Розділ 623 — Фальшива родина

Ворден не міг у це повірити. Джек Трудрім був ще живий і десь там. Він щиро вірив, що якби до цього були причетні Блейди, він би був мертвий. Якщо не мертвий, то принаймні перетворений на одного із Закутих, щоб більше ніколи не мати змоги покинути острів. Це був перший раз, коли він чув, що хтось зміг так утекти від Гілстона, і тепер він зрозумів гнів на його обличчі.

Щодо причини, чому він спочатку не пам'ятав, хто він такий, то це тому, що Гілстон пам'ятав сильних людей, а не боягузів. У Вордена не було сумнівів, що Джек тікав, використовуючи якийсь трюк, а не борючись з його дідом.

Проте військові не знали, де він, і, схоже, велика трійка теж не знала. Він або досі ховався десь там, не бажаючи виходити (що було зрозуміло після того, що Блейди зробили з його містом), або його переховувала інша родина. Це справді могло б змінити правила гри, якби це було так.

"Ця епоха була поганою" - сказав Гілстон. – "Схоже, що Саншилди також не збираються дотримуватися свого контракту. Великі родини стають бунтівними, і, можливо, настав час суворо нагадати їм усім. Минув тиждень відтоді, як вони мали прибути та передати нам одного. Через поточну ситуацію я дам їм ще трохи часу."

Ворден не прожив достатньо довго, щоб побачити передачу, і він був у школі під час останньої передачі з Ґрейлашами. Проте, судячи з їхніх минулих журналів, подібної проблеми в минулому не було. Таке сталося вперше.

"Так, я відправив до них посланця, щоб дізнатися, що вони планують робити" - сказав батько. – "Але якщо їхня відповідь буде такою, як я очікую, то, боюся, нам доведеться діяти."

"Ти плануєш приєднатися до цієї війни?!" - схвильовано сказала Вікі, підвівшись зі свого місця.

"Твоя жага крові така ж висока, як і твого діда" - сказав Гілстон. – "На жаль, моя - лише для сильних, тоді як твоя, Вікі, - для кожного, хто тебе образить. Ми не будемо занурюватися глибоко в цю війну. Буде цікаво подивитися, хто вийде переможцем з усього цього.

Якщо ми маємо вирушити, то я сам, твоя мати та батько поїдемо зустрічати Саншилдів разом із десятьма людьми. Решта з вас мають залишитися на острові."

"Що!?" - вигукнула Вікі - "Чому мене карають за те, що сталося так давно? Якщо ти поруч зі мною, ти можеш мене контролювати."

"Немає потреби розкривати всі наші карти. Крім того, можливо, скоро настане момент, коли всім нам доведеться використати нашу силу. Будь більше схожою на свого брата," - сказав Гілстон.

Коли Вікі повернулася до свого брата, він лише спокійно посміхнувся, наче йому було байдуже до всього.

Це змусило Вордена замислитися про першу війну. Згідно з прочитаними ним щоденниками, коли Далкі прийшли атакувати, три великі родини звернулися до нього, просячи, чи могли б вони допомогти врятувати планету.

Після того, як він сказав "так", здавалося, що люди змогли відбити Далкі, але Блейди самі так і не приєдналися до війни. Цього разу, здавалося, можливо, Блейди допомогли б, якби сталася ще одна велика війна, або, скоріше, їм довелося б. Ця громадянська війна сильно послабила б людські сили, і було зрозуміло, що Далкі нападуть, щойно вона закінчиться.

Думаючи про це, Ворден дуже хотів подивитися на ті щоденники, він навіть задавався питанням, чи мали Блейди більше взаємодій з вампірами. Він ніколи дуже не цікавився минулим своєї родини, завжди мав свої власні проблеми, з якими доводилося розбиратися, але тепер цікавився.

Родина почала їсти, коли великі обговорення закінчилися, і в цей час Гілстон розпитував про його шкільне життя, а Ворден розповідав йому більшість речей, але опустив усе, що стосувалося вампірів.

Єдиними, хто говорив за столом, здавалося, були Ворден і Гілстон. Гілстон запитував, а Ворден відповідав, поки інші слухали. Час від часу Вікі щось бурмотіла собі під ніс, але решті родини, здавалося, було зовсім байдуже до того, що говорив Ворден.

"Схоже, ти знайшов добрих друзів, Ворден" - сказав Гілстон. – "Мені шкода, що ти не зміг провести там два роки, я думав, що це могло б допомогти йому повернутися до нормального стану."

Почувши це, Сіл почав закривати вуха і ще більше хитався вперед-назад. Він не хотів цього чути.

