Розділ 621 — Сімейна любов

Не минуло багато часу, перш ніж Ворден вирішив залишити храм і попрямувати до своєї початкової мети - замку. Емоційний тягар, який це накладало на Сіла, був просто занадто великим. Якби він був сам, то, можливо, Ворден спробував би увійти до храму, щоб озирнутися.

Але оскільки Сіл був більш притомний, ніж зазвичай, це було просто неможливо. Якби Сіл поскаржився, Ратен поскаржився б, що врешті-решт призвело б лише до того, що у Вордена розболілася б страшенна голова.

Нарешті він дістався замку, або принаймні підніжжя замку. Бо коли він подивився вгору, там були дуже широкі довгі сходи, що вели аж до платформи, а потім зрештою потрібно було б увійти через двері.

"Я завжди ненавидів ці сходи," – сказав Ворден, неохоче починаючи розмірено крокувати до них. Це було набагато легше, ніж він востаннє пам'ятав. Здавалося, за останній рік його тіло значно зміцніло завдяки військовій службі.

Раніше він думав, що це не дасть багато, але насправді він пройшов набагато більше, ніж очікував у школі. Ворден насправді вже мав тіло, що перевершувало звичайні фізичні потреби людини. Не настільки, як у вампіра, але принаймні перевершувало звичайну людину.

На це були певні причини, ось чому він ніколи не думав, що його тіло колись покращиться понад те, що було, принаймні без допомоги Блейдів.

Крім того, що він знову і знову піддавав своє тіло екстремальним ситуаціям, був також той факт, що Лоґан забезпечив його кров'яними пігулками. Це збільшувало його силу кожного разу, коли він приймав одну.

Навіть тепер, аж донині, пігулки давали ефект, що означало, що це було назавжди. Нарешті, після довгої ходьби, він міг бачити вершину платформи, на якій мав бути, останній крок було зроблено, і відчувалася зміна вітру.

"Чорт забирай!" - вигукнув Ворден, піднявши обидві руки, щоб прикрити голову.

У ту мить у його передпліччя прилетів удар, і він почав втрачати рівновагу. Якщо він упаде зараз, це буде досить неприємне падіння, але його більше турбував біль від того, що доведеться знову підійматися всіма тими сходами.

Однак його тіло витримало, і він відштовхнув ноги та скотився на землю, цілий і неушкоджений на великій платформі.

"О, ти ж раніше завжди падав", - промовив жіночий голос.

Піднявши погляд із землі, він побачив дівчину з довгим світлим волоссям.

"Вікі, ми мусимо це робити?" - запитав Ворден.

Вона відбігла і замахнулася ногою, готуючи удар у його живіт. Інстинктивно він хотів підняти ноги й скрутитися в клубок, але в останню мить зупинив себе. Збоку на його нозі був прикріплений невеликий пристрій-ящик для інструментів, а всередині, саме в цей момент, був Борден.

Він привів його із собою, оскільки Борден відмовлявся йти з кимось іншим. Однак заздалегідь він переконався, що той нічого не робитиме, навіть якщо його життю загрожуватиме небезпека. Ворден просто сказав, що це його родина, і хоча здавалося, що вони можуть його поранити, вони ніколи й нізащо не спробують його вбити.

Коли удар влучив, його тіло проковзнуло по підлозі, і він закашлявся кров'ю.

"Дозволь мені розібратися з цією сукою!" - сказав Ратен.

Цього разу Ворден був радий помінятися. Підвівшись із підлоги, Вікі вже була прямо на ньому, завдаючи послідовних ударів ногами, не опускаючи стопу, але Ратен зміг заблокувати кожен із них.

Удари боліли, і його передпліччя пульсували, але на його обличчі була лише посмішка. Побачивши це, Вікі зупинилася.

"Ти в нього перемкнувся? Це так нудно" - сказала Вікі, відходячи. – "Можеш привітатися з ним зараз, брате."

"Брате?"

Почувши ці слова, Ратен пригнувся, і, схоже, вчасно. Вилетів кулак і ледь не влучив у його голову. Пригинаючись, Ратен крутнувся на підлозі, штовхнувши ногою і змітаючи того, хто був за його ногами.

Пролунав глухий удар, коли тіло впало на землю, і Ратен кинувся з кулаком.

"Я здаюся, я здаюся!" - сказав білявий хлопець. Він махав руками перед обличчям. Він виглядав майже ідентично дівчині, з якою бився лише кілька секунд тому.

Кулак Ратена зупинився просто над його обличчям, майже торкаючись його носа, тоді як інша рука тримала його за комір.

"Мені байдуже." - сказав Ратен. І продовжив завдавати йому стусана по голові.

"Вікі! Допоможи!" - кричав він між кожним ударом, який отримував.

