Розділ 393 — Сотня Тіл

Стеля від підлоги була не надто високо, однак, на щастя, Ворден був досить високою людиною. Стоячи, він міг дотягнутися до стелі, якщо підіймав руку зі своїм мечем. З невеликим стрибком він міг також здійснити атаку. Ось так він і зміг зламати панель у першу чергу.

Проте, йому знадобилася невелика допомога від двох дівчат, щоб підштовхнути його вгору, аби він міг затягнути себе всередину. Оскільки Лоґан і Квін були зараз зайняті, у нього залишалося лише два варіанти.

Зараз Ворден обережно стояв на дівчатах, поставивши по одній нозі на кожне плече, немов черлідер, рівномірно розподіляючи свою вагу.

"Ворден, скільки ти важиш!?" — сказала Лейла, напружуючись з усіх сил.

"Я ніколи не думала, що такі маленькі дівчатка, як ми, будуть це робити, хіба не повинно бути навпаки?" — сказала Сіа, намагаючись щосили залишатися нерухомою, інакше він втратив би рівновагу.

"Ви двоє, припиніть скаржитись" — відрізав їм Ворден. — "Це найменше, що ви можете зробити, якщо ви, звісно, не хочете сунути головою вперед у моторошну темну дірку, з якої щойно бачили, як випало кілька відрубаних рук. О, і не забуваймо про "ЛЮДОЖЕРНИХ" М’ясних монстрів, що також над нами."

З цього моменту дві дівчини припинили скаржитись. Ворден спершу обережно поклав руку на одну з інших панелей на кілька секунд, а потім знову опустив її.

’Гаразд, ніщо не вкусило мої пальці, це добре, так?’

Потім він знову зробив те саме, але спробував досить сильно смикнути за панель, перевіряючи, чи не відвалиться вона, коли він підтягнеться. Однак вона була досить міцною, і він вирішив, що це має бути безпечно.

Дівчата, що спостерігали за цим, хотіли щось сказати, бо їм здавалося, що Ворден затягує час, і вони не були певні, чи робить він це навмисно як форму помсти.

Нарешті він зробив рішучий крок і, використовуючи обидві руки, підтягнув своє тіло. Він не був впевнений, чи зможе повністю встати, тому якийсь час залишався низько. Але коли він подивився вперед. Там і сям по стінах було кілька джерел світла, всі синього кольору. Вони дозволили йому побачити всю територію, де він знаходився.

Повністю вставши на обидві ноги, він швидко зрозумів, що перебуває в якійсь печері. Над ним був досить великий порожній простір, а збоку виднілися маленькі вогники. Поглянувши на діру, з якої він тільки-но вибрався, він побачив конвеєр, що вів до неї, і маленькі вогники також йшли по шляху, ведучи до іншої частини печери.

Обернувшись, він побачив, що конвеєр, здавалося, вів у першу кімнату. Потім він продовжував йти у те, що виглядало як діра, крізь яку Ворден зміг би пролізти, лише якщо б повз.

"Можливо, вони ведуть до інших кімнат? Можливо, всі випробування однакові в кожній кімнаті. Змінним фактором є самі учасники."

Поглянувши вперед на інший шлях, він виглядав набагато привабливішим, оскільки Вордену не потрібно було присідати, і він міг просто йти. Але конвеєр завертав за ріг, де він не міг бачити нічого попереду.

"Ми під землею? Мені це не подобається, я пам'ятаю, що сталося минулого разу, коли ми були під землею." Ворден сказав, витягуючи обидва свої клинки, готовий до того, що будь-який звір може вибігти з-за рогу будь-якої секунди.

"Що ти бачиш!?" — крикнула Лейла, коли шум увійшов крізь отвір, він почав відлунювати та відбиватися від стін печери.

Просунувши голову назад через отвір, з боку, де не було конвеєрної стрічки, Ворден відповів.

"Гадаю, ми під землею. Це схоже на якусь печеру, але тут прокладено доріжку. Я піду нею, щоб побачити, чи є вихід, або чи є шлях назад до вас. Якщо він є, я повернуся."

Причина, чому Ворден не надто боявся подорожувати наодинці, полягала в тому, що, як сказав Квін, здавалося, ця частина печери, можливо, була відокремлена від інших, завдяки розміщенню їжі в одній зоні, а решти – в іншій. Також, коли Лейла крикнула, якби тут щось було, її голос викликав би якусь реакцію у істот. Зрештою, вони мали чутливий слух, принаймні вендіго. Але Ворден не хотів думати ні про що інше, що ховалося тут.

