Розділ 473 — Загублений бог

Сонце палило яскраво, як це зазвичай бувало на планеті. Здавалося, тут існувало лише чотири типи погоди: спекотно, дуже спекотно, волого або сухо, і сьогодні був пекуче спекотний день. Величезні дерева, рослини та звірі насолоджувалися погодою цілий рік, але для декого це було катуванням.

Притулок на планеті знаходився в місці, оточеному великими деревами, а територія була розчищена по колу. Його спроєктували так, щоб ховатися від звірів, адже вони мали вдосталь укриття.

Притулок не був великим, з населенням лише близько п'ятисот людей. Однак сьогодні вони були в кращому настрої, ніж зазвичай. Більшість житлових зон, магазинів тощо розташовувалися високо на деревах. Були зроблені великі круглі платформи, які містили магазини та житлові приміщення. Частина внутрішнього простору дерева також використовувалася для більшого простору та зберігання. Щоб перебратися між платформами, потрібно було використовувати міцні широкі дерев'яні мости.

Причиною їхнього гарного настрою було те, що вперше вони нарешті могли розширитися. Вони починали будівництво на землі, з'єднуючи всі зони, від низу до верху.

Переважно вони використовували частину покинутої військової бази, яка раніше була на землі, перетворюючи її на свій лад. Організатором такого великого проєкту була Рубі, лідерка цього поселення. Вона мала золотисто-коричневу шкіру, а її волосся було заплетене до пояса.

Від неї завжди віяло силою та певною впевненістю. Була причина, чому люди вирішили йти за нею.

"Ось так, повільно опускайте і просто покладіть он туди," — сказала Рубі, доки люди будували щось на кшталт ліфта, щоб підніматися з одного місця на інше. Вони не мали багато технологій, які були на Землі, і наразі не мали відомого способу повернутися або подорожувати на інші планети. Тож поки що їм доводилося обходитися тим, що мали.

"Гей, хтось бачив Мінні?" — запитала Рубі, озираючись.

"Я гадаю, я бачив, як вона щойно пішла з Артуром" - відповів інший.

Почувши ці слова, Рубі була задоволена, знаючи, що Мінні буде в безпеці. Якби й була людина, якій вона довіряла свою доньку, то це був би Артур. Саме завдяки таємничому незнайомцю, що прибув, вони всі були живі сьогодні. Він захищав їх від нападів звірів багато разів, і не просто один раз, а постійно.

Саме тому, що він наглядав і захищав їх, вони змогли розпочати проєкт розширення. Жити високо було захопливо, але досить тісно, тому потрібен був простір внизу.

За порятунок він не просив нічого взамін, окрім того, щоб вони ставилися до нього як до одного зі своїх і тепер інші бачили в ньому свого роду охоронця.

Неподалік від Притулку була річка і зараз Артур був там зі своїм великим клинком у руці, поки Мінні сиділа на валуні, спостерігаючи за ним.

"Гей, Артуре, чому я ніколи не бачу, щоб ти використовував свій меч, коли б’єшся зі звірами? - запитала вона.

Вона бачила, як він щодня тренувався у володінні мечем, але щоразу, коли йому доводилося битися зі звіром, він використовував голі руки, і лише один раз усі бачили, як він використовував тінь. Інші припускали, що це була оригінальна здібність, тому йому справді не було потреби пояснюватись і завдяки Рубі, якщо хтось був надмірно цікавим щодо цього, вона дбала про те, щоб вони не питали.

"Це тому, що ця річ корисна, як велика палиця, доки її не активовано" - відповів Артур.

"Активовано? То чому ж ти її не активуєш?" - запитала вона.

"Тому що їй потрібна людська кров" - подумав він, але вирішив проігнорувати її та продовжити своє щоденне тренування. Його тіло все ще було скутим відтоді, як він прийшов до тями. Він не мав жодного уявлення, як довго він спав. Спочатку він не планував тут залишатися. Його метою було з'ясувати, що сталося з його народом, і хто його розбудив.

Проблема полягала в тому, що, схоже, не було жодного способу покинути планету. Не було ні космічних кораблів, ні порталів, нічого. Була одна річ, яку він міг зробити, але він вирішив не робити цього, якщо тільки це не буде його єдиним способом покинути цю планету, і якщо його тіло не буде майже повністю відновленим.

До того ж, він насправді добре проводив час із тутешніми людьми. Проте того ж не можна було сказати про погоду, адже він міг витримати її щонайбільше дві години, перш ніж йому доводилося повертатися в затінене місце.

"Я досі не розумію, навіщо вони забрали той перстень, він був би дуже доречним зараз" - сказав Артур.

