Розділ 274 — Повернення легенди Частина 1

У тьмяній кімнаті, де мерехтіли факели. Чоловік стояв і розмірковував, чому хтось міг вирішити забрати перстень? З усіх речей, які він залишив, це здавалося дивним. Будь-який досвідчений вампір на перший погляд міг би сказати, що це найслабша з речей, які були залишені, і навіть найменш цінна.

"Можливо, це була помилка", – подумав чоловік. Що б там не було, наразі чоловік був вдячний, адже йому потрібен був новий одяг. Як тільки він переодягнеться і знайде людину, яка його розбудила. Він дозволить тому, у кого перстень, обміняти його на щось інше, подумав він.

Тоді він підійшов до інших п’яти подіумів, вкритих дивною металевою оболонкою. Як тільки він торкнувся холодного металу кінчиками пальців, вони, здавалося, зреагували миттєво і почали вібрувати.

Кожен з подіумів опустився в землю, відкриваючи частини обладунків, які колись там були. Одягнувши всі обладунки, він більше не був голим. Хоча крізь щілини між деякими частинами все ще можна було побачити білу шкіру, оскільки під обладунками нічого не було.

Шолом дозволяв бачити більшу частину його обличчя. На його вершині було два спіральні червоні роги, а тонка металева пластина тягнулася до носа.

"Наразі цього буде достатньо, сподіваюся, мене не розбудили посеред війни. Можливо, саме тому людина поспіхом пішла після того, як розбудила мене", – подумав чоловік.

Він продовжив спускатися спіральними сходами, але все здавалося йому трохи дивним. Якщо справді йде війна, чому він нічого не чує зовні? Але незабаром він отримав відповідь.

Виходячи назовні, він очікував одного з двох: або параду людей, які прийшли його зустріти, або великої битви. Але він не побачив нічого з цього. Замість цього залишилося лише покинуте місто.

Вийшовши назовні, він відчув, що в цьому районі немає жодних слідів інших, подібних до нього, лише звірі. Але він не здався.

"Можливо, мої почуття ще не прокинулись." Сказав він собі, продовжуючи оглядати будівлі поруч. Він шукав і шукав, але нічого не було. Кілька звірів, що відчули його присутність, швидко втекли, не бажаючи мати нічого спільного з новою присутністю.

Нарешті, він натрапив на щось, що виглядало трохи цікавим. Це була дивна істота розміром з людину, яка виглядала так, ніби її вбили не так давно. Але цікавою вона була тому, що він відчував від неї дивну енергію, схожу на свою.

"Чому кров'яний кристал залишили у звіра." Побачивши це, і відчувши ту ж енергію звіра, він почав думати, що, можливо, його пробудження було випадковістю.

Якимось чином кров'яний кристал, який він залишив одному з членів своєї сім'ї, опинився в руках цього звіра. З вигляду місцевості, її покинули вже давно, але він все ще не знав, як довго він спав.

Цілком можливо, що хтось убив звіра, забрав кристал, а потім увійшов у вежу, не підозрюючи ні про що, що відбувається. Це також пояснило б, чому вони вирішили взяти кільце, якщо не мали уявлення, що роблять інші предмети.

"Можливо, моя скупість зрештою окупилася." Сказав він, сміючись сам до себе. Перед тим, як заснути вічним сном, його найближчий помічник, Стівен , попросив його залишити певні скарби.

Його також просили провести випробування у вежі, але чоловік був надто лінивий для цього. Вибираючи предмети, він брав ті, які, на його думку, було найлегше замінити.

Стівен був збентежений його діями. Якщо він все одно збирався в вічний сон, було б краще залишити своє найкраще спорядження для наступного покоління, але скупий завжди скупий. Стівен не міг змінити свою натуру.

Розмірковуючи про те, як це могло статися, також була ймовірність, що хтось, хто не є членом його сім'ї, або представник іншого виду отримав кристалічну кров. Тепер він був радий, що не залишив могутні предмети. Інакше це могло б спричинити проблеми зовні.

"Ну, немає сенсу зараз про це думати", - сказав чоловік, розтягуючи руки. "Перш ніж я знову засну, мені дуже цікаво, що сталося з усіма тут, і я думаю, що є лише один спосіб це з'ясувати".

Чоловік продовжив іти з міста в тунелі. Меч тепер був обгорнутий навколо його спини, використовуючи ланцюги, щоб утримувати його на грудях обладунків. Здавалося, що він навмання вибрав тунель, коли йшов. Але, вибравши один шлях, він продовжував іти деякий час, поки в кінці не стало видно сонячне світло.