Слідуючи за конвеєрною стрічкою, Ворден бачив, що на ній були сліди крові. Він продовжував іти, доки врешті-решт печера не вивела його за ріг, а потім; він нарешті увійшов у ще більшу печеру. Це було величезне порожнє місце, і виглядало так, ніби там розташовувалася цілком інша установа.

Якщо він продовжував іти за конвеєрною стрічкою, вона врешті-решт привела його всередину великої фабрики, що нагадувала склад. Тепер було два шляхи, Ворден міг або обійти склад, або пройти крізь нього. При спробі придивитися, куди вони ведуть, здавалося, що кінцевий пункт призначення був одним і тим же.

Єдиним плюсом було те, що, як і в науковій лабораторії, уся територія, здавалося, була недоторканою протягом багатьох років. Метал був трохи іржавим і вкритий пилом та брудом зі стелі.

"Що ти робиш, боягузе!?" раптом сказав Ратен. "Ти щойно збирався обійти склад! Зайди всередину, можливо, знайдеш щось корисне."

Ворден не був дурним. Він знав, що вийшло з конвеєрної стрічки, або, скоріше за все, він також знав, що було всередині складу. Однак, Ратен висловив слушну думку, і, можливо, це допоможе їм покинути це місце. Повернувшись, він підійшов до подвійних дверей збоку складу і зібрався з силами, входячи всередину.

Миттю його обличчя огорнув дивний запах, і це нагадало йому, як він був сам у випробувальній кімнаті. Мало того, запах був приблизно вдесятеро сильніший. Боячись навіть думати, він спершу подивився прямо перед собою, і все, що він бачив, був шлях, що вів до інших дверей.

Краєм ока він побачив кілька терміналів уздовж стіни, а потім ще один шлях, що вів кудись іще. Він не міг стриматися, і його бажання взяли гору над ним, коли він повернув голову, щоб подивитися ліворуч, аби побачити те, що здавалося справжнім жахіттям.

У тому, що виглядало як великий квадратний скляний контейнер, було видно близько 100 тіл, навалених одне на одного. Все було ціле, але було зрозуміло, що вони мертві. Але як довго? Він не мав уявлення.

"Скільки людей вони вбили?" – подумав Ворден.

"Гадаю, ти думаєш не про те", – перебив Ратен. "Якщо там стільки тіл, то це багато їжі, і якщо їм потрібно стільки їжі, то скільки Вендіго, на твою думку, у них є?"

Раптом почувся механічний звук, ніби машини в кімнаті щойно ввімкнулися.

’Що відбувається?’

Всередині великого скляного контейнера, зверху висіла машина, схожа на клешню. Вона опустилася в купу тіл і підхопила одне. Незабаром вона перемістилася за межі його поля зору і скинула тіло.

’Мені не подобається, що відбувається.’

Всередині першої випробувальної кімнати всі терпляче чекали, поки Ворден повернеться з добрими новинами. Його тривала відсутність була, можливо, доброю ознакою, але водночас її можна було сприйняти і як погану ознаку.

Потім, поки Квін стояв біля дверей, вони більше не намагалися відштовхнути його. На мить він подумав, що, можливо, вони здалися. Аж тут, наступної миті, двері знову подалися вперед, намагаючись врізатися в нього. Але він був готовий і швидкий, щоб знову відштовхнути їх. Двері безперервно продовжували це робити, наче намагалися протаранити Квіна.

"Ця штука явно дратує. Що воно, в біса, робить!?" — сказав Квін, оскільки це почало трохи боліти, адже двері постійно били його.

Дві дівчини почали сміятися з цього видовища, бо це справді виглядало трохи комічно. Якби це була будь-яка інша ситуація, то, можливо, Квін би поскаржився, але він подумав, що приємно бачити, як вони сміються, навіть якщо це було за його рахунок. Всім їм було важко відколи вони прибули в це місце.

*Гуп*

Гучний звук чогось, що впало і вдарилося об підлогу, змусив дівчат негайно зупинитися. Воно було вкрите звичайною чорною ганчіркою, яку вони бачили на екрані раніше.

Зазвичай, після руки слідував Вендіго. Три панелі зверху відчинилися, і водночас троє з них впали зі стелі.

"Ненавиджу, коли я маю рацію!" — сказав Квін.