Розділ 345 — Крок Лео

"Ці". Це слово було чужим для Квіна. Він ніколи раніше не чув його і навіть не чув, щоб хтось згадував про нього. З того, як Лео говорив про це, це звучало як якась містична енергія, яку, можливо, люди використовували дуже давно.

Пригадуючи, Квін почав згадувати дещо, що Ворден розповів йому деякий час тому. Одного разу Вордену вдалося скопіювати сили Лео. Дивлячись на Лео, він бачив те саме, що й сам, проте Ворден відчував, що його власна енергія на той час була значно слабшою, ніж у Лео.

Це могло бути також пов'язано з Ци. Ворден міг скопіювати лише кількість МС-клітин, які хтось мав.

"Чи могла велика енергія, яку Ворден бачив тоді, бути Ци?"

Що б це не було, Квін хотів дізнатися про це. Він був готовий слухати історію Лео. Адже тоді, під час війни, його класифікували як героя, і він навіть бачив цю силу на власні очі.

Будь-яка сила, додана до його власної, була б плюсом.

"Я народився сліпим, це сталося не пізніше в житті, і не під час війни, як багато хто підозрює. Я ніколи не мав зору від початку, я ніколи не бачив кольору неба, ані трави."

"Ще до появи здібностей світ був жорстоким місцем. Дискримінація існувала тоді так само, як і зараз, але в інших формах. Що стосується мене, то мої батьки покинули мене, залишивши біля храму, моя єдина здогадка — вони не могли змиритися з думкою про виховання сліпої дитини. Хоча до цього дня я насправді їх не звинувачую.

З того, що я дізнався пізніше, країна, в якій я виріс, була бідною, а місце — ще гіршим. Люди народжували дітей у надії, що вони зможуть покращити своє життя в майбутньому. Працювати на фермі, допомагати в селі. Але сліпа людина була б у невигідному становищі щодо цих речей, і я був би лише ще одним ротом, який потрібно годувати.

Зрештою, я думаю, мої батьки любили мене достатньо, щоб переконатися, що я потрапив у місце, якому вони могли довіряти. Замість того, щоб просто покинути мене, і з цієї причини я не можу сказати, що ненавиджу їх."

Квін також чув історії про батьків, які відмовилися від своїх дітей, дізнавшись, що їхні МС-клітини мали низький ліміт. Здавалося, замість того, щоб покращуватися, все тільки погіршувалося з минулого.

"На щастя для мене, це був не звичайний храм, куди вони мене принесли. Помітивши, що я сліпий, вони зрозуміли, що немає сенсу везти мене до дитячого будинку. Якби люди мали вибір між ідеальною дитиною та тією, що не бачить, пройшло б багато часу, перш ніж достатньо лагідна душа взяла б мене до себе."

Однак він також відчував, що може дуже допомогти мені, бо був майстром Ци. Він керував додзьо і навчав багатьох учнів, і спочатку він вирішив навчати мене не тому, що хотів, аби я навчився битися, а тому, що вважав, що це дуже допоможе мені розвиватися та орієнтуватися у світі.

"Бачиш, Ци дозволяє відчувати енергію живих істот навколо тебе". Мій Майстер відчував, що якщо він навчить мене цьому, то дасть мені бачення, якого я ніколи не мав. Після років навчання та дорослішання поруч із моїм Майстром, сталася дивна річ. Коли я опанував використання Ци, водночас я розблокував свою здатність.

На той час я цього не знав, і здібності не були поширеними, їх все ще тримали в секреті. Коли я пояснив, що бачу, мій Майстер сказав мені нікому про це не розповідати, але вперше я відчув, що можу бачити і приєднатися до тренувань своїх братів і сестер.

Моя здатність допомогла мені прогресувати швидше, ніж ті, хто був навколо мене, оскільки я легше бачив потік енергії, про який часто говорив мій Майстер. Під час спарингу з моїми братами це давало мені перевагу. Кожна людина має Ци, але багато хто не знає, як її розвивати чи правильно використовувати. Коли хтось атакував, я бачив, як Ци рухається перед ним.

Пройшло кілька років, і почалася війна з Далкі. Використання зброї явно не дало результату, і здавалося, людська раса скоро загине. Я тоді був молодим і запальним, але постійно сперечався зі своїм Майстром, запитуючи, чому ми не пішли приєднатися до бою.

Ми були невеликою групою всього з тридцяти учнів, але я знав, що з нашими унікальними талантами ми зможемо хоча б комусь допомогти. Проте мій Майстер сказав, що наш дім тут, і це не наше місце. Храм наглядав за невеликим містечком, повним життя. Воно було далеко від війни та всіх боїв. Ми перебували досить високо, і здавалося, ніхто нас ще не знайшов.

Але щодня я дивився новини про те, що відбувається. Саме тоді люди зі здібностями почали виходити на передову. Вони почали переламувати хід війни. Їх вітали як героїв, і по всьому світу їх продовжували вітати та підтримувати.

"Це міг бути я", – подумав я. Я заздрив, ревнував до цих користувачів здібностей. Ми могли б допомогти і також бути частиною тих груп. Проте навіть з нашою силою ми нічого не робили.

