Розділ 627 — Супергерой

Плач продовжувався, а в класі Ворден виринув зі спогадів, в яких перебував деякий час. Плачуча дитина в кутку справді нагадала йому тодішнього Сіла, але цього разу, здавалося, ніхто й не наближався до нього.

Справжній учитель ще не прийшов, але оскільки в кімнаті був дорослий, решта сиділи на своїх місцях, терпляче чекаючи.

Він рушив до кутка класу, щоб дізнатися, як почувається дитина.

"Не турбуйтеся про нього, пане, він завжди плаче," - сказав учень.

"Так, якщо хочете, можете починати урок, і він зрештою сяде на своє місце, так зазвичай роблять інші вчителі," - сказав інший учень.

Проте, ігноруючи їх усіх, Ворден підійшов до дитини й присів.

"Гей, чому б тобі не розповісти мені, що сталося? Я тут, щоб послухати," - сказав Ворден.

"Іди геть!" - закричала дитина і викинула кулак, вдаривши його прямо в обличчя, поціливши в бік носа. Відчувалося, як щось капає з його носа, і коли він спробував витерти це, то побачив кров.

"Він щойно вдарив нового вчителя?"

"Що буде? Його поб'ють?"

Учні почали перешіптуватися.

Саме тоді двері розсунулись, і до кімнати увійшов один з учителів. Це був огрядний чоловік зі шрамом, що перетинав його обличчя, на ім'я Бонґ. Учні боялися Бонґа, і зазвичай одним поглядом він міг змусити дітей замовкнути.

Увійшовши до кімнати, він почув плітки, що линули від учнів.

Коли Бонґ подивився в куток кімнати, він побачив Вордена, який стояв там із закривавленим носом.

"О, Боже, ні!" - сказав Бонґ у паніці. – "Юний пане, мені дуже шкода. Підіть, підлікуйте це. Що тут сталося?"

Їхній страшний агресивний учитель раптом злякався, побачивши цього чоловіка пораненим. Вони ніколи не бачили, щоб він поводився так, і дивувалися, що ж відбувається.

"Вчителю, ви ж не думаєте, що це означає?" - сказали діти.

"Ви, шмаркачі, Ворден із Замку!" - крикнув Бонґ. – "Хто його вдарив, того я повішу догори дриґом і обдеру йому дупу!" - вигукнув він.

Усі учні подивилися на учня, що плакав у кутку.

"Усе гаразд" - сказав Ворден Бонґу, коли знову присів до дитини. – "Ти злишся, так, засмучений. Якщо хочеш, я можу бути твоєю грушею для биття цілий день. Я витримаю біль. Якщо хочеш кричати на мене, бити мене, коли тобі потрібно буде заговорити чи виразити себе, можеш прийти до мене."

Дитина лише плакала, і Ворден вирішив залишитися поряд з ним. Махнувши рукою, він сказав Бонґу продовжувати урок, і той так і зробив.

Поки урок тривав, Ворден увесь час залишався поряд з дитиною. Він схлипував і плакав, тому не помічав позиції Вордена, яку той займав, на відміну від решти класу. Коли урок закінчився, діти пішли на обід, тоді як той, хто був поряд з Ворденом, залишився на місці.

Згодом навіть Бонґ пішов, бо мав справи.

"Не хвилюйтеся, я проведу його на наступний урок," – сказав Ворден.

Плач припинився, і дитина вперше підняла голову.

"Чому ви досі тут?" – сказала дитина.

"Я не знаю, можливо, я думав, що в тебе є щось цікаве, що можна мені розповісти?" – відповів Ворден.

"Нікому не цікаво, що я хочу сказати, мене тут ніхто навіть не любить." – знову заплакала дитина.

Підвівшись, Ворден розмірковував, як достукатися до нього. Він хотів допомогти, але це виявилося важким. Потім раптом він відчув, як хтось торкнувся його плеча. Проте це був не фізичний дотик, а дотик у його свідомості. Коли він обернувся, то побачив, що це був Сіл.

"Дозволь мені поговорити з ним," – сказав Сіл, і вони помінялися місцями.

"Привіт, Плаксію," - сказав Сіл як свою вступну фразу, що, здавалося, одразу привернула увагу дітей - "Чи чув ти коли-небудь про супергероїв!?" - У його руці не було книги, і лише за допомогою рук та слів Сіл відтворив перший розділ книги, яку йому колись читав Кейзер.

Оскільки книги не було, йому довелося самому відігравати певні сцени своїм тілом. Спостерігаючи за цим, і Ратен, і Ворден відчували, що померли б від сорому, якби їм довелося робити щось подібне, але це, здавалося, спрацьовувало. Дитина була захоплена кожною подією.

