Розділ 522 — Крик

Пол мусив придивитися до людини перед собою, бо це був не той Лео, якого він знав на військовій базі. Це був Лео, якого він бачив дуже давно. Він був як дві краплі води схожий на Сліпого героя, що воював у війні близько тридцяти років тому, але це здавалося неможливим.

"Як він міг помолодшати?"

У той момент Пол припинив свої атаки, намагаючись з’ясувати, чи бореться він проти друга, чи ворога.

"Лео, це ти, так? Я не знаю, що сталося, але, можливо, ми можемо це обговорити?" - сказав Пол.

Однак Лео не слухав його слів, натомість знову підняв свій меч і стиснув руків’я ще міцніше, ніж раніше. Понад усе, просто зараз він хотів розрубати особливого чорного камня.

"Продовжуй!" - крикнув Лео.

Тепер Пол вагався: де ж вони були? І що відбувалося, чи це була якась здатність? Хтось грає з ним у ігри. Це мусило бути так! Він не міг придумати нічого іншого. Це також пояснило б, чому він бачив молодшу версію Лео, з яким він воював у минулому, а не того старого, якого він найняв працювати на своїй військовій базі.

Зібравшись із духом, щоб битися проти одного зі своїх людей, Пол підняв Чорні камені та знову розпочав свій обстріл.

Бій вирував на всіх ділянках поля, і жодна зі сторін не здавала позицій. Не було зрозуміло, хто стане переможцем. Солдати були добре екіпіровані Звірячим спорядженням, що захищали їхні життєво важливі органи, а Здібність Землі добре захищала та блокувала атаки.

Що б не трапилося, Квін починав хвилюватися, що незабаром його сторона втомиться, бо їх було менше, і було щось ще - рішення, яке він прийняв заздалегідь і яке ускладнювало боротьбу для всіх.

"Квіне, ти справді збираєшся дотримуватися того, що сказав раніше?" - подумав Артур, продовжуючи спостерігати за його битвою. - "Ти набагато наївніший, ніж я думав..." Але Артур не був засмучений, адже на його обличчі з'явилася посмішка. - "Ти справді такий самий, як і я, але тобі потрібно дізнатися правду."

Праворуч від себе Квін бачив, що Ерін починала втомлюватися. Вона сильно пітніла і встигала за його власним темпом. Вона протрималася довше, ніж він думав. Здавалося, вона швидко адаптувалася до свого нового тіла, але вона тільки-но перетворилася.

Вона не могла бути на тому рівні, на якому був Квін. Коротке послаблення концентрації у них обох - і звіряча сокира рубанула вниз від солдата. Вона летіла на голову Ерін. Вона спробувала підняти руки, рухаючи меч, щоб блокувати атаку, але її руки здавалися свинцевими.

Хоч як вона старалася, вона досягла своєї межі, і здавалося, що її ось-ось вдарять. Раптом кілька різких пронизливих болів пронизали її спину, а руки почали рухатися самі по собі, наче були легкими, як пір'їнка.

Воно піднялося і заблокувало атаку, а потім і її тіло рушило саме по собі, розкручуючись і відкидаючи солдата ногою.

"Я знаю, що не питав твого дозволу, але сподіваюся, цього разу ти зможеш мені пробачити", - сказав Фекс, підморгнувши. Як і на даху, Фекс прикріпив свої нитки до Ерін, керуючи нею, мов маріонеткою.

"Дякую…" - пробурмотіла вона. Було тихо, але Фекс чув ці слова, і від них усередині йому стало трохи тепло.

"Зробимо це!" - Тепер він був більш енергійним, ніж раніше.

Позаду деякі солдати порушили свій стрій і тепер прямували до тих, хто їх дратував ззаду. До двох дівчат, Сіа та Лейли. Часто, коли вони билися, саме в потрібний момент у їхньому полі зору з'являлася стріла, блокуючи їх від ідеальної атаки.

Вони хотіли, щоб це припинилося, і негайно. Сіа бачила, як вони наближаються до них, але у неї вже не було жодних ґаджетів. Вона використала їх усі раніше. Зараз вона бажала, щоб її перетворили на щось інше. На щось, що змогло б допомогти в бою.

Лейла була надто зосереджена на спробі трансформуватися. Якби вона змогла перетворитися на свою другу форму, це дало б їй шанс. Бо її друга еволюція була фізично кращою і підходила для ближнього бою.

Але паніка вже охопила її, і вона навіть не могла поглинути всі емоції, що витають навколо неї.

