Розділ 302 — Фекс проти Сільвер

Прибувши на арену, Сільвер почувалася краще, ніж будь-коли за останній час. Минув довгий місяць з лишком, проведений на військовій базі академії. Вона бажала повернутися додому, але ніколи не зробила б цього, доки не виконає своє завдання.

Тепер, коли здавалося, що вона наближається до мети, її настрій почав змінюватися. Виходячи з готельного номера назовні, вона зустріла багатьох студентів, яких навчала.

"Сподіваюся, у вас буде гарний день, міс".

"Будьте в безпеці".

"Хотіла б я бути такою ж вродливою, як вона, коли виросту".

Студенти не могли не хвалити міс Сільвер. Хоча вона була суворою в класі, її уроки були досить ґрунтовними. Її уроки також були приємними, оскільки здавалося, що коли Сільвер викладала, вона не мала жодних фільтрів. Говорячи, вона ніколи не прикрашала своїх слів, як інші вчителі.

Посеред уроку хлопці часто робили їй компліменти або запитували про певні предмети; відповідаючи, вона робила це прямолінійно, бентежачи їх і висловлюючи те, що було в неї на думці. З плином днів студенти почали розуміти, якою була Сільвер, і усвідомили, що її слова не мали на меті завдати шкоди.

Спершу компліменти здавалися їй дратівливими, але з часом вона почала насолоджуватися цими словами.

"Коли я повернуся, чи похвалить мене батько за добре виконану роботу?" – подумала вона. Усе, що вона зробила досі, було для родини, і вона продовжуватиме це робити. Проте жодного разу її батько, очільник родини, не похвалив її. На відміну від цього місця, де вона чула добрі слова щодня.

Не встигла вона й оком змигнути, як уже покинула арену і опинилася знадвору, на першому поверсі. Вона мала звичку залишатися на самоті щоразу, коли засмучувалася. Зазвичай, через кілька миттєвостей з'являвся її брат-бовдур Фекс і розвеселяв її.

Після того, як вона заспокоїлася, її план полягав у тому, щоб повернутися на арену і пошукати на верхньому поверсі, чи зможе вона знайти якусь інформацію або, можливо, навіть помітити Фекса. Чим швидше вона поверне його додому, тим менше часу їй доведеться провести тут.

Однак дивний солодкуватий запах досяг її носа, запах, з яким вона була знайома, але не відчувала давно. Запах крові.

Дивуючись, чому вона відчуває запах людської крові на вулиці, вона швидко кинулася до місця події. Зрештою, кривавий слід привів її до лисого чоловіка, біля якого лежав меч. Коли вона побачила, що ніхто не постраждав, вона сповільнила крок і продовжила йти.

Запах все ще доносився з боку чоловіка, і саме тоді її погляд прикувався до певного предмета, який він тримав у руці. Це була металева фляга, але не просто якась фляга. Фляга, що мала символ родини Сангвініс. Знаючи, що Фекс був в одній з академій, вона миттю подумала, що фляга належить йому.

Питання було в тому, чому цей чоловік тримав флягу Фекса, наповнену кров’ю. За одним лише його запахом вона могла сказати, що він не був вампіром.

"Де ти взяв цю флягу?" — запитала Сільвер.

Лео спробував розпізнати голос, але це був не той, який він знав. Він був досить новим у війську, тому ще не запам'ятав аури чи голоси всіх інших генералів і сержантів. Але якщо хтось зміг потрапити на цей об’єкт, він мав припустити, що це співробітник.

Проте перше запитання, яке вона поставила при зустрічі з ним, стосувалося фляги. Судячи з тону її голосу, вона мала бути або рівною за званням, або вищою. Жоден студент не наважився б так розмовляти з сержантом.

"Хто ти?" — запитав Лео. — "Назви своє ім'я та звання?"

Хоча Лео й говорив, його слова насправді не дійшли до свідомості Сільвер. Вона була надто стурбована власним запитанням. Фекс ніколи б не дозволив такій дорогоцінній речі потрапити до рук іншого, якби не сталося чогось серйозного. Чи виявили його люди і чи вбили?

У будь-якому разі, фляга була важливою частиною спорядження, яка могла б зв'язати людей з ними, їй потрібно було позбутися її. Витягнувши один із пальців, маленька нитка стрімко вистрілила прямо, цілячись у флягу в руці Лео; не бажаючи здіймати галасу, вона збиралася забрати флягу і спробувати дізнатися більше пізніше.

Нитка була настільки тонкою, а на вулиці було темно, що робило її практично невидимою, але перш ніж нитка встигла дістатися до фляги, пролунав ріжучий звук, а потім пролунало коротке клацання.

Після цього нитка впала на підлогу. Коли вона поглянула на Лео, то побачила, що фляга тепер була прибрана до його бічного мішечка, а його рука лежала на ефесі меча.

