, коли її думкам дозволили блукати вільно. Вона знала, що її приватність - це лише фарс. У кімнаті обов'язково була принаймні одна камера, через яку хтось мав спостерігати за нею двадцять чотири години на добу. Гірше того, люди були за дверима і за вікнами.

Схопивши одну з величезних подушок, вона притиснула її до обличчя і закричала в неї, що перетворилося на приглушений крик. На жаль, це була короткочасна втеча: через кілька секунд після того, як вона закінчила, її думки знову попливли геть.

"Цікаво, як там Люсія та інші... Враховуючи, наскільки божевільними були події, моє зникнення мало б бути відносно спокійним, так?"

"Що я верзу, звісно, це так, адже на голови цих двох були призначені найбільші нагороди, що тільки існують..."

"Спочатку я думала, що це через мене, але тепер я не така впевнена, так і не дізналася, чому це сталося... і я сумую за Мінні... Вона була як молодша сестричка, якої в мене ніколи не було... Сподіваюся, вона не ненавидить мене за те, що я не попрощалася... чи сумують вони за мною так само, як я за ними?"

Джессіка знала їх лише кілька днів. З огляду на те, скільки всього сталося за цей відносно короткий проміжок часу, здавалося, ніби минуло значно більше. Коли вона згадала, як впевнено поводилася з ними, вірячи, що є цінним активом, а не просто спостерігачем, яким виявилася зрештою, її обличчя залило рум'янцем, і щоб приховати це збентеження, вона знову схопила подушку і закричала в неї.

"Прийми мої співчуття, Джессіко, я впевнена, що ти не так хотіла, щоб склалося твоє життя."

Відірвавши подушку від голови, вампірка не очікувала побачити нікого. Чесно кажучи, вона думала, що просто божеволіє, почавши чути голоси в голові, але, як виявилося, у центрі кімнати справді стояла людина в каптурі. Хоча Джессіка добре бачила в темряві, обличчя людини було приховане каптуром, проте великий посох у її руці був усією інформацією, необхідною для того, щоб впізнати жінку.

"Ти... ТИ!!! Я зробила все, що ти мені сказала, і подивися, до чого це мене призвело!" - вигукнула Джессіка, підводячись з ліжка і кидаючись до жінки. "Як ти взагалі сюди потрапила? Якщо Закуті дізнаються, не тільки в тебе будуть проблеми, а й у мене!"

Осмисливши слова, які вона щойно випалила, Джессіка вирішила говорити тихіше. Однак невідома жінка здавалася незворушною до такої перспективи... це було тому, що вона вже заздалегідь підготувалася, очікуючи на таку реакцію.

"Хоча ти в скрутній ситуації, ти зробила все, як я просила. Весь цей час тобі вдавалося зберігати свою таємницю", - промовила жінка.

Почувши це, Джессіка зупинилася, не дійшовши до неї. Вона згадала останню зустріч. Це було невдовзі після смерті її батька. Вона була молодою, не маючи жодного уявлення, що робити далі, і зрештою тією, хто спрямував її, була ця жінка, яка порадила їй приєднатися до Корпусу вампірів.

Якимось чином ця жінка знала, що Джессіка була дитиною матері-вампірки та батька-людини, що вважалося неможливим. Тому її народження стало неабиякою подією ще до того, як у неї почали проявлятися риси дампіра.

З часом ці сили зміцніли, але не до того рівня, щоб у неї виникло бажання боротися зі своїми побратимами-вампірами чи вбивати їх. Однак страх, що це може статися одного дня, поглинав її щодня... а потім почалася вся ця плутанина із Закуті.

Побачивши людину, яка свого часу порадила їй піти в Корпус вампірів, Джессіка хотіла певною мірою звинуватити її, проте, перш ніж вимовити хоч слово, вона зрозуміла, що це нічого не змінить у цей момент.

"Можливо, я і зберегла таємницю, як ти й казала, але були ті, хто бачив мене", - нарікала Джессіка.

Жінка підняла брову, ніби зацікавившись цим. "І як вони діяли?"