Бачачи, що нічого іншого не залишається, вона спробувала втекти, але її ноги були скуті. Оточені якоюсь землею. Камінь жбурнули їй у руку, він вдарив її, змусивши випустити лук, і тепер вона була легкою мішенню.

Солдат не вагався. Це було поле бою. Створивши спис із землі, він виставив його вперед, цілячись їй у голову.

Поза її контролем, в голові Сіа з'явилося зображення. Як Лейлу пронизує спис у голову, і вона помирає. Побачивши це, вона випустила могутній крик. Такий гучний, як той, що був у замку.

Він приголомшив чоловіка, що стояв найближче до них обох, сповільнивши його атаку.

"Нііі!" - закричав Квін. Почувши крик, він повернув голову і побачив, як спис летить до Лейли.

Його тінь не змогла б рухатися достатньо швидко, щоб заблокувати атаку, тому він зробив єдине, що міг. Виконавши удар ногою і вклавши в нього свою Ци, він випустив Кров'яний Удар Півмісяцем.

Знадобилося небагато часу, щоб дістатися солдата, і чоловіка розрізало навпіл. Його спис розпався, а дві половини впали на підлогу.

За кілька секунд Артур з'явився поруч з дівчатами, вдаривши кожного з інших солдатів поряд з ними і вирубивши їх усіх легким ударом.

Гучний крик налякав більшість і дещо призупинив поле бою. Коли дивилися на Квіна, його обличчя не виглядало щасливим, хоч він щойно врятував друга. Натомість воно було сумним.

"Це ще один урок для тебе, Квіне" - сказав Артур. – "Ти мусиш пам'ятати, зрештою, це поле бою. У бою ворог робить усе можливе, щоб убити тебе. Якби ти не вбив його, він убив би твоїх друзів. Навіть у минулому, коли люди воювали проти людей, було точно так само. Це найважливіший урок, який я хотів тобі дати."

Артур знав, що Квін мав м'яке серце, але не знав, як це змінити. Жодна звичайна людина не пожертвувала б стільки, щоб врятувати одну особу. Саме тому він знав, яким був Квін, коли намагався врятувати Фекса.

Він намагався знайти спосіб, щоб допомогти йому змінитися, але потім, наступного разу, коли вони його побачили, Артур помітив, що той трохи змінився. Минуло лише кілька днів, але його характер і впевненість свідчили про те, що він став тим, ким мав стати.

Однак усе знову змінилося перед боєм. Адже Квін попросив його та його друзів спробувати не вбивати жодного з людей, а спробувати підкорити їх усіх. Саме тому багатьом було важко в бою, і вони втомлювалися значно швидше.

Через крик поле бою затихло, і Пол почув, що сказав Артур; він почав озиратися і помітив, що це правда. Крім тих солдатів, яких убили дивні створіння, усі ті, хто бився з цими тринадцятьма, були сильно поранені, але не вбиті.

До того ж чоловік, який досі не бився, так легко розправився з його елітними солдатами. Це змусило Пола усвідомити, що якщо він продовжуватиме цей бій далі, то це може призвести до ще більших втрат. Він вів програшний бій.

Чорні камені впали на землю, і Лео подивився на Пола.

"Усім стійте!" - крикнув Пол. - "Ми здаємося."

[Завдання виконано]

[Отримано нагороди]

[....]

[...]

У голові Квіна з’явилося безліч сповіщень про виконання завдання, і це також включало всіх тих, кого він переміг. Наразі ж він хотів знати, чи все гаразд у його друзів, і їм потрібно було зібрати своїх полонених.

Солдати негайно прислухалися до слів Пола. Кидаючи зброю на землю та скасовуючи свої здібності, здавалося, обидві сторони були вдячні, що бійка припинилася, хоч це й сталося так раптово.

Далі настала черга Фекса. Використовуючи спеціальну нитку, він зміг зв'язати полонених, а щодо Вендіґо, що залишилися... ну, Артур розправився з ними по-своєму. Ув'язнивши їх у якійсь дивній тіні, щоб їх більше ніколи не бачили.

"Гаразд, повертаймося до королівського замку," – сказав Квін з посмішкою.

Водночас король почув новини, як їм вдалося успішно захопити людей, включно з ватажком, без втрат зі свого боку, окрім Вендіґо. Квін впорався краще, ніж він думав.

Якби він міг, він би влаштував святкування їхнього успіху, але, на жаль, за кілька миттєвостей до того він отримав жахливі новини від одного зі своїх королівських лицарів. Новини, які потрібно було негайно обговорити всім.