Розділ 487 — Справедливий Обмін

"Отже, ви кажете, що вони змусили вас і перетворили на вампіра!? Але ніхто не давав вам своєї крові?" - сказав Фекс, здивований тим, що почув досі. Вся історія була, м’яко кажучи, цікавою. Він відчував, що це слово було дещо применшенням, враховуючи все, що вони дізналися.

"Так, я не впевнений, що зробив зі мною той вампір того дня. Як я вже казав, усе розпливлося в тумані, щойно він подивився на мене тими червоними очима" - відповів Артур - "Але мій родовід не вважався таким, що походить від одного з тринадцяти. Певним чином, мене вважали першим, як і вони, або принаймні штучним першим."

Відчувши пекуче відчуття на шкірі, Артур швидко зрозумів, що це від сонця. Спершу він подумав, що це просто спекотний день, але вирішив пройти деякі обстеження, і, як виявилося, саме сонце було причиною його болю та втоми. Не те щоб він не міг виходити на сонце, але воно робило його млявим, надзвичайно втомленим і він був лише тінню колишнього себе.

"Це те, що мали на увазі ті демони? Вони думають, що я шукатиму в них якесь лікування?" - сердито сказав Артур. Він почувався ще більш розчарованим, оскільки тиск прийняття рішення щодо того, що мало статися, висів над ним.

Намагаючись якомога більше уникати сонячного світла, він нарешті дочекався ночі. Ніколи він не думав, що бажатиме, щоб сонце зайшло, але вперше це сталося і саме тоді він почав помічати деякі відмінності. Його рухи не тільки повернулися до норми, але стали кращими: він був швидшим, сильнішим і спритнішим, ніж раніше, але це було не найголовніше. Найкращим був його зір. Він міг бачити так, ніби був день.

Але бачите, Артур був самовідданим; у цей момент він не думав про себе, а думав про те, як він міг би використати це на їхню перевагу. Він міг бачити в темряві за милі і якби вони билися вночі, з ним на чолі армії, вони мали б величезну перевагу.

Захоплений своєю новою ідеєю, він вирішив провести тренування на відкритому майданчику просто зараз, поки було темно. Це був наказ короля, тож, звісно, інші підкоряться і слухатимуть. Коли вони прибули назовні, то побачили широку посмішку на його обличчі й відчули, що Артур має план.

Він вирішив, що спарингуватиме з іншими лицарями по черзі, щоб вони могли отримати безпосередній бойовий досвід. Деякі з них були новобранцями і якби почалася війна, це був би їхній перший бій, але це також був привід просто перевірити його власні навички.

Він бився з лицарем за лицарем і легко вигравав бої. Крім того, він стримувався. Але дивовижним було те, що він, здавалося, не втомлювався, і інші, і лицарі, що спостерігали, були вражені. Вони почали думати, що Артур перевершував звичайну людину, хтось, кого благословили боги.

Однак, в одному бою Артур зіткнувся з вправним молодим лицарем. Він подавав надії і це змусило Артура використати трохи більше сили, ніж він звик. Його тіло здавалося йому майже новим і він не мав повного контролю, і трапився нещасний випадок.

Сильно розмахнувшись своїм клинком, він розбив меч іншого навпіл. Коли він летів у повітрі, то пролетів повз коліно лицаря і подряпав його краєм клинка.

У ту мить дуже солодкий запах проник у його тіло. Усі його чуття були на межі, вони тремтіли.

"Що це за відчуття?"

Ніс вів його до одного місця, а його очі були прикуті, коли кров капала з коліна лицаря.

"Ваша величність, я щось зробив не так?" – промовив молодий лицар тремтячим голосом.

Почувши це, він на мить вийшов зі свого трансу. Коли він отямився, то зрозумів, що стоїть прямо перед хлопцем і бачив, що молодий лицар тремтить. Усі інші лицарі також мовчали.

Та в його очах був дивний погляд, коли він наближався до хлопця.

"Тренування закінчено, усім доброї ночі" – сказав Артур і швидко попрямував назад до замку.

"Що я мало не зробив цьому хлопцю? Про це вони насправді говорили? Невже я став демоном, як вони?"

Хоча Артур і хотів вірити, що він стримався б, побачивши кров хлопця, глибоко в душі він знав, що це був потяг, який він не міг контролювати. Навіть зараз у своїй кімнаті його думки поверталися до образу червоного і до запаху. І чим більше минало часу, тим сильнішим і сильнішим це ставало.