Пізніше, незабаром після цього, були відкриті портали, що призвело до появи звірячої зброї. Війна все ще тривала, і тепер світ був залучений до масової мобілізації. Люди не мали вибору, якщо ти був достатньо дорослим, тобі наказували йти воювати.

Квін добре пам'ятав цей період, адже саме тоді його мати й батько також були відправлені на війну.

"Знаючи цю інформацію, я зробив те, про що шкодую, що коли-небудь зробив. Невеличке містечко на вершині гори не було зареєстроване жодною країною. Ніхто не знав про наше існування. Я не хотів знову залишитися осторонь. Який сенс мати всю цю силу та вміння і ніколи не могти їх використати? Хіба ми не повинні були використати це, щоб допомогти в боротьбі?

Одного тижня я спустився до найближчого міста і викрив Світовому альянсу, що існує ціле містечко людей. Вони негайно послали своїх солдатів і наказали всім переселитися. Вони переселили нас усіх на іншу планету. На той час це була Планета помаранчевого порталу. Нашим завданням було перемогти звірів і добути кристали, доставляючи їх армії.

Вони дали нам зброю, яка діяла проти звірів базового рівня, але після цього їхня броня або шкура ставала занадто міцною. Однак вони не знали про наші таланти, і навіть без зброї ми змогли виконувати наші завдання краще, ніж вони очікували. В обмін на це вони нарешті дали нам звірячу зброю, і ми навіть сформували спеціальний підрозділ.

Планета стала мирним місцем, і ми змогли створити на планеті поселення, схоже на те, що ми мали на Землі. Але потім прийшли Далкі і напали. Більшість із нас, включно з моїм Майстром і мною, була на полюванні на звірів. Коли наша група повернулася, все село вже було майже зруйноване."

Коли ми прибули, ми побачили один корабель Далкі, який зазвичай містив загін із дванадцяти. Ми билися з ними до останнього, і єдиними, хто пережив бій, були мій Вчитель і я. Усі учні та всі мешканці села загинули.

"Через мене все місто було переселене на планету. Була велика ймовірність, що ми могли б і далі мирно жити на Землі. Мало того, ми з моїм Вчителем більше ніколи не розмовляли."

Розповідаючи цю історію, Квін відчував сум і провину у своїх словах.

"Але я не думаю, що це твоя провина", — відповів Квін. "Не було жодної гарантії, що вони взагалі б не знайшли тебе на тій горі, ти, можливо, навіть прожив би довше, переселившись на планету, і до того ж, якщо ти справді маєш силу, я не бачу нічого поганого в тому, щоб спробувати дати відсіч?"

"І ось чому я хочу розповісти тобі свою історію, щоб ти не зробив тієї ж помилки, що й я", — відповів Лео. "Бачиш, тепер, у моєму віці, я усвідомив кілька речей, які міг би зробити інакше. Навіщо мені було втягувати все місто в мій безлад і моїх побратимів? Якби я хотів боротися, хіба не міг би я зробити це сам? Але ні, я злякався."

Гірше того, їм було що втрачати: у тому селі була вся родина мого Вчителя — його дружина, його діти, і те саме стосувалося інших. Натомість я не мав нічого, у мене не було родини, нікого, про кого б я турбувався, і лише мої сили та навички. Принаймні так я думав. Коли я втратив усе, я зрозумів, що у мене все ж таки була родина, але було вже трохи запізно.

Після тієї події ми з моїм Вчителем стали досить відомими. Бо це був перший раз, коли планета чи група змогли відбити й убити всіх загарбницьких Далкі. Я використав це як можливість.

З цим величезним тягарем і жалем на душі я вирішив помститися Далкі. Я показав військовим свої сили — чого мій Вчитель казав мені ніколи не робити — і пішов на передову. Я добре бився і був проголошений героєм, я став одним із тих героїв, про яких чув по телевізору, але коли я досяг цієї точки, мені не стало краще, і похвала не була такою великою, як я уявляв. Усе, що я хотів, це повернути час назад.

Я досі не розумію всього, що можна зрозуміти про Ци. Коли інші учні померли, здавалося, що частина їх була передана в звірине спорядження, яке вони використовували в той час, або принаймні їхня Ци. Воно сильніше за ваше стандартне спорядження, але працюватиме лише за умови використання вашої власної Ци. Ось чому я поки що не можу дати тобі жодної своєї зброї.

Мій Вчитель досі десь там. Хоча він, можливо, мертвий, хто знає.

"Проте, якщо він мертвий, то я буду єдиним живим, хто знає, як використовувати цю силу, і саме тому я вирішив навчити тебе."

Лео підвівся зі свого місця і підійшов до Квіна. Тиск, що виходив від його тіла, відчувався повсюди і змушував Квіна пітніти, також стало важко дихати.

"Це Ци?"

Навіть якби він хотів рухатися, здавалося, що він не може, наче невидима сила оточувала його.

"Дозволь мені передати тобі свої знання", — сказав Лео, поклавши руку на голову Квіна.