Розділ 486 — Великий король

Сонце сіло і на його місці зійшло нічне небо. Місто, повне людей і життя, але без світла, без жодних ознак сучасної технології: нічого, окрім смолоскипів та свічок, щоб відганяти темряву. Прямо поруч з містом був обрив, а на вершині цього обриву стояв великий замок. Що робило його найвищою точкою та дозволяло бачити звідусіль.

Всередині нині перебував король, відомий як Артур. Жоден король не був таким популярним серед народу, як Артур. Він регулярно відвідував людей у місті, перевіряючи їхній добробут, незалежно від того, з якої родини вони походили. З бідного походження, шляхетного, або навіть якщо хтось втік з іншої країни. Артур не зважав на це і ставився до кожного як до чистого аркуша, коли зустрічав.

Він щиро піклувався про цих людей і взамін вони піклувалися про нього. Крім того, він знову і знову захищав країну та місто від нападів. І він не був тим, хто ухилявся від поля бою.

Він сам часто приєднувався до поля бою, борючись пліч-о-пліч із тими, хто був поруч. Знаючи, що захищає свій народ. Махав мечем, але ніколи не забував кров тих людей, яких убив.

Саме зараз у замку відбувалася важлива зустріч. У великій кімнаті Артур сидів на найбільшому кріслі за круглим столом. Поруч із ним були його радники, одні з найрозумніших чоловіків у країні, щоб скеровувати його.

"Ще один корабель був помічений на околицях, і, схоже, вони нарешті зробили достатньо приготувань для початку атаки" – сказав один із чоловіків у шатах. Хоча вони одягалися в шати, сам Артур здебільшого залишався у своїх лицарських обладунках.

"Скільки чоловіків?" – запитав Артур.

"Близько 100 000" – відповів він.

У серце Артура закралася тривога.

"Це вдвічі більше за наше" – сказав Артур.

Збоку трохи кремезніший чоловік грюкнув по столу.

"Ми відіб'ємо їх і захистимо цю країну, як завжди робили".

Дехто пробурмотів на знак згоди, тоді як інші, здавалося, були стурбовані розміром армії.

"Чи не можемо ми щось зробити, щоб зупинити їх? Як щодо якоїсь торгової угоди?"

"Вони просто заберуть наші речі і все одно спробують з нами воювати" – поскаржився інший.

Здавалося, кімната розділилася у рішенні, що робити з сусідньою країною, яка, схоже, готувалася до нападу. Це означало, що остаточне рішення залежало від короля.

"Ми ніколи раніше не стикалися з армією такого розміру. Я не боюся, що ми програємо, якщо протистоїмо їм, але річ у тому, що ми втратимо. Народ, він постраждає найбільше від цього і ми повинні думати про нього передусім" – пояснив Артур.

Обговорення тривало близько години, і, схоже, жодного рішення так і не було прийнято; зрештою, Артур попросив усіх піти, а сам вирішив переспати з цією думкою.

Він сидів сам за своїм столом, свічки освітлювали кожне місце, включно з його власним.

"Що мені робити?" - Глибоко замислившись, він побачив, як кілька свічок затремтіли, ніби ззовні війнув порив вітру.

Він відчув це: щось увійшло до кімнати разом із ним. Негайно він витягнув свій меч, який завжди тримав при собі.

"Я знаю, що ви тут. Я попереджую вас. Багато вбивць було послано за мною і тепер вони не в змозі прокинутися й побачити схід сонця наступного дня" - крикнув Артур, чекаючи на відповідь. Він знав, що щось там є, але зовсім не міг їх бачити. Якби ж то було більше світла.

"Нічого, ми все одно нечасто бачимо сонце" - почувся голос, і нарешті він зміг побачити три постаті в чорних шатах, що виглядали як ченці, які стояли перед ним.

"Ми тут, щоб…" - Але перш ніж вампір встиг вимовити свої слова, Артур уже рушив уперед, замахуючись на нього.

Дискусії не були потрібні для тих, хто приходив до нього посеред ночі. Люди, які часто це робили, мали лише одну мету, зустрічаючи його. Смерть.

