Розділ 847 — Хто я?

"Як довго я тут?" - подумав він.

Коли він прокинувся, у нього в голові дзвеніло від болю. Тупий, але постійний біль, без жодних ознак того, що він скоро припиниться. Як би він не намагався згадати, як потрапив у цю ситуацію, він не міг згадати нічого з того, що було до пробудження.

Борючись з ріжучим болем, йому нарешті вдалося розплющити очі. Спочатку він абсолютно нічого не бачив. Його очам потрібен був час, щоб звикнути до навколишнього середовища. Його зір був дещо змінений, що могло означати лише одне. Зараз він був у повній темряві.

Знадобилося чимало часу, перш ніж він почав розрізняти силуети речей навколо себе. Однак це було дуже далеко від того, що він міг бачити вдень.

"Де саме я? Як я сюди потрапив?"

Коли дзвін раптово почав притуплятися, він спробував поворухнути руками. На жаль, він швидко зрозумів, що вони важчі, ніж мали б бути. Його спроба призвела до звуку шкребу металу по підлозі. Рухи іншою рукою та ногами призвели до того ж результату.

Він був повністю закутий у ланцюги.

"Арррр!" - крикнув він хрипким голосом, використовуючи свою могутню силу, щоб розірвати ланцюги, але марно. Він міг рухати кожною кінцівкою лише на десять сантиметрів, перш ніж його свобода обмежувалася.

"Принаймні цей надокучливий дзвін у голові припинився" - Після цієї думки його раптом осяяло ще одне шокуюче усвідомлення.

"Мене звали... Як мене звали?! Чому я не можу згадати щось таке просте, як моє ім'я?!"

Потім він почав роздратовано кричати, просячи того, хто його сюди привів, підійти. Як і слід було очікувати, ніхто не підійшов. Роздратований, він хотів торкнутися своєї голови, але ланцюги знову зупинили його.

Як тільки він помітив, що забув своє ім'я, то спробував згадати щось про себе... але зрозумів, що має дедалі більше прогалин. Він не міг згадати ні свого імені, ні віку, ні зовнішності, ні чогось зі свого минулого.

Здавалося, ніби його життя почалося лише кілька хвилин тому, як він розплющив очі.

Його серце почало битися все голосніше й голосніше, він почав панікувати, і стіни ніби почали змикатися навколо нього з його точки зору.

"Арррр!" - знову крикнув він, тупнувши ногою по підлозі так сильно, що частина землі піднялася. – "Зламалося?"

Цього разу, схопивши ланцюги двома руками, він почав щосили смикати їх. Він бачив, що вони були прикріплені до стіни. Однак, оскільки вони були зроблені з того ж матеріалу, він вважав, що його всемогутньої сили має вистачити, щоб вирватися і з них.

Він тягнув і тягнув, піт стікав по його обличчю, і врешті-решт кров почала капати з-під манжет браслета, до якого були прикріплені ланцюжки, і врешті-решт йому довелося зупинитися.

"Це марно, таке відчуття, ніби ці ланцюги ніколи не порвуться!"

Оглянувшись, він побачив, що його тіло було в задовільному стані, не враховуючи, принаймні, самонанесених травм. На ньому не було жодних слідів, і не було жодних натяків на те, хто він. Він відчув певну втіху хоча б у тому, що носив одяг, але він був надто простий, щоб дати йому будь-яку інформацію про нього самого.

Єдине, що йому сподобалося, це те, що на лівому вусі у нього була одна сережка, але не було жодної зброї, щоб вибратися з кімнати.

"Ну, той, хто мене заманив у цю пастку, не може бути таким дурним, але ж я ж якось мав сюди потрапити?" - почав він думати.

Йдучи до місця, де до стіни були прикріплені ланцюги, він торкнувся рукою стіни і відчув легкі нерівності на скелі та певний водянистий запах.

"Стіна зроблена з каменю?" - Потім, уважно прислухавшись і притулившись головою до стіни, він також почув звук чогось, що здавалося проточною водою.

"Я що, в якійсь печері? Якщо там тече вода, то це означає, що десь має бути вихід!"

Однак, коли він намагався рухатися, торкаючись стін печери, в якій він перебував, ланцюги дозволяли йому зайти лише до певної межі.

Знову його розчарування досягло піку, і спробував дьоргати волосся, що, здавалося, стало для нього звичкою, хоча він нічого про це не пам'ятав. Роблячи це, він змахнув руками вгору, і кров із зап'ясть навколо наручників вдарила йому об сережку. У цей момент вона почала світитися.

