Розділ 284 — Жодного плану

Маленький механічний павук був акуратно захований під коміром сорочки Пітера. Він виліз знизу рукава і тепер був у найкращій позиції, щоб слухати і чути все навколо.

Хоча павук діяв як мікрофон, а іноді й як маленький динамік, він не міг передавати відеоматеріали. Іншою проблемою було те, що ситуація, яка щойно сталася, була несподіваною для Лоґана. Він був абсолютно не готовий і ніколи не думав, що щось подібне може статися.

Хоча звук, записаний павуком, надсилався на комп'ютер у його кімнаті, він міг прослухати його пізніше, але цього було недостатньо. Йому потрібно було знати, що відбувається зараз.

На щастя для нього, солдати, які прийшли схопити Пітера, зробили це саме тоді, коли закінчилися заняття на день. Це дало Лоґану можливість якомога швидше повернутися до своєї кімнати. Повертаючись, він поклав іншу руку на годинник на зап'ясті та відправив повідомлення.

"Це надзвичайна ситуація, всім зібратися прямо зараз. Пітера спіймали, повторюю, Пітера спіймали. Всім зустрітися в моїй кімнаті якомога швидше."

Коли повідомлення було відправлено, годинники всієї їхньої групи почали світитися. Після того, що сталося з Трудрімом, Лоґан переконався, що зміни, які він вніс у годинники кожного, були постійними.

Повідомлення, які він надсилав, були зашифровані. Крім того, інформація про їхнє місцезнаходження також надсилалася на комп'ютер Лоґана в режимі реального часу.

Побачивши повідомлення, на їхніх обличчях можна було помітити спустошений вигляд. Якщо вони знайшли Пітера, то це лише питання часу, коли буде виявлено і їхню причетність.

В одну мить вони всі швидко кинулися в одному напрямку.

Коли Лоґан увійшов до своєї кімнати, він одразу ж побіг до комп'ютера і став слухати передачу від павука. Однак поки що майже не було чутно жодного звуку. Солдати мовчки супроводжували Пітера, і при цьому не промовили жодного слова один одному.

"Це добре, Пітер. Ми ще не знаємо, скільки їм відомо", - пробурмотів Лоґан. Наступне, що він мав зробити, це перевірити, куди вони його відвезли. Якщо все піде не так, то, можливо, вони зможуть придумати схожий план з тим, що вони зробили з Трудрімом.

Перевіривши інформацію і подивившись на слід Пітера, Лоґан злегка підняв брову.

"Ну... чому вони везуть тебе туди?" - подумав він.

Сліди Пітера вели прямо до будівлі другого року. Шкільний кампус в основному складався з трьох головних будівель з кількома меншими навколо, майже як зал бойових мистецтв.

Він складався з будівлі першого року, будівлі другого року і, нарешті, окремої будівлі для вчителів і солдатів, які працювали охоронцями. Ці люди часто змінювалися з іншими з військової бази, фактично, в цій будівлі також проводилися важливі зустрічі.

Якраз коли Лоґан був зайнятий роздумами про можливості, люди почали заходити в його кімнату, першим був Квін. Двері розчахнулися, і він влетів усередину з майже неймовірною швидкістю.

"Можеш зачинити двері?" - спитав Лоґан.

"О... Вибач..." - збентежено сказав Квін. Коли він повернувся зачинити двері, в кімнату зайшло ще кілька людей. На відміну від Квіна, вони були спітнілі, оскільки поспішали сюди якнайшвидше.

Зрештою, усі, хто знав про Пітера, були присутні, включно з Фексом.

"Добре, що ви всі тут, мені не доведеться пояснювати все знову і знову," оголосив Лоґан. "Я був у класі, коли солдати раптово забрали його. Я не знаю, навіщо, але гадаю, ми вже знаємо, про що йдеться. Очевидно, чому вони зробили це без жодного попередження. Один з моїх павуків зараз прикріплений до нього, проте, ми поки що не маємо жодної нової інформації. Але є одна річ, яка мені здається дивною... вони зараз прямують до будівлі другого курсу."

Ворден і Квін відреагували одночасно, вони сказали одне ім'я: "Дюк."

"Що нам робити?" запитала Лейла. "Ми повинні витягнути його звідти, так?"

"Давайте поки що поспостерігаємо," відповів Лоґан на її запитання. "Є багато речей, у яких вони можуть звинувачувати Пітера, можливо, ми просто поспішили з висновками."

Тепер усі терпляче чекали в тиші на будь-яку нову інформацію, яка могла надійти з комп'ютера Лоґана.

"Я бачу, ти прийшов, Піо," пролунав голос Дюка. "Будь ласка, сідай."

Перш ніж сісти, Піо озирнувся по кімнаті, щоб побачити, скільки там людей. Можливо, це було підготовкою до того, щоб знайти шанс втекти в якийсь момент. Але замість того, щоб знайти якісь можливі слабкі ланки, він натомість зрозумів, що перебуває в досить розкішній кімнаті. Це було місце, про існування якого він навіть не підозрював у кампусі.

Коли Пітер нарешті сів, Дюк повторив його рух, сівши навпроти за довгим столом. Вони дивилися один одному в очі, нічого не кажучи. Обидва чоловіки не відводили погляд ні на секунду.

"Ти дивний", – слова Дюка розірвали раптову напругу. "Ти навіть не кліпнув переді мною. Схоже, ти зовсім мене не боїшся, на відміну від інших. Здається, у тебе є риси, притаманні навченому терористові". Тепер на його обличчі була широка усмішка.