Помітивши предмет в останню секунду, чоловік у шатах зміг ухилитися, але атака була швидшою, ніж він думав, і вона зачепила кінець його шати, розрізавши її.

"Як ти смієш намагатися поранити мене, я повинен убити тебе!" - Але інший вампір став перед ним, зупинивши його, перш ніж він встиг сказати щось ще.

"Це була твоя провина, що ти так повільно відреагував. Пам’ятаєш, навіщо ми тут?" - сказав інший.

"Ми чули багато про тебе, Артуре, але ми тут не для того, щоб битися" - сказав один із чоловіків у шатах, наближаючись до нього. Артур знову замахнувся мечем, але цього разу чоловік просто схопив меч двома пальцями.

"Хоча ти, безумовно, вправний для людини. Це нічого не означає в порівнянні з нами".

Саме тоді з-під каптура виднілися червоні очі, що світилися. Артур спробував вирвати свій меч, але його сила, його вміння, які він відточував роками, виявилися марними.

"Демони, чому ви тут?" - Артур чув історії і навіть сам час від часу вбивав кількох, але ніколи не зустрічав таких, що рухалися б так швидко або були такими могутніми. Це було тому, що Артур боровся зі звичайними вампірами, а не з першими.

"Демони, це для слабких з нашого роду, ми віддаємо перевагу терміну "Вампір"" - відповів чоловік – "Схоже, ти в халепі, і, можливо, ми можемо тобі допомогти, як щодо обміну?"

"Торгувати з такими демонами, як ви, що відмовляєтеся від своєї сили і зрікаєтеся нашого бога? Ні, дякую, я не так прагну влади, щоб укладати угоду з дияволом" - сердито відповів Артур і тепер він докладав усіх своїх сил і повільно меч почав вислизати з пальців вампіра.

"Він справді виправдовує своє ім'я. Він таки вражаючий чоловік" - подумав вампір.

"Артуре, ти говориш так, ніби маєш вибір у цій справі, але, чесно кажучи, це не так. Коли зможеш себе контролювати, шукай нас біля печери, приблизно за милю звідси, через ліс. Я впевнений, що до того часу ти зможеш нас відчути".

Артур думав, що ці демони божевільні. Навіщо йому шукати у них допомоги і про що вони говорили, про запах? Він нічого не розумів, і тієї ж миті вампір відпустив меч і почав відходити.

Побачивши, що їх троє, і, схоже, їхньою метою було не його життя, Артур вирішив, що краще не нападати далі й не ризикувати своїм життям. Його люди потребували його живим. Якби він помер, то у людей не було б жодного шансу.

"Ено, можеш починати ритуал".

Коли ще один чоловік у балахоні ступив уперед, він знову побачив червоні сяючі вогні, а решта ночі після того моменту стала розмитою.

За межами замку троє вампірів поверталися до решти.

"Ти впевнений, що це був успіх? Багато що з цього залежить від тебе, Ено".

"Так, я впевнений" - відповів Ено - "Побачите, за кілька днів він сам вийде до нас. Він використовуватиме нас, щоб ми зробили все можливе, аби йому допомогти. Ми будемо його рятівним колом, ми будемо тією рукою, яка простягнеться до нього і допоможе в скрутну хвилину і натомість він зможе допомогти нам".

Настав наступний день і коли Артур прокинувся, він виявив себе у своїй спальні. Покоївка, як завжди, постукала, перш ніж увійти до його кімнати і він почав замислюватися, чи було те, що сталося вчора, сном чи ні.

Все здавалося таким реальним і фальшивим одночасно.

"Дозвольте, я розсуну для вас штори, ваша величносте." - Щойно розсунули штори, яскраве сонце пробилося всередину і ніжно лягло на шкіру Артура.

Він миттю відчув легке печіння, а згодом і свербіж. Чим довше він залишався на сонці, тим слабшим він почувався і тепер він почав пітніти.

Що відбувається, що зі мною коїться? - подумав Артур.