Крок було зроблено з тунелю на сонячне світло. Чоловіка оточувала природа джунглів, а промені сонця пробивалися крізь дерева та листя. Вони торкалися шкіри на його руках і відкритої частини обличчя. Однак, на відміну від Квіна і Фекса , у чоловіка не було жодної реакції.

"У мене трохи свербить шкіра, було б добре мати той перстень. Інакше у мене може з'явитися якийсь висип", - поскаржився він, почухавши передню частину руки.

"Аааа!" Раптом з правого боку почувся крик. Не роздумуючи, він кинувся в напрямку крику. Рухаючись з неймовірною швидкістю, він обминав дерева та відкидав гілки й ліани, які блокували йому шлях.

Зрештою, він побачив маленьку дівчинку біля річки, але вона була не сама. Великий змій, майже вчетверо більший за дівчинку, стояв на своєму тілі з високо піднятою головою, дивлячись на неї. Дівчинка спробувала відступити, але їй більше не було куди йти, оскільки за нею була річка, а попереду - великий чорний змій.

Змій кинувся вперед, витягнувши голову. Не маючи що робити, дівчинка заплющила очі та скрикнула ще раз, відчуваючи, що її життя закінчилося.

Коли вона не відчула болю, то вирішила знову відкрити очі. Змії більше не було, вона зникла повністю, а замість неї стояв чоловік у дивній червоній броні.

Побачивши, що змія зникла, вона впала на підлогу, і її коліна вдарилися об кам’янисту тверду землю. "Я думала, що помру..." – сказала вона, плачучи.

"Все гаразд", – сказав чоловік. "Велика змія зникла і більше не потурбує тебе".

Поглянувши на дівчину, він помітив на її тілі кілька порізів. Найгірша рана була на коліні, воно було сильно подряпане, і з нього сочилася кров.

Чоловік схопив її за ногу й уважно оглянув. "Виглядає досить погано, але я, мабуть, зможу тобі допомогти". Потім він сплюнув на обидві руки й почав їх терти одна об одну.

Дівчина почала плакати ще голосніше, побачивши дивні дії чоловіка.

"Ти дивак, мене вб'є дивак!" – закричала вона.

"Ні-ні, не хвилюйся, я не намагаюся зробити нічого дивного", – відповів він. "Повір мені, моя слина – як магія". Потім він поклав свої вкриті слиною руки на коліно, притискаючи його.

Дівчина не відчула болю й почекала кілька хвилин, все ще не впевнена, чи варто довіряти незнайомцю, чи ні. Коли чоловік відпустив її коліно, рана повністю зникла. Подивившись на нього, вона була вражена.

"Дякую вам, сер, у вас, мабуть, є здатність зцілювати!" – сказала вона.

"Здатність?" – здивовано відповів чоловік.

"Як вас звати?" – запитала вона.

"Можете називати мене Артур".

Саме тоді усмішка, яка ще кілька секунд тому була на обличчі дівчини, зникла. Вона почала сильно тягнути Артура за руку.

"Артур, ми з тобою друзі, правда?"

Артур кивнув у відповідь.

"Тоді, будь ласка, ти маєш мені допомогти, моїй сім'ї, всім там, у біді. Солдати, вони пішли, я не знаю чому, але вони залишили нас усіх тут, і незабаром після цього стався напад. Спочатку нам вдалося їх зупинити, але після вбивства перших істот почало приходити більше..." Коли вона говорила ці слова, їй було важко дихати, вона хапала повітря між ними. Артур бачив, як їй важко. Вона виглядала надзвичайно молодою, ледь старшою за п'ять років.

Він підхопив її однією рукою і притиснув до грудей.

"Просто скажи мені, куди йти."

Дівчинка вказала в напрямку, і Артур негайно рушив, але не так швидко, як раніше. Проте дівчинка все ще відчувала, як швидко він рухається, на її обличчі відчувався вітерець, схожий на той, що буває під час швидкої їзди на велосипеді.

Час від часу Артур зупинявся і запитував у дівчинки дорогу, вона приблизно знала, де цей район, але не була впевнена, бо втікала від звіра і трохи заблукала.

"Мені дуже шкода, Артур ", - сказала дівчинка.

Вдихаючи повітря носом, він відчув запах.

"Не хвилюйся, я знаю, де вони."

Солодкий запах проник у його ніс, аромат, який він яскраво запам'ятав. Запах крові.