Розділ 359 — Повернення до Лінтарнії

Був ранній ранок, і нарешті настав час для поновлення занять у школі. Учні відвідуватимуть свій останній семестр і готуватимуться до майбутніх іспитів, перш ніж насолоджуватися літніми канікулами. Це означало, що вчителі більше не мали багато справ, і це стосувалося генерала Нейтана, який відповідав за першокурсників.

Він був у веселому настрої, коли заходив до кабінету, підстрибуючи на кожному кроці та насвистуючи мелодію. Зазвичай, понеділки були найгіршими для більшості людей, але для нього це був початок чогось нового.

Хоча їхня військова база не змогла посісти перше місце і стати переможцями мыжбазовою події. Їх похвалили принаймні за те, що вони не прийшли останніми. Мало того, Оскар, верховний головнокомандувач, похвалив їх за те, наскільки вони покращились порівняно з попереднім роком. Він заявив, що приїде влітку, коли студентів не буде, щоб привітати всіх.

Між Трудрімом і Дюком та Полом все ще були проблеми, але Нейтан не хотів у це втручатися. З цим міг розібратися головний генерал, оскільки це було вище його службових повноважень. Крім того, здавалося, що Трудрім припинив надсилати запити до другої бази, оскільки був зайнятий підготовкою до чогось іншого.

"Нарешті, жодних проблем, жодної драми, я можу просто розслабитися," сказав Нейтан, сідаючи за свій стіл. Саме тоді він помітив щось дивне – білий конверт. Це було рідкістю в наш час, коли будь-хто міг миттєво надіслати повідомлення. Навіть якщо вони не хотіли, вони завжди могли надіслати повідомлення пізніше.

Отже, йому було цікаво дізнатися зміст листа. Коли Нейтан швидко відкрив листа, він зрозумів, що на ньому мало що написано.

"Дорогий Нейтан

Я назавжди покидаю військову базу.

Від Лео."

"Га?" – подумав Нейтан, мабуть, щось пропустивши. Він перечитував ці кілька рядків знову і знову, доки реальність не вдарила його.

"ЩО!?" – Він крикнув. "Він просто так пішов; це ж середина терміну; хто вестиме клас звірів, і що щодо нового сержанта?"

Нейтан одразу сів і почав притискати два пальці до чола, відчуваючи, як накочується легкий головний біль.

'Ну, ми ж поставили умову, що він може піти, коли захоче. Але я думав, він хоча б повідомив би нас, а як щодо елементарної ввічливості.

Однак він не міг довго злитися. Лео допомагав йому в багатьох ситуаціях під час його короткого перебування тут, і це була людина, якою навіть він захоплювався.

"Ти був великою людиною, Лео. Завдяки тобі були часи, коли Дюк та інші вирішували зробити щось інакше. Де б ти не був, сподіваюся, у тебе все добре." – сказав Нейтан з посмішкою, перш ніж швидко вилаяти його за те, що той дав йому більше роботи у його спокійний вихідний.

****

На планеті Лінтарнія був спокійний день, як і будь-який інший. Довга трава була здоровою та зеленою, а блакитна річка приємно текла поруч із тихим Притулком. Залишивши військову базу, Лео зібрав усі свої речі та перебрався сюди.

"Я нарешті повернувся," – сказав Лео, пройшовши крізь портал. Використаний портал скинув його в центрі Притулку, і всі його речі, що пройшли крізь нього, були залишені збоку. Залишивши їх там, він вирушив.

Прогулюючись Притулком, люди дивно дивилися на Лео, адже по його дивних очах було видно, що він сліпий. Однак, якимось чином, він йшов нормально. Притулок нечасто приймав відвідувачів, особливо таких, що виділялися б так сильно, як Лео. Тому всі звертали на нього чималу увагу.

Йдучи Притулком до певного місця призначення, Лео почав думати про зміни, які переживало його тіло. Його здібність відновлювалася до того стану, в якому була колись, з неймовірно високою швидкістю. Він робив це вже одного разу, і вдруге це було навіть легше.

Він помічав і відчував усі зміни у своєму тілі з того дня. Під час тренувань з фехтування йому було важче стомлюватися та відчувати виснаження, і навіть тепер, проходячи крізь натовп людей, він міг розрізняти кожну людину за її запахом, як собака.

Він був вдячний Квіну; той дав йому перстень, що дозволяв йому ходити вдень, просто щоб подивитися, як це на нього вплине, Лео зняв перстень, перебуваючи на вулиці. Ефекти були миттєвими, і це вдарило, наче бомба. Це було зовсім не те, чого він очікував.

Якби не перстень, він би навіть не наважився виходити вночі. Бути таким слабким, враховуючи, хто він був, не було доброю ідеєю.

Він також навчився виконувати кілька кров'яних здібностей, але він більше не використовуватиме їх після того, як випробував їх одного разу. Це було через попередження Квіна , а також через те, що він відчував власним тілом. Його голод і життєва сила покидали його. Мало того, завдяки своїй здатності він міг це бачити.

Минуло небагато часу, але він час від часу відчував невеликі напади голоду, проте це не було настільки сильно, щоб йому потрібно було щось із цим робити, принаймні поки що.