"Вони... вони взагалі ніяк не діяли. Насправді я не зовсім впевнена, деякі люди намагалися вбити мене, як ти й казала, що вони зроблять, а щодо тих, хто захищав мене... Аргх, яке це взагалі має значення? Ти досі не сказала, чому прийшла сюди? Я не бачила тебе жодного разу за всі ці роки, то чому зараз? Ти прийшла сказати, що мені робити далі, щоб вибратися? Чи майбутнє, яке ти передбачила, - це те, де я виходжу заміж за цього хлопця і живу решту свого життя в соромі?!"

Настала пауза, ніби жінка обмірковувала, що відповісти.

"Мені шкода, але в усіх майбутніх варіантах, які я бачила, ти закінчувала тут. Я порадила тобі вступити до Корпусу вампірів, тому що це мало забезпечити тобі найщасливіше життя до цього моменту. Що стосується того, що буде далі, - це залежить від тебе, але ти повинна найкраще знати про наслідки цього."

"Справа в тому, що якщо ти не підеш на це, буде конфлікт. Чесно кажучи, моя порада була б спробувати наблизитися до Закуті настільки, наскільки це можливо."

"Тоді, коли твоя таємниця розкриється, принаймні в тебе буде сильна група людей, які захистять тебе."

"З огляду на те, хто ти є, Корпус вампірів не зможе тебе захистити, тепер тобі доведеться покладатися на інших."

Почувши це, руки Джессіки затремтіли.

"Це... це твоя відповідь?!" Вона щосили кинулася до постаті. Переконуючись, що не використовує свою вампірську ауру для атаки, про всяк випадок, щоб це не сполохало інших. Жінка попереду здавалася спокійною, не зробивши ні кроку, і коли кулак влучив у тіло жінки, її фігура просто спалахнула золотим світлом.

Джессіка відчула, як її рука пройшла крізь тіло, і вона ледь сама не впала на підлогу. Озирнувшись, вона побачила, що фігури вже немає. Певною мірою, ця людина була її останньою надією вибратися з цієї ситуації, а тепер їй сказали спробувати зблизитися з тими, кого вона недолюблювала. Закривши обличчя обома руками, вона стримувала сльози.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -_-

Наступного дня зійшло сонце, і події, що сталися вчора, на мить здалися Джессіці сном. Проте частина її знала, що жінка була тут, але це не мало значення. Дивлячись назовні, вона знала, що до дня її весілля залишився ще один день. Її вже повідомили, що все почнеться завтра.

"Міс Джессіко!" - покликав жіночий голос, і наступної секунди двері відчинилися навстіж. Увірвавшись всередину, ніби вони були готові до війни, з'явилися вчорашні покоївки. Та, що була попереду, тримала яскраво-червону сукню.

"Міс Джессіко, ви повинні перевдягнутися в це якнайшвидше, щоб ми могли супроводити вас на зовнішні майданчики", - пояснила головна покоївка.

Джессіка була спантеличена: по-перше, це була не біла сукня, а по-друге, весілля мало відбутися завтра, а не сьогодні. Проте вона знала, що у неї немає реального вибору, тому виконала вказівку.

Перевдягнувшись, вони попрямували на зовнішнє поле, яке було величезним і заповненим більшою кількістю людей, ніж Джессіка коли-небудь бачила навколо території Закуті. Серед них було багато незнайомих облич, хоча деяких вона могла впізнати як публічних осіб. Потім вона також помітила, що був великий червоний килим, який вів від місця, де мали причалювати космічні кораблі, до головної будівлі.

Трохи попереду вона побачила кілька дронів, які використовувалися як камери, і вони одразу ж полетіли в бік Джессіки. Трохи збентежена і присоромлена тим, що її сукня відкривала чимало шкіри, вона хотіла атакувати камери, але перш ніж вона встигла це зробити, перед нею раптово з'явився чоловік.

"Цей дратівливий чоловік з клацаючими пальцями", - подумала Джессіка, побачивши його ще до того, як її забрали.

"Вибачте, міс Джессіко, репортери прибули раніше, ніж очікувалося. Лідер бажає, щоб ви дали їм інтерв'ю, а також привітали всіх гостей, які прибудуть на день раніше перед весіллям", - проінструктував чоловік.

Це дало зрозуміти Джессіці, що це справді буде подія, яка транслюватиметься на весь світ.