"Йому стало краще", - відповів Ворден, сподіваючись, що відповідь задовольнить, але вираз обличчя Гілстона було важко прочитати. Він не виглядав ані сердитим, ані щасливим, просто глибоко замисленим.

Їжа закінчилася, і після їжі Ворден прагнув повернутися до бібліотеки, щоб подивитися ті щоденники.

"Гм, куди це ти зібрався?" - сказав Гілстон, побачивши, як Ворден іде до дверей. Його брати та сестри спочатку підійшли до Гілстона, щоб поцілувати його в щоку, а потім незабаром пішли до своїх батьків.

Поцілунок для Гілстона виглядав природним і щирим від них двох, але він здавався майже роботизованим, коли йшлося про їхніх батьків.

"Хіба ти не збираєшся поцілувати свою родину?" - запитав Гілстон - "Пам'ятай, ми - родина."

Ворден зробив, як йому сказали, і спочатку поцілував діда в щоку, але коли він подивився на своїх батьків, вони дивилися прямо на стіну, наче їхні очі були мертві.

"Мамо, тату," - сказав Ворден, цілуючи обох.

"Ця фальшива родина" - сказав Ратен. – "Я не можу повірити, що цей моторошний старий підтримує це, правда, Сіле?"

Це було те, чого Ратен ніколи б не сказав назовні, хіба що не хотів жити, але це була правда. Уся ця сімейна вистава, яку зараз розігрували, була фальшивою, і все це влаштував Гілстон.

Було правдою, що вони всі були родичами й сім'єю, але їхні фактичні ролі були фальшивими. Його мати й батько насправді були просто його старшим братом і сестрою, і їм наказали називати їх так.

Мало того, всі на острові були родичами. Вони всі були братами й сестрами одне для одного. Гілстон часто покидав острів, він був вільний робити, що забажає, зрештою, вільніший за будь-кого іншого, і приблизно кожні десять років він повертався з групою немовлят. Більшість з них мали світле волосся, як у Гілстона.

Хто була їхня справжня мати, не знав ніхто. Але все було влаштовано Гілстоном певним чином, і Ворден мав називати того чоловіка дідом, навіть якщо це було неправдою.

Правда полягала в тому, що кожен у кімнаті та на островах був або сином, або донькою Гілстона. Гілстон був справжнім батьком Вордена, а не тим чоловіком, якого той був змушений називати батьком.

"Власне, ти не проти залишитися?" - запитав Гілстон.

Усі вийшли з кімнати, як було наказано, і тепер залишилися лише Ворден і Гілстон. Він знову почав нервувати. Він був здивований, що не було жодного покарання за використання імені, але зрештою, це не викликало особливих проблем у їхніх очах, оскільки вони не знали, чому Трудрім вирішив напасти.

"Я хотів би поговорити з Сілом," - сказав Гілстон.

"Гаразд," - Ворден полегшено видихнув і заплющив очі.

Ратен та Ворден тепер були в темній кімнаті, дивлячись на Сіла, який усе ще затуляв вуха і гойдався взад-вперед.

"Він не займе місце, знаєш?" - сказав Ратен.

"Я знаю, але мушу спробувати... інакше хто знає, що він зробить," - сказав Ворден, коли вони підійшли й опустилися на коліна поруч із Сілом.

"Сіл, Сіл," - покликав його Ворден тихим голосом. Гойдання припинилося, але його руки все ще затуляли вуха, і він повільно підвів погляд на Вордена.

"Так, це я, не хвилюйся," - сказав Ворден - "Це дідусь, він каже, що хоче з тобою поговорити."

"Ні!" - крикнув Сіл - "Ні! Він збрехав мені, він брехав, брехав, брехав!" - крикнув Сіл.

"Я ж казав тобі, що це марна трата часу,"- сказав Ратен - "Усе, що ми можемо зробити, - це прийняти те, що має статися."

Повернувшись до крісла, Ворден розплющив очі й похитав головою.

"Він усе ще не хоче виходити, але я обіцяю, що йому стає краще," - сказав Ворден, стурбовано, наче звертаючись із благанням до свого дідуся.

"Як я й думав, нічого не змінилося. Якщо він зламався в храмі, то, можливо, там його можна й полагодити. Вордене, я відправлю тебе до храму. Не хвилюйся, це буде не як студент. Принаймні, поки що ні, але як робітник. Ти вирушиш туди завтра, готуйся."

Це було те, чого Ворден боявся найбільше – повернення туди, де для них усе почалося. Він не знав, про що думав Гілстон. Він і Ратен знали Сіла найкраще, і це нічого не виправить, а лише погіршить ситуацію.