Це не було великим занепокоєнням, здобуття крові на перший погляд може здатися складним, але з огляду на те, ким він був, він не вважав, що це буде складно, особливо в притулку з населенням близько двадцяти тисяч людей.

Розмірковуючи над усім цим, він нарешті досяг місця призначення. Він стояв зовні того, що виглядало як досить велике стилізоване додзьо. Там були двоє величезних червоних дверей і стіна, що оточувала все місце.

Воно було іскристо чистим, з білою обробкою, і навколо нього майже не було будівель. Наче це було покинуте місце.

"Їм вдалося відбудувати його точно за моїми специфікаціями. Виглядає гарно." Відчинивши великі червоні гігантські двері, чоловік із додзьо вибіг, щойно почув це.

"Гей, забирайся звідси, скільки разів мені повторювати, власник цього місця не хоче відвідувачів!" — молодий чоловік почав кричати, стоячи у шортах та сонцезахисних окулярах.

Було ясно, що він насолоджувався великою будівлею наодинці, адже за ним, прямо перед будівлею додзьо, стояв лежак.

Однак, коли молодик підійшов ближче, він підняв свої окуляри і усвідомив свою серйозну помилку.

"Пане, ви повернулися. Коли ви повернулися? Чому ви не повідомили мені раніше?" Молодий чоловік, якому на вигляд ледь виповнилося двадцять, був збентежений. "Я б подбав про те, щоб усе було готове на ваш смак."

"Не переймайся цим," сказав Лео. "Наразі я просто хочу відпочити. Як Притулок? Чи добре платили мандрівникам? Чи були якісь проблеми в Притулку?"

"Поки вас не було, я робив усе, як ви бажали. Виплати фракціям і мандрівникам здійснювалися, хоча нападів звірів було небагато, лише один-два час від часу, і, як ви бажали, виплати та пожертвування Притулку залишалися анонімними," відповів чоловік.

Протягом останніх кількох років Лео сам фінансував весь Притулок власними коштами. Кристали звірів, які він здобув, гроші з попередньої війни та всі гроші, які він отримував за викладання, йшли до цього Притулку.

Це місце було для нього дорогим, бо це був Притулок, де він, його майстер і всі інші учні зупинялися до нападу Далкі. Коли вони прийшли, вони знищили все, і ніхто не вижив.

Уряд змирився з цим, оскільки відбудувати його було б дорожче, ніж збудувати зовсім новий. Саме тоді втрутився Лео. Він усе відбудував і запросив до Притулку безкоштовно тих, хто був родичами загиблих.

Пізніше Притулок розвивався самостійно і став таким, як і будь-які інші, зі сплатою податків тощо. Але їм все ще потрібен був захист, і оскільки він не належав уряду чи великій четвірці, Лео вирішив взяти на себе цю роль.

Була ще одна причина, чому він усе це робив.

"Є новини про когось підозрілого, хто в’їжджав до міста?" — запитав Лео.

"На жаль, жодного, хто б відповідав вашому опису," — відповів молодик.

Інша причина, чому він відбудовував Притулок, була через його майстра. Востаннє їх двох бачили в додзьо. Або принаймні в його руїнах. Він сподівався, що є шанс, що той колись повернеться. Але все ж таки здавалося, що він не повернувся.

"Хоча до Притулку не заходив чоловік, який відповідав би вашому опису. Були повідомлення про двох осіб: чоловіка з великим мечем за спиною та молоду дівчину."

"Чи знаєш ти, куди вони пішли?" — запитав Лео.

"Вони піднялися на вершину скелі, недалеко звідси, біля річки."

"Я піду перевірю це, приготуй мої речі і принеси їх, коли зможеш. Я залишив їх усі біля станції телепортації. Я залишуся тут… Не знаю, наскільки довго, але принаймні на деякий час."

"Так, пане."

Йдучи на вершину скелі, Лео здогадувався, про кого говорив молодик. Деякий час тому, коли діти потрапили в біду, він позичив їм телепортер, і той телепортер привів їх до цього місця. Однак, щодо чоловіка він був не впевнений.

Діти не розповіли йому свого повного плану, тож, можливо, хтось із них мав зв'язки з цим чоловіком. У будь-якому випадку, не маючи жодних підказок щодо місцезнаходження свого майстра, йому потрібно було з чогось починати, хоча шанси були мізерні. Можливо, ці двоє таємничих людей були не тими, ким він їх вважав.

Дорогою йому зустрічалися кілька середніх звірів літаючого типу. Зазвичай вони атакували б усе, що бачили, і це стосувалося Лео, але цього разу вони трималися подалі.

"Чи можуть вони відчути, що я змінився?" — подумав він, але поки вони його не атакували, не було потреби полювати на звірів.

Нарешті він дістався до краю вершини скелі. Використовуючи свою здатність, він почав озиратися, щоб знайти нові підказки, і зрештою знайшов щось на землі.

Піднявши його, він помітив, що це був годинник, але не просто годинник; це був дизайн, з яким він ознайомився не так давно, годинник військових.

"Цікаво, що він тут робить?"