"Ти перерізав нитку, але як ти її побачив?" – запитала вона, шокована тим, що щойно сталося.

Але Сільвер була не єдиною шокованою. Він був здивований, що дівчина також змогла побачити, як він так швидко витягнув свій меч.

"Ні," – відповів Лео, вказуючи іншою рукою на свої очі. "Хіба ти не бачиш? Я сліпий."

Лео очікував хоча б легкого сміху від Сільвер, зазвичай подібні слова викликали б у нього хоча б якусь реакцію. Натомість Сільвер стояла там нерухомо, мов статуя, навіть її вираз обличчя не змінився.

Перевіривши її ауру, він не помітив навіть найменшого коливання, і все ж її аура здавалася замаскованою.

"Якщо ти сліпий, тоді мені не потрібно турбуватися, що ти побачиш моє обличчя," – сказала вона, кинувшись уперед.

Витягуючи свій меч із піхов, великий стиснутий потік повітря вирвався з меча. Відчувши потужну силу, щойно вивільнену, Сільвер зрозуміла, що їй потрібно щось із цим зробити. Однієї миті вона була прямо перед Лео, наступної — вже за ним.

Сільвер завдала удару в його груди, думаючи, що все закінчиться, але, ніби Лео мав очі на потилиці, він зумів ухилитися, пригнувшись. Потім він розвернув ногу, обертаючи своє тіло, одночасно кидаючи свій клинок у середину її тіла.

Цього разу атака була надто швидкою, щоб вона могла рухатися, натомість, у потрібний момент, вона розкрила долоні та вдарила по мечу знизу та зверху. Використавши всю свою силу, вона змогла зупинити меч вчасно.

Меч був затиснутий у її руках, лише за кілька дюймів від її тіла. Ззовні здавалося, що жоден з них не рухається ані на дюйм. Але правда полягала в тому, що вони обидва використовували всю свою силу, але їхня міць була рівною, не дозволяючи іншому зрушити з місця.

"Невже це її природна сила?" — подумав Лео. — "Я навіть активував звірину броню під своїм одягом, і все одно не можу її здолати". Завдяки своїй здатності, Лео міг визначити, чи була на його супротивнику високорівнева звірина екіпіровка, активована для посилення сили користувача.

Існувала ймовірність, що його супротивник також міг маскувати своє обладнання, але це було малоймовірно. Протистояння тривало деякий час, але обидва знали, що це марно.

"Твій голос звучить мило, якби він був таким же гарним, як і ти, я б, можливо, дозволив тобі перемогти цього разу", – сказав Лео, сподіваючись порушити її концентрацію хоча б на секунду.

Однак це, схоже, не спрацювало. Натомість її брови та обличчя почали зморщуватися. Вона почала концентруватися ще більше, і верхня частина її чола трохи спітніла.

Сільвер не вичерпала своїх варіантів, вона все ще мала безліч своїх вампірських здібностей, проблема полягала в тому, що чимало з них вимагали, щоб вона дивилася в очі своєму супротивнику, а це не дуже добре спрацьовувало проти Лео.

Крім того, здібності, пов'язані з кров'ю, видали б її і залишили б слід.

Натомість вона вирішила ще трохи, ледь помітно, напружити своє тіло. Однією рукою вона обережно розташувала пальці так, що тепер вони тримали лезо і зверху, і знизу. Потім повільно іншою рукою вона відпустила.

Наразі Сільвер однією рукою стримувала Лео, але знала, що не зможе робити це довго. Іншою вільною рукою вона швидко закрутила пальцями, і численні нитки почали вистрілювати; ціллю був не сам Лео, а вони прямували до його торбинки. Перші нитки відкрили її, тоді як наступні схопили колбу. Ледь поворухнувши пальцем, вона, наче павутиною, змогла притягнути її до своєї руки.

"Не змушуй мене повертатися, щоб убити тебе", — сказала вона, швидко втікаючи з місця події з дивовижною швидкістю.

Лео приготувався завдати ще одну серію швидких ударів. Якби він зараз завдав кілька ударів, був шанс, що один з них міг би влучити в неї та сповільнити. Однак посеред атаки він зупинився.

'Вона не могла пройти весь цей шлях лише заради цього. Схоже, той, кому належала ця річ, досить важливий.'

За місцем знахідки колби та з розповіді інших студентів він зрозумів, що колба, найімовірніше, належала комусь із них. Він планував колись повернути її, але не раніше, ніж повністю з’ясує призначення колби.

Зрештою, він так і не зробив цього. Але тепер він відчував, що мав цікавішу розповідь, за якою варто було слідувати.

Біжучи назад до своєї кімнати, Сільвер подивилася на свою руку і побачила поріз.

"Та людина поранила мене…"