Сережка відірвалася від його мочки та впала на землю.

Біле світло почало набувати форми, аж поки нарешті він не зміг побачити його повну форму.

"А...А...Свиня!?"

"Ідіот! Я ж бик! Невже ти не можеш з цим впоратися після стількох років?! Хіба ти не покарав мене достатньо, назвавши Хемом через це непорозуміння?! У мене явно кільце на носі, яке позначає, що я бик!" - поскаржився Хем, від розпачу почав літати навколо, розмахуючи крилами кажана.

"Ти вийшла з моєї сережки... Що... Ні, хто ти? Чи я тебе знаю? Чи ти мене знаєш?" - спитав він, чіпляючись за надію.

"То їм справді вдалося? Я не міг чітко розгледіти, що сталося, лише чув голоси, але не було часу допомогти тобі. Добре, давай розповімо тобі. Тебе звати Фекс , і ти мій..." - Хем на секунду замовк, усвідомлюючи, що це золота нагода - "...і ти мій слуга. Так, я, могутній Хем , - твій господар!"

Обличчя Фекса підказувало Хему , що він явно на це не купився.

"Я маю силу розчавити землю босими ногами, а ти кажеш, що я слуга маленького поросяти? Вибач, бик, ні, я мав на увазі Хем ! Сумніваюся, що я був би таким жалюгідним", - зневажливо відповів Фекс .

"Добре, я просто пожартував. Ти не мій слуга, але ми дуже близькі за рангом. Ти ледь-ледь вищий за мене, тому маєш ставитися до мене з повагою, зрозуміло?" - уточнив Хем.

Хоча Фекс не міг згадати маленького бичка, він усвідомлював, що він може бути його єдиним шансом вибратися з цього місця.

"Звичайно, звичайно. Якщо ти знаєш, хто я, то ти мусиш знати когось, хто міг би допомогти мені побачити зовнішній світ, так?" - спитав Фекс .

Хем подумав про це деякий час і швидко згадав одну конкретну людину, яка вже ризикувала своїм життям, щоб врятувати Фекса у минулому. Він навіть нічого не просив натомість, тож, ймовірно, зробить це знову.

"Так, Квін . Квін обов'язково прийде, якщо я його покличу!" - схвильовано відповів Хем, аж крилами затріпотів.

"Ну, хто б це не був, вони захопили мене живцем, тож я їм, мабуть, потрібен. Інакше вони б мене просто вбили. Колись їм доведеться мене перевірити або хоча б прийти погодувати", - заявив Фекс - "Все, що тобі потрібно зробити, це почекати, поки відчиняться двері, вікно чи щось інше, а потім якомога швидше вилетіти звідси. Іди поклич Квіна і приведи його у це місце!"

Хем кивнув. Цього разу його господар покладався на нього і Хем зробить усе, що зможе, щоб допомогти.

Вони терпляче чекали, щоб продовжити свій план. Вони не могли сказати, скільки часу вже чекали і скільки ще їм доведеться. Не маючи чим зайнятися, Хем почав розповідати Фексу про його минуле "я".

Зрештою, слух Фекса дозволив йому почути звук кроків, що наближалися десь, але в печері це було важко розпізнати.

Хем одразу ж злетів угору, щоб опинитися поза полем зору новоприбульця. Невдовзі частина стіни печери зсунулася вбік.

На мить Фекс зрадів, що їхній план пройшов гладко. Це тривало доти, доки він не побачив, що те, що зайшло всередину, зовсім не схоже на людину. Ні, воно було занадто великим і вишкірило зуби в його напрямку. Його очі були як у монстра, а шкіра була напружена від випираючих м'язів.

Побачивши це, Фекс міг подумати лише одне.

"Так потворно без волосся!"

Щойно істота зробила крок уперед, Хем одразу ж скористався нагодою прослизнути крізь щілину, з якої вона вийшла. На щастя, істота сплутала бика з кажаном через його крила.

Хем продовжував літати печерою, кружляючи, і помітив, що це не звичайна печера. Тут жила ціла цивілізація з безліччю звірів, схожих на ту, що зайшла.

Хем не мав часу на них дивитися, йому потрібно було знайти вихід. Не бачачи жодного способу, він направився на звук води, що текла. Через кілька хвилин він кинувся назовні, нарешті вийшовши з печери.

Озирнувшись назад, він побачив, що насправді був за водоспадом.

"Фекс , я повернуся за тобою! Квін врятує тебе, як і раніше! Я знаю, що він це зробить!" – думав Хем відлітаючи вдалину, до поселення вампірів.