Розділ 764 — Метальник каменів

Продовжуючи свої подорожі з групою, Артур почав брати дедалі активнішу участь, коли з'являлися звірі. Він звикав до своєї сили, щоб такий інцидент, як першого разу, більше не повторився. Частина проблеми полягала в щільності самих камнів, що були з планети. Звісно, матеріал і щільність відрізнялися залежно від того, якою була планета, тому йому знадобився б деякий час, щоб звикнути до своєї сили, кидаючи їх.

Тепер він більше не вбивав звірів одним ударом каміння. Таким мандрівникам потрібно було звикнути до боротьби, щоб зростати; було б неправильно з його боку розправлятися зі звіром самотужки. До того ж, група не виглядала на ту, що дозволила б йому так вчиняти. Навіть якби Артур сказав їм, що може перемогти таких звірів з такою легкістю, вони б усе одно не захотіли, щоб він це робив.

Група починала йому трохи подобатися, оскільки його бавили їхні суперечки, і навіть Пайк починав бачити Артура цінним надбанням завдяки його, гм... здатності кидати каміння.

Знову ж таки, після сутички з іншою групою звірів, вони відпочивали, поки чорноволоса дівчина-мандрівниця їх лікувала.

Сидячи, чорноволоса дівчина підійшла до нього, пропонуючи маленьку помаранчеву пігулку.

"Все гаразд" - сказав Артур, відмовляючись від люб'язної пропозиції. - "Я можу довго обходитися без їжі. Мені не подобаються такі речі."

Не знаючи, що це було і як це на нього вплине, Артур не став би просто їсти випадкові речі, створені в наш час. Шлунок вампіра часто був делікатним, коли йшлося про такі речі. Після багатьох років вампірського життя Артур прагнув знайти їжу, яка б його задовольнила, порівняно з тим, коли він був людиною, і в минулому він стикався з кількома важкими моментами. Коротше кажучи, вампірська діарея була не найкращою.

"Гаразд, зробімо це," - сказав Енді бадьорим голосом - "Ми бачили силу Артура, і я думаю, що він може бути кращим у команді, ніж коли ми зі старим. Хоча не кажи йому цього, старий може більше ніколи з нами не подорожуватиме."

"Ти маєш на увазі, що ми можемо піти досліджувати нову територію?" - збуджено сказала Пірія - "Я вже втомилася битися з одними й тими ж звірами знову і знову. Крім того, справжні скарби саме там."

Поруч із ними Пайк ніс невеликий рюкзак, який розширювався у розмірах, коли його ставили на землю. Коли він відкривався, то показував усіляке різне спорядження. Це були різні типи інструментів, призначених для захоплення звіра, а не для його вбивства.

"Поки Артур згоден, я не бачу жодних проблем." - Коли Енді промовляв ці слова, він подивився на Артура своїм невинним молодим обличчям та очима, як у цуценяти.

"Звісно," - відповів Артур.

Чесно кажучи, маючи так мало людей для захисту, Артур не бачив у цьому проблеми. Якщо з'явиться сильний звір, він зможе з ним впоратися. Якщо тільки вони не натраплять на якогось Звіра демонічного рівня. Можливо, він шукав би, щоб спробувати битися з такими сильними звірами, як ці мандрівники, коли був молодшим.

Але дні випробування його сили проти сильних ворогів були позаду.

Даючи свою відповідь. Група виглядала щасливою та схвильованою, сповненою енергії. Бачачи посмішки на їхніх обличчях, він почав міркувати, яким було б життя Мандрівника. Коли він був людиною, змалечку йому казали, що йому судилося стати королем. Він дбав про людей, але вирушав у пригоди, допомагаючи їм.

Потім, коли він очолив Карателів, його робота стала суворою, більше не було часу вирушати в пригоди. Він провів усе своє життя, захищаючи та підтримуючи закон. Стільки часу, стільки життя промайнуло перед його очима.

Заводив друзів, втрачав друзів. Він навіть бачив, як хтось, від немовляти, ріс, старішав і помирав раніше за нього. Його життя продовжувалося, бачачи, як усі, хто йому був дорогий, йшли з життя. Зрештою, йому це набридло, і він вирішив піти у Вічний сон.

"Ходімо, ви готові?" - запитав Енді. Вони всі тепер стояли, маючи на поясі та на спині якісь дивні предмети.

Перетинаючи невелику частину річки, вони розмістили декілька левітуючих платформ, по яких могли перестрибувати. Проте людина наприкінці мала їх підбирати, оскільки вони продовжували рухатися вперед.

Технології, безперечно, пройшли довгий шлях, і хоча вампіри були більш просунутими у своїй техніці, Артур був упевнений, що люди одного дня завжди наздоженуть їх, впроваджуючи інновації в міру зростання їхнього населення.

Діставшись іншого боку, вони тепер опинилися на новій землі, новій місцевості, що, як очікувалося, мала бути сповнена різноманітних звірів.

Вони якийсь час ходили й досліджували, але це було не те, чого вони очікували. На відміну від іншого берега річки, вони ще не зустріли жодного звіра. Тож, аби якось згаяти час, інші захотіли поговорити.

"Тож, Артуре, що це за великий меч у тебе за спиною?" - запитала Пірія. - "Ти ж користувач далекобійної зброї, чи не так? То навіщо тобі меч, і чому він у ланцюгах? Ти ж нічого ним не розріжеш!"

