Розділ 624 — Початок усього

Після того як його дід підтвердив, що він повернеться до храму, все тіло Вордена було в шоковому стані. Він поплентався до своєї кімнати й ліг на ліжко. Бордена ніде не було видно, а вікно було трохи відчинене, тож він, мабуть, пішов досліджувати околиці.

Але Ворден був надто приголомшений, щоб навіть усвідомити це, і просто дивився в стелю. Образи та спогади, які він, здавалося, видалив зі своєї голови, почали проноситися в його думках, і він був не єдиним, хто переживав ці речі.

Щоразу, коли спалахував образ, його голова боліла, і водночас кожен із них бачив подібні речі. Проте не зовсім те саме.

Ворден бачив кров на своїх руках і пам'ятав біль, який відчував тоді. Ратен - щось схоже, а що стосується Сіла, то він стояв на колінах і плакав.

Зрештою, біль і дзвін у вухах припинилися, і він заснув. Це був єдиний спосіб забути про все, що мало статися і настати.

За кілька кімнат, Вікі сиділа на підвіконні в тиші, дивлячись у вікно, тоді як її брат Пай був зайнятий читанням книги, присвяченої рукопашному бою.

"Знаєш, ти перечитав ту книгу понад сотню разів, а тобі все одно сьогодні в обличчя врізали," - сказала Вікі, все ще дивлячись у вікно.

Ігноруючи її зауваження, Пай закрив книжку.

"Про що ти думаєш, ти справді так засмучена через те, що не пішла битися із Саншилдами?" – запитав він.

"Ні, я думаю не про це... Я думаю про Сіла", – сказала Вікі - "Як ти думаєш, тобі було б нормально, якби ти повернувся до того місця?"

"Для нас це було понад двадцять років тому, Вікі. Це в минулому, і ми мало що можемо зробити. Ми обоє тут зараз, правда? І це зробило нас тими, ким ми є сьогодні."

"Ти коли-небудь думаєш про..."

"Думаєш про що?" - Пай зупинив її, не давши вимовити останні слова, і кинув на неї погляд, мовби просячи більше нічого не говорити. Він знав, що вона хотіла сказати.

Настав день, і Борден повернувся до своєї кімнати десь посеред ночі. Вони спали в одному ліжку, і Ворден помітив його лише тоді, коли майже перевернувся на нього посеред ночі, прокинувшись від тихого крику.

Увійшла служниця, щоб принести сніданок, і маленький Борден швидко сховався під простирадлами. Коли вона пішла, вони двоє почали їсти.

"То чим ти займався вчора?" – запитав Ворден.

"Я просто оглядався, ти ж не казав мені, що тут є звірі" – сказав Борден.

Ворден майже забув, що острів був розділений на дві половини. У першій половині, де жили люди, таких звірів не було. У центрі острова за замком стояла велика кам'яна табличка.

За цю межу звір не пройде з певної причини. Там була сила, набагато сильніша за них, яку вони могли відчувати. Борден учора, мабуть, пішов на ту половину острова.

"Ти ж нічого не вбивав, правда?" - запитав Ворден.

"Я не дурний. Я не привертатиму до себе уваги, хіба що звір спробує мене вбити, але я щось відчув, брате. Коли я наблизився до тієї скрижалі, я відчув, ніби щось там було, щось кликало мене. Я хотів запитати, чи ми могли б піти разом?" - запитав Борден.

Ворден дуже добре знав, що було біля скрижалі. Дивна енергія, яку він відчував, імовірно, виходила від звіра, що був там.

"Бордене, можливо, я мав бути чіткішим учора, я, власне, не очікував, що ти так багато досліджуватимеш у своєму маленькому тільці". Адже один крок був як двадцять Борденів - "Є кілька місць, куди ти ніколи не повинен ходити без мене, добре? По-перше, будь-куди в цьому замку, крім моєї спальні".

"А якщо я зголоднію!?" - сказав він, потираючи свій маленький животик.

"Гаразд, кухня і моя спальня. Далі - місце, яке називається храмом. Це дуже велика будівля з багатьма дітьми, тому вони можуть легко тебе помітити, і, нарешті, скрижаль. Я не кажу, що ми не можемо піти, але просто не зараз".

Сподіваюся, обіцянка, що вони, можливо, зможуть піти, була достатньою, щоб Борден не порушував правил.

Але Ворден був досить довірливим до нього. Він був упевнений, що доки він це скаже, Борден погодиться.

Кілька стуків пролунало у двері, і потім увійшов чоловік.

"Пане, настав час."