Вона обернулася і просто подивилася на них обох, хитаючи головою.

Невдовзі удари припинилися, а хлопчик залишився з закривавленим носом.

"Ратен, поміняйся зі мною, перестань кривдити брата Пая," - сказав Ворден, вони обмінялися місцями, і Ворден відпустив сорочку свого брата.

"Клич мене будь-коли, щоб розібратися з цими двома, я вже давно чекаю, щоб їх відлупцювати."

Ратен завжди був кращим бійцем, ніж Ворден, але раніше, навіть якщо він перемикався, коли справа доходила до звичайного рукопашного бою, жоден з них не міг навіть завдати удару жодному з цих двох.

"Дякую, Ворден." - сказав Пай - "Я ніколи не очікував, що ти ухилишся від тієї атаки, ти раніше ніколи не був таким швидким."

"Дякую," - сказав Ворден, допомагаючи братові піднятися із землі. Двоє людей, які напали на нього, або, точніше, це був їхній спосіб привітати його та зустріти, були блзнюками, його старша сестра та брат: Вікі та Пай.

Ці двоє були сильними, настільки сильними, що їхня швидкість і сила зрівнялися з Ворденом на даний момент. Хоча Ворден використовував червоні кров'яні пігулки і не мав на собі жодної броні.

Це була просто їхня природна фізична сила та швидкість.

Після того, як він дізнався про вампірів, якби Ворден не знав краще, то подумав би, що їхня сила була настільки аномальною, що вони вампіри. Але якщо їхня сила вважалася аномальною, то що ж тоді з рештою його сім'ї?

Все ще намагаючись витерти кров зі свого обличчя, його брат і сестра мало що сказали і рушили до входу.

"Дідусь чекає на тебе", - сказала Вікі, і вмить обох не стало.

Жодних питань про те, як він почувався чи що робив під час своєї відсутності. Нічого, просто маленька сутичка.

"Що ти думаєш?" - запитав Пай.

"Пф, ну він надер тобі дупу, чи не так?" - відповіла Вікі.

"Це тому, що я не був готовий", - відповів Пай, збентежений - "Все ж таки, він покращився, мушу це визнати, і він заблокував усі твої удари ногами".

Вони обоє, хоч і були близнюками, досить сильно відрізнялися як за характером, так і за стилем бою. У той час як Вікі любила використовувати ноги, Пай у бою волів бити кулаками.

Вони обоє першими зайшли до головної кімнати, де в глибині сидів у кріслі їхній дідусь. З обох його боків стояли їхні батько й мати. Коли він побачив обличчя Пая, можна було помітити найбільшу усмішку, яку тільки можна уявити.

"О, може, дідусь би теж збудився, якби побачив і моє обличчя закривавлене", - сказала Вікі.

"Як завжди грубо, сестро, дуже грубо" - прокоментував Пай, коли вони вдвох ішли приєднатися до матері й батька.

Нарешті до кімнати увійшов Ворден, і його серце билося швидше, ніж будь-коли. Йому знадобився деякий час, щоб підвести погляд, але зрештою він це зробив і побачив, що всі дивляться на нього. Так само залякуюче, як він пам'ятав.

"Ворден!" - гучним басовитим голосом вигукнув Гілстон. – "Я припускаю, що це ти, зрештою. Я думав, ти міг втекти в цьому хаосі. Ці дурні весь час казали, що ти, мабуть, помер, але я ні на секунду не сумнівався, що ти ще живий."

Ворден нічого не відповів і просто засміявся.

"Я попросив слуг приготувати пишний бенкет на честь твого приїзду. Нам є що надолужити і багато про що поговорити. Чому б тобі не піти відпочити у своїй кімнаті, а потім ми зможемо про все це поговорити разом?"

Ворден все ще нічого не сказав, він лише кивнув і вклонився, а потім попрямував до своєї кімнати, чекаючи, поки його покличуть на вечерю.

Щойно Ворден пішов, велика усмішка, що була на обличчі Гілстона, зникла.

"Отже, він все ще такий самий, як і раніше" - зітхнув Гілстон.

"Так. Але він змінився судячи з нашої невеликої бійки раніше" - відповіла Вікі.

"Я сподівався, що побачивши Пая таким, він змінився і виправився."

"Не кажи так, батьку" - сказав білявий старший джентльмен. – "Можливо, йому стає краще. Я впевнений, що якщо ми дамо більше часу, то він буде в порядку."

"Можливо," - сказав Гілстон, потираючи пальцями свою жорстку бороду. - "Я думав, можливо, нам варто відправити його до храму знову."

Коли вони почули, як Гілстон говорив про це, кожен із них почав злегка тремтіти. Волосся на їхніх тілах стало дибки.