"Що ти сказав?"

"Нічого, ходімо назад, мої дві години минули."

Повернувшись до Притулку, усі зустрічали його з розкритими обіймами і часто приносили йому подарунки, як-от фрукти тощо. На жаль, Артур завжди відмовлявся від таких подарунків і приймав лише ті, що були пов'язані з м'ясом. Це було з очевидних причин, про які інші не знали.

Мінні втекла назад до своєї матері, тоді як Артур повернувся до свого житлового простору. Йому не потрібно було підійматися. Натомість, він просто присів і стрибнув на одну з платформ.

"Це все одно дивує мене щоразу, коли я це бачу" – сказала Рубі.

Вони звикли до того, що Артур виконував подвиги, нездійсненні для людини. Дехто з них навіть думав, що він, можливо, був богом або дружньою гуманоїдною звіриною, але ким би він не був, вони були вдячні.

На найвищій платформі стояв будинок Артура, йому дали найбільшу будівлю в усьому Притулку. Він відмовився, сказавши, що воліє спати в тісних місцях, адже свій вічний сон він провів у невеликій камері. Але вони йому не повірили і врешті-решт він не мав іншого вибору, як погодитися.

У його будинку цей день мав бути таким, як і будь-який інший у Притулку, він не очікував, що станеться щось особливе, але потім сильний запах дістався до його носа. Запах, який він миттєво впізнав серед усіх людей. Це був запах іншого вампіра.

"Я не очікував, що хтось спробує прийти за мною так скоро" – подумав Артур.

Надворі Лео та Ерін були оточені численними списами. Приблизно тридцять людей, що були зайняті роботою, негайно схопили свою зброю, коли побачили портал. Вони діяли швидко, адже тренувалися до цього. Рубі знала, що колись Артура не буде з ними.

Вона бачила в його очах, що в нього були важливіші справи, і одного дня він їх покине. Тож їм потрібно було бути готовими.

"Ви військові, чому ви повернулися до цього місця?" - запитала Рубі.

"Ми не військові, ми думали, що це місце покинуте, тому вирішили прийти сюди" - відповів Лео.

Небагато було таких, хто мав би доступ до помаранчевого порталу. Інші портали привели б їх до інших місць, але лише військовий портал міг би доставити їх сюди, в цей Притулок, оскільки це був військовий Притулок. Вона йому не вірила.

"Що робити, Лео, чи ми битимемося?" - запитала вона, тримаючи руку майже на своїй зброї, але Лео не відповів, бо був надто відволічений чимось іншим.

Завдяки своїй здатності він відчував величезну енергію. Енергію, надто велику, щоб її навіть осягнути, не тільки це, але й ту, яку він відчував раніше, яку він відчував під землею.

"Я думав, вона піде або вирушить кудись іще, що вона тут досі робить?"

Крім того, тепер, коли вона була зовні та над землею, Лео помітив іще дещо. Колір енергії - він був фіолетовим, таким самим, як у нього та Квіна.

Перш ніж Лео встиг вирішити, що робити, величезна енергія вже стояла перед ними. Він стрибнув згори і Ерін дивувалася, як взагалі людина змогла вижити після падіння з такої висоти, не зламавши чи не розбивши своїх ніг.

Артур подивився на Лео і майже проігнорував дівчину поруч із ним. Він намагався зрозуміти, чи це вампір, якого він знає. Сила в ньому була досить сильною для звичайного вампіра, тож, можливо, він був тісно пов'язаний з однією з Тринадцяти сімей, подумав Артур. Але, на жаль, він його не впізнав.

"Ти, з якої ти сім'ї?" - запитав Артур.

Чесно кажучи, Лео думав, що йому, можливо, доведеться майже миттєво вступити в бій з такою людиною і раптове запитання трохи збило його з пантелику. Він навіть не знав, що той мав на увазі під "сім'єю" але, здавалося, пригадав кілька речей, які розповів йому Квін.

"Я частина Сім'ї Проклятих" - відповів Лео, чекаючи на його реакцію.

"Сім'я Проклятих" - це було ім'я, якого він справді не знав. Невже все так сильно змінилося відколи його не було? Зазвичай прізвища майже ніколи не змінювалися, якщо тільки якась сім'я повністю не вимирала. Тоді вони б здійснили Виклик, щоб створити нову гілку вампірів, утворивши нову сім'ю. Але це було рідкістю. Поки він про це думав, Артур помітив щось інше.

Його очі почали світитися, коли він поставив наступне запитання.

"Ти, де ти взяв цей перстень?" - запитав Артур.