Артур на кілька секунд схопився за руків'я меча за спиною, перш ніж зняти його зі спини й махнути ним вперед однією рукою. Такий розмір і вага цієї штуки, що, тримаючи її однією рукою, здавалося, можна було б зламати зап'ястя.

"Це... ну, я не дуже вправний з мечем, тож не люблю ним користуватися надто часто. Щодо ланцюгів, то якщо ви колись побачите, як я розмотую ланцюги на цій штуці, тоді вам, мабуть, варто почати тікати".

Інші трохи захихотіли, але для декого це був трохи нервовий сміх. Вони зрозуміли, що після подорожі з Артуром він багато жартував, але коли він був серйозним, то говорив серйозно, і цього разу, як і в інші, він вимовив ці слова без усмішки чи сміху.

"І якби я запитав, якого рівня була та зброя, ти б сказав мені, що це рівень демона, чи не так?" - саркастично промовив Пайк.

"Звісно, ні," - Артур усміхнувся, повертаючи великий меч собі на спину - "Це навіть не зброя проти звірів. Якби ви спробували розрізати цією штукою тих звірів он там, ви б мало що їм зробили."

З цією заявою, що суперечила попередній, інші відчули себе набагато спокійніше щодо зброї. Продовжуючи йти новими землями, вони більше не бачили річок, але й досі не зустрічали жодних звірів. Тож вони вирішили попрямувати до найближчої гори, і коли дістануться туди, то відпочинуть, перш ніж повертатися.

Вони вже багато часу провели, нічого не знайшовши, і, можливо, настав час обрати іншу місцевість. Наближаючись до гори, попереду йшла Пірія, і коли вона завернула за один з кутів, то одразу ж відступила назад, притулившись спиною до гірської стіни.

Її очі були розширені, і виглядала вона так, ніби щойно прокинулася від нічного кошмару.

"Піріє, що ти бачила?" - Енді сказав, поспішаючи до неї.

Навіть не бажаючи видати й звуку, Пірія поклала палець на губи і відтягнула його вбік. Вона чекала, поки решта дістануться до неї. І коли це сталося, усі вони визирнули з-за рогу і побачили це.

Могутня, грандіозна фортеця була збудована біля підніжжя гори. Проте це була не якась звичайна фортеця. Використаний матеріал був твердою чорною речовиною, поверхні були нерівними, з кількома виступами та шипами, проте вони все ж змогли збудувати такі споруди, як вежі, і навіть мали великі ворота спереду.

Це, це схоже на базу вампірів - такою була перша думка Артура, судячи з використаних матеріалів. Хоча вони були трохи грубими, подібно до того, як вампіри в давнину будували свої замки з чорного матеріалу. Нині вони відкрили техніку згладжування матеріалу і могли будувати споруди так само добре, як і з цегли та скла. Принаймні, з того, що Артур бачив під час свого останнього візиту на базу вампірів.

"Невже я нарешті знайшов базу вампірів поза вампірським поселенням? Це тут ховається Ено?" - Він ніколи не думав, що знайде щось так швидко, але потім слова одного з інших змінили хід його думок.

"Це фортеця Далкі", - сказав Енді - "Ми повинні повернутися, ми повинні повідомити всіх на цій планеті, що Далкі вже заснували тут фортецю, інакше всі можуть загинути".

Саме тоді Артур побачив, про що вони говорили. На стінах брами він побачив великі фігури, людиноподібні, майже велетенські, проте вони були набагато більші та м'язистіші за людей, а риси їхніх облич і рук були майже звіроподібними.

Це належить тим, кого називають Далкі, а не вампірам? Чому їхня архітектура так схожа на стародавній спосіб вампірів? - здивовано подумав Артур.

"Що ж, я ніколи не думав, що у нас будуть гості", - пролунав глибокий, гарчавий голос ззаду. Було важко розібрати, що це були за слова.

Повернувши голови, вони побачили, що прямо за ними стояв Далкі, височіючи над ними, він усміхнувся і показав свої гострі зуби. У задній частині групи стояла сором'язлива чорноволоса цілителька. Зі страху вона заплющила очі й збиралася закричати.

Стрибнувши перед нею, Енді тримав свій щит піднятим і готовим.

"Не кричи!" - сказав Енді - "Якщо він лише один, ми, можливо, зможемо з ним впоратися".

Невдовзі після цих слів Далкі махнув рукою, і щит був знищений, впавши на підлогу. Його розрубало навпіл. Його надії на те, щоб, можливо, вибратися з цієї ситуації живим, раптово зникли.

"Ми помремо... ми всі помремо" - сказав Енді, нервово тремтячи й пітніючи. Пайк і Пірія були занадто налякані, щоб навіть стрибнути в бій, як це щойно зробив Енді, і були паралізовані страхом.

"Це нудно, я думав, ви хоч якусь розвагу влаштуєте" – промовив Далкі, піднімаючи руку, щоб завдати ще одного удару по парі.

З розмаху його руки та міцними пазурами все мало б бути скінчено для них, але вони бачили довге біляве волосся Артура перед собою. Воно почало змінювати колір і чорніти прямо на їхніх очах.

"Я сплю?" – сказав Енді, падаючи на коліна, обливаючись слізьми.

Артур, однією рукою, тримав Далкі за зап'ястя, зупинивши атаку.

"Мені ці хлопці наче до вподоби, тож чи не міг би ти залишити їх у спокої?" – сказав Артур.