Переодягнувшись, знявши своє Звіряче спорядження в кімнаті та одягнувши повсякденний одяг, Ворден попрямував до храму зі слугою, який виконував роль супроводу. Це було те саме місце, куди він прибув учора.

Чим ближче він підходив, тим сильніше починали тремтіти його руки, а коліна слабшали, але зрештою вони прибули, і він стояв на рівній відкритій галявині перед храмом, де грали діти.

"Дивіться, там новий дорослий!" - одна з милих дівчаток вказала на нього.

Там було близько тридцяти дітей, усі приблизно одного віку, що гралися вранці. Багато з них цікавилися, хто він, оскільки ніколи раніше його не бачили.

"Ти наш старший брат?" - запитала дівчинка, смикаючи його за рукав.

"Від сьогодні буду", - сказав Ворден із посмішкою.

"Чому старший брат плаче?" - запитала дівчинка.

"Га?"

Не усвідомлюючи цього, сльози текли з обличчя Вордена, коли він дивився на всі їхні невинні обличчя та посмішки.

Четверо охоронців стояли надворі, наглядаючи за дітьми. Кожен з них був одягнений у дивну помаранчеву форму, тоді як Борден носив лише вільні штани та білу сорочку. З храму вийшов молодий чоловік, який виглядав лише трохи старшим за самого Вордена.

Він вибіг, а потім швидко вклонився.

"Молодий пане, приємно з вами зустрітися і мати вас тут з нами," – сказав він.

"Вам не потрібно цього робити тут, я працюю тут так само, як і ви," – сказав Ворден, простягаючи руку для рукостискання - "Кличте мене Ворденом."

"Баббл," – відповів молодий чоловік, потискаючи йому руку у відповідь. Почувши його ім'я, Ворден ледь не розсміявся, але стримався. Це було тому, що Баббл мав трохи дитяче обличчя, що робило його трохи пухкеньким. Його тіло було досить звичайним, але, здавалося, весь жир накопичився навколо його щік, і Ворден подумав, що ім'я Баббл було досить доречним і милим.

*Донг! Донг!*

Пролунав гучний удар гонга, і всі діти почали поспішати до храму, оскільки ранковий час для ігор закінчився.

"Давайте підберемо вам інший одяг, і я поясню ваші обов'язки, поки ви тут. Є кілька варіантів на вибір, залежно від того, чого ви хотіли б їх навчити," – сказав Баббл.

Увійшовши до будівлі, Ворденові провели швидку екскурсію приміщенням. Там було багато різних за стилем тренувальних кімнат та навчальних класів. По суті, храм слугував школою для дітей. Хоча це була незвичайна школа, оскільки вона зосереджувалася на кількох речах зокрема: контролі здібностей родини Блейд, навчанню бою, серед іншого, а також їхнім звичайним обов'язкам. І Ворден мав бути вчителем, викладаючи одну з цих дисциплін.

Після завершення екскурсії вони прийшли до одного з порожніх приміщень, яке було кімнатою відпочинку. Це було місце, де працівники могли поїсти та поспати, коли їм потрібен був відпочинок, хоча всередині не було ні ліжок, ні стільців, ні столів, лише дерев'яна підлога. Вийшовши на задній двір, Баббл приніс форму і передав її Ворденові .

"Майстре, чудово, що ви тут. Оскільки ви є частиною родини, це означає, що ви особисто пройшли через усе це".

"Так", - сказав Ворден , і голос, яким він відповів, теж не був найприємнішим - "Коли це починається?"

Бабблу не потрібно було питати, про що він говорить, він знав, що той мав на увазі. Він ковтнув, перш ніж відповісти: "За місяць".

На перший день Баббл сказав, що Ворденові не доведеться викладати, і було б краще, якби він просто спостерігав за дітьми та був помічником у задній частині класу. Він також представиться дітям посеред занять, щоб усі вони могли познайомитися з ним.

Коли він увійшов до однієї кімнати, то побачив дитину, що плакала в кутку кімнати, притуливши руки до стегон й обіймаючи коліна.

"Аргх!" - сказав Ворднен, схопившись за голову. Знову прийшло видіння, видіння минулого.

Це було в такій самій класній кімнаті. Ворден увійшов до кімнати й був готовий сісти на своє місце та приготуватися до навчання. Інші підійшли й заговорили з ним, а Ворден , як завжди, був балакучим, потім він почув плач, що доносився з кутка кімнати.

Підвівшись зі свого місця, він підійшов.

"Гей, Сіл , що цього разу не так?" - запитав Ворден .

Сіл підвів голову.

"Це Ратен , він сказав, що я смерджу!"