Старий Пітер тремтів би в чоботях, його серце билося б так голосно, що він не чув би навіть своїх думок. Однак зараз він нічого цього не відчував. Єдине, що він усвідомлював, – це приглушені емоції страху в його голові. Він знав, що потрапив у біду, але його тіло та обличчя не демонстрували жодних ознак цього.

"Дозволь запитати тебе, яка твоя дата народження?" – почав ставити питання Дюк.

Оскільки це було просте питання, Пітер відповів миттєво. Дюк продовжив ставити подібні питання. На кожне запитання Пітер ідеально відповідав, як машина.

"Гей, він відповів на всі ці питання правильно", – сказав Фекс. "Це означає, що все чисто, так?" Коли Фекс озирнувся по кімнаті, він був збентежений тим, чому обличчя всіх здавалися ще більш стурбованими, ніж раніше.

Проблема тут була в тому, як швидко і бездоганно він відповідав на кожне запитання. Навіть їм майже здавалося, що Пітер якийсь навчений шпигун, якому було наказано проникнути до школи.

"Ну... якщо ти кажеш, що ти Піо." Дюк клацнув пальцями як сигнал, охоронець вийшов з кімнати. Через кілька миттєвостей привели іншого студента. "Тоді хто це?"

Чоловік, якого привели, був справжнім Піо. Коли справжній Піо побачив свого двійника, він одразу затулив очі.

"Ні! Не дозволяйте мені це бачити! Ви намагаєтеся мене вбити?!" - вигукнув Піо, продовжуючи закривати очі.

"Що з тобою не так?" - сказав охоронець, ще сильніше стискаючи його руку. Останні кілька годин з ним поводилися грубо і досі не ставилися до нього як до студента, натомість, поводилися з ним більше як зі спійманим зловмисником.

"Хіба ви не знаєте, що якщо побачиш власного двійника, то помреш у реальному житті?!"

Дюк зітхнув, перш ніж продовжити: "Як бачите, обман розкрито. Ми вже знаємо, що ти не справжній Піо. Ти, швидше за все, шпигун, оскільки ти вирішив приховати свою особу таким чином. Найбільше я схиляюся до думки, що ти використовуєш навичку трансформації, у нас є ідеальна людина для таких, як ти."

Почекавши деякий час, до кімнати нарешті привели Нейтана. У нього був неприємний вираз обличчя.

"Що ти робиш, Дюку?!" Нейтан увірвався в кімнату, важко тупаючи ногами. "Першокурсники – це мій обов'язок, а не твій!"

"Я вважаю, що це питання стосується мене набагато більше, ніж тебе", – спокійно відповів Дюк.

Нейтан зупинився і прислухався до нього. Зазвичай Дюк блефував, проте зараз Нейтан відчув, що в його словах є вагомість.

"Чому б тобі просто не використати свою здатність і дізнатися?"

Нейтан подивився на двох студентів, які стояли поруч один з одним. Вони виглядали майже як ідентичні близнюки. Хоча їхні фігури трохи відрізнялися, це було ледь помітно. Нейтан був проінформований про те, що сталося досі, інакше він би здогадався, що вони справжні близнюки.

Піднявши руку і направивши її між двома студентами, Нейтан запитав Дюка: "Лівий чи правий?"

"Той, що зліва", – сказав Дюк.

Велика куляста форма почала з'являтися з руки Нейтана. Вона рухалася і повільно почала покривати тіло Пітера з голови до ніг. З іншого боку, виглядало так, ніби бульбашка повільно з'їдала його живцем. Коли Пітер був повністю запечатаний у бульбашці, він відчув дивну енергію всередині свого тіла. Здавалося, ніби його знесилюють. За мить він впав на землю.

Хоча він не відчував жодного болю, Пітер почувався так, ніби щойно пережив величезну битву і повністю використав усі свої MC очки. Коли йому вдалося підняти тіло з землі, інші нарешті змогли побачити його обличчя.

"Я знав це!" - вигукнув Дюк.

І Дюк, і Нейтан точно знали, хто перед ними стоїть. Вони вже наказали іншим солдатам розклеїти оголошення про розшук на випадок, якщо він втече з кампусу.

"Пітер Чак? Але як? Ти був із Чистими, і... твоя здатність... вона була земною, а не чимось на кшталт трансформації", - задихнувся від шоку Нейтан. "Це не має сенсу".

Група прислухалася до всього, що відбувалося досі, але жоден із них не зрушив з місця, крім Лейли.

"Що ми зараз робимо? Вони вже знають, що він не Піо, ми повинні витягнути його звідти!" - пробурмотіла Лейла.

"Але як?" - відповів Лоґан. "Не люблю це казати, але цього разу я не маю жодного уявлення, як ми можемо виплутатися з цієї ситуації. З Трудрімом, Пітера не спіймали, і ми знали, що він прийде заздалегідь. Цю ситуацію ми не можемо контролювати. Вони вже знають його особу, і якщо ми спробуємо йому допомогти, то лише викриємо себе".

Вислухавши слова Лоґана, Квін стиснув руку в кулак. Ворден, який був поруч із ним, побачив це. "Він має рацію. Ми нічого не можемо зробити".

Знову в кімнаті, Пітер все ще був у пастці бульбашки, виснажений енергією. Пам'ятаючи, що навколо нього було кілька солдатів і два генерали, він обмірковував у голові численні сценарії. Розглянувши все, він нарешті зрозумів, що в нього немає шансів вибратися звідси.

"Нарешті." Дюк посміхнувся. "Містер Джек Трудрім буде дуже щасливий. Він сказав повідомити його, якщо ми знайдемо одного з вас. Ми будемо чекати подальших інструкцій."