Але була одна воля Артура, що була сильнішою за все інше. І це був той факт, що він ніколи-ніколи не хотів шкодити тим, хто обрав йти за ним. Тим, хто був йому відданий.

Зрештою, це те, що спонукало його до рішення повернутися до печери і протистояти так званим "Вампірам" які так з ним вчинили.

Король не міг так легко покинути свій пост, але піти посеред ночі, з його новим зором і тілом, непоміченим, було легким завданням. Він пройшов лісом і нарешті побачив печеру, про яку згадували троє чоловіків.

"Вони всі розраховують на тебе" – подумав Артур. Про всяк випадок, якщо він не повернеться, він залишив детальний план для інших, найкращий варіант дій, але Артур був упевнений, що вони не хотіли його вбивати. Інакше вони зробили б це ще тоді.

Він був їм потрібен для чогось, для чого саме, він не знав, але він збирався це з'ясувати. Як вони й казали, йдучи лісом, він помітив точку, де запах вів його в інше місце. Було неважко знайти печеру, бо він знав, де вона буде.

Увійшовши до печери, він ішов і йшов, а потім недалеко було видно вогонь. Чулися голоси, і нарешті Артур міг їх побачити. Тринадцять постатей, усі одягнені в чорні мантії. Це була більша кількість людей, ніж він очікував і чомусь Артур відчував, що кожен з них був настільки ж могутнім, як і інші.

"То чиє горло ти розірвав, перш ніж прийти сюди?" – сказав один із них, коли вони почали сміятися.

"Нічиє. Я прийшов сюди, щоб ви скасували таку річ. Натомість я зроблю, як ви забажаєте" – відповів Артур.

"Бачите, є невеличка проблема" – сказав один із них – "По-перше, наскільки нам відомо, немає способу скасувати те, чим ви стали. А по-друге, ми хочемо, щоб ви стали одним із нас задля нашої мети."

Слова, які вони сказали, боляче вразили Артура в саме серце. Він ніколи більше не зможе бути нормальним, бачити сонячне світло, не відчуваючи слабкості. Що ці люди з ним зробили, і чому?

"Але ми можемо зробити ваше життя якомога звичнішим. Ми можемо навчити вас наших звичаїв, навчити, як відвикнути від крові і ми маємо спеціальні предмети, які зроблять вас на сонці, такими ж сильними, як зараз" – пояснив один із них.

Дивлячись на них, Артур знову почав думати про своїх людей.

"Ні, цього недостатньо."

"Я не бачу в цьому ніяких переваг для себе. Ви раптом перетворили мене, наклали на мене прокляття, а потім вдаєте рятівників, намагаючись мені допомогти. Це може обдурити інших, але мене не обдурить. Якщо ви мені не допоможете, то я зроблю це без вас."

Деякі з вампірів були розлючені його словами, вони вважали марним обертати до своєї справи когось настільки впертого, але один із них почув благання Артура, він почув, як той сказав: "Допоможіть нам".

"Чому б вам не сказати, чого ви хочете, Артуре?" – сказав один із них, з посмішкою на обличчі.

Після довгих обговорень вампіри та Артур дійшли згоди. Вони ще не сказали йому, що саме хотіли від нього, оскільки хотіли подивитися, як все піде деякий час.

Щодо прохання Артура в усьому цьому, він попросив їх битися поруч із ним. Він знав їхню силу і виявилося, що їх було більше ніж тринадцять. Вони були лише найсильнішими з-поміж усіх. Натомість Артур дав їм усім місце для життя.

Він навіть створив окремий заклад, прихований від усіх інших містечок і міст, для людей їхнього роду. Вампіри дотримали обіцянки, показавши йому, як відвикнути від крові; вони навчили його навичок і того, як використовувати свої сили.

Зрештою, світ дізнався про Артура та його тринадцятьох лицарів і назвав їх лицарями круглого столу. Вони йшли в бій і здебільшого билися вночі, що давало їхній армії величезну перевагу. Це були добрі стосунки.

Але потім нарешті настав час. Вампіри хотіли, щоб Артур виконав свою частину угоди і було щось важливе, що він мусив зробити для них.

Вони мали піти й відвідати могилу першого короля вампірів.