Трохи підбадьорившись, дитина повернулася до наступного уроку, і Ворден знову взяв усе під контроль. Він продовжував спостерігати за іншими заняттями як помічник, і ось нарешті настав кінець дня.

"Тож ви вирішили, чого хотіли б навчати?" - запитав Баббл.

"Так, чи є у вас місце для ще одного консультанта?" - сказав Ворден.

Баббл повів його до нинішньої кімнати ради, яка виглядала ідентично тій, у якій він сам зустрічався з Кейзером. Тільки книжкова шафа вже не була заповнена коміксами. Тут він мав зустрітися та обговорити з чинним радником, як вони розділять свої завдання.

"Я розділив дітей на дві групи, але якщо з кимось із них тобі буде дійсно важко спілкуватися, тоді сміливо підходь і скажи мені. Буде великою допомогою, якщо тут буде хтось іще. Небагато людей люблять цю роботу." - Чоловік сказав це, але Ворден, здавалося, був у власному світі, не звертаючи уваги.

Натомість він ішов до книжкової полиці, що стояла вздовж задньої стіни.

Коли він дивився на книжкову полицю, у свідомості Вордена Сіл знову почав кричати, ніби від болю, але цього разу це були крики смутку, оскільки спогад із минулого знову увійшов у його розум.

Те, що бачив Сіл, тепер могли бачити також Ворден і Ратен.

Минув деякий час із моменту останнього спогаду Вордена порівняно з цим, і була призначена зустріч. З якоїсь причини Сіла викликали до зали засідань прямо зараз, щоб зустрітися з Кейзером, хоча це був не їхній звичайний час зустрічі.

Коли він увійшов до кімнати, то з подивом побачив там не тільки Кейзера, а й Гілстона. Це був перший раз, коли Сіл бачив Гілстона.

"Сіле, мій маленький онучку. Хоча ти, можливо, думаєш, що ми зустрічаємося вперше. Я доглядав за тобою, коли ти був немовлям," - сказав Гілстон з широкою посмішкою на обличчі.

"Дідусю Гілстоне," – Сіл шанобливо вклонився. Одним із їхніх уроків було те, як їм слід звертатися до мешканців замку, якщо вони колись зустрінуть їх, і всім дітям було наказано звертатися до Гілстона як до дідуся.

"Я чув, що ви двоє близькі." – сказав Гілстон.

"Дуже близькі." – відповів Сіл із найбільшою усмішкою.

"Дозволь мені дещо запитати. Якби Кейзер захворів, ти б зробив усе, щоб йому стало краще?" – сказав Гілстон.

"Так, звичайно."

"Чудово!" – сказав Гілстон, і перш ніж Сіл встиг щось усвідомити, він побачив, як рука з'явилася прямо крізь тіло Кейзера. Це було так раптово, так швидко, і кров бризнула Сілові на обличчя.

Кейзер не кричав, лише усмішка з'явилася на його обличчі, коли він подивився вниз і намагався стримати всі свої почуття, дивлячись на Сіла. Гілстон витягнув руку з його тіла і дозволив Кейзеру впасти на підлогу.

"Кейзере!" – закричав Сіл.

"Бачиш, завтра буде велике випробування," – сказав Гілстон - "І я хочу, щоб ти добре впорався. Ти знаєш сили Блейдів, ти бачив їх. Будь-якої секунди Кейзер помре, але якщо ти хочеш, щоб він жив. Якщо ти хочеш, щоб я повернув його до життя однією зі своїх здібностей, тоді тобі потрібно зробити все можливе, щоб завтра посісти перше місце, ти розумієш?"

Сіл чув його, але продовжував схлипувати і просто стояти на місці. Він хотів ударити цього чоловіка, боротися з ним, але його тіло не рухалося. Був якийсь тиск, що просто не давав йому йти вперед.

Хоч він і хотів підійти, щоб перевірити, чи все гаразд з Кейзером, сказати йому кілька слів, він не міг, бо знав, що чоловік перед ним не дозволить.

"Слухай, Сіле, завтра посядь перше місце, і Кейзер оживе. Розумієш?" - знову сказав Гілстон.

Нарешті, зібравши всю мужність, що була в його тілі, Сіл зміг кивнути головою. Кейзер ще не помер, але скоро це станеться; він подивився на Сіла і почав повзти до нього, піднімаючи верхню частину тіла над землею з кожною крупицею сили, щоб його тіло та руки опинилися в межах досяжності Сіла.

"Кейзере, не вмирай! Якщо ти підеш, то більше нікого не залишиться. З ким я говоритиму? Я знову буду сам."

"Не хвилюйся, Сіле," - сказав Кейзер, простягаючи руку. Йому вдалося торкнутися обличчя Сіла кінчиками пальців, перш ніж він упав на землю, і, падаючи, промовив свої останні слова - "Я не дозволю тобі бути самотнім у цьому світі."