Розділ 100 — Розділ 100

— ...

Я важко ковтнула слину. Ці слова... вони звучали так, наче...

«Наче те, щоб проводити час зі мною... є для нього чимось надзвичайно важливим».

Я міцно зціпила пальцями поділ своєї спідниці.

«Ні, не варто забігати наперед».

Можливо, через мої власні особливі почуття до герцога я просто схильна перебільшувати й бачити таємний зміст там, де його немає. Наші теперішні стосунки й без того цілком чудові.

«Тож не треба завчасно все ускладнювати й псувати те, що є».

Близька подруга принцеси.

Старший брат, який палко любить і оберігає свою сестру.

...Навіть цього було більш ніж достатньо.

Звичайна другорядна героїня з оригінальної історії спромоглася побудувати такі гарні, теплі стосунки з головними героями цього світу — братом і сестрою Клаудіус! Це вже був колосальний прогрес. А отже...

«Якщо подумати, я досі навіть до ладу не подякувала герцогу за ту справу із Грегорі».

До того ж, він знову прийшов мені на допомогу, коли я потрапила в халепу в тому селі. Справді, я заборгувала йому занадто багато подяк.

Насилу приховавши легку гіркоту в голосі, я нарешті заговорила:

— Пане герцогу, у мене досі не було слушної нагоди сказати це особисто... але я безмежно вдячна вам за все.

— Мені?

— Так. І за те, що сьогодні вдень ви захистили мене, коли виникла та неприємна суперечка з дружинниками... — трохи завагавшись, я продовжила: — ...і за справу з Грегорі також.

— ...

Ой?

Я здивовано схилила голову набік.

У ту саму мить, коли я вимовила ім'я Грегорі, погляд герцога здався мені напрочуд холодним.

Чи це була лише моя уява?

— Якби не ви, пане герцогу, я б точно не змогла так легко розірвати цей зв'язок із ним, — щиро додала я. — І сьогодні, і тоді... Здається, я тільки те й роблю, що повсякчас завдаю вам клопоту й залишаюся вашою боржницею.

Герцог мовчки слухав мої слова, не виказуючи жодних емоцій. Я гірко всміхнулася:

— Звісно, ви зробили все це лише тому, що принцеса так сильно переймалася через мене, проте для мене ця допомога була просто неоціненною...

— Ні, — рішуче заперечив герцог, похитавши головою. — Ева тут зовсім ні до чого.

...Принцеса ні до чого?

Я розгублено витріщилася на нього, не розуміючи, що він має на увазі.

— Я допоміг вам просто тому, що сам цього хотів.

Ой?

Я кілька разів кліпнула очима.

Герцог на мить замовк, наче підбираючи правильні слова, а тоді додав чітко й твердо, ніби підводячи риску:

— До того ж, я не філантроп.

— Що ви маєте на увазі...?

— Тільки те, що самого лише факту, що ви подруга моєї сестри, або її прохання... — герцог зняв свої окуляри й повільно поклав їх на стіл. Його сині очі, схожі на глибоке зимове море, дивилися прямо на мене і ніби зачарована я не могла відвести очей. — ...для мене замало, щоб я відчув бодай найменшу потребу комусь допомагати.

Ці слова остаточно збили мене з пантелику.

«Що, в біса, це взагалі означає?!»

Подивившись на мою ошелешену постать складним поглядом, герцог раптом м'яко всміхнувся й невимушено перевів тему:

— Уже дуже пізно. Дозвольте мені провести вас до спальні.

Я миттєво оговталася й поспішно відповіла:

— О ні, усе гаразд! Я можу дійти сама.

— Безперечно, ми в одному маєтку, тож навряд чи з вами щось станеться по дорозі до кімнати, — знизав плечима герцог і невимушено підвівся з дивана. — Просто я сам цього хочу.

— ...

Здавалося б, звичайнісінькі слова... але моє серце зрадницьки затремтіло й шалено забилося в грудях.

За кілька хвилин ми вже йшли поруч темним, тихим коридором. Навколо панувала така німа тиша, що було б чути навіть падіння голки, і лише звук наших розмірених кроків відлунював від стін.

Крізь величезні вікна на підлогу лилося яскраве сріблясте місячне світло. І герцог, який ішов зовсім близько біля мене...

Усе це здавалося якимось дивним нереальним сном. Нарешті ми зупинилися перед дверима моєї кімнати.

— На добраніч, пане герцогу, — намагаючись удавати цілковитий спокій, тихо побажала я.

Він відповів мені ледь помітною, теплою посмішкою:

— На добраніч і вам, панно Ансі.

Я швидко застрибнула до кімнати.

Клац .

Двері зачинилися.

— Ох...

Полегшено й важко зітхнувши, я притулилася спиною до дверей і повільно сповзла по них на підлогу. Серце в грудях калатало наче божевільне.

«Невже... я справді можу на щось сподіватися?»

Так само, як моя дружба з принцесою свого часу змогла трохи змінити й перекрутити хід оригінальної історії... чи можливо, що мої стосунки з герцогом теж зміняться?

Я міцно заплющила очі.

Мої почуття були схожі на клубок заплутаних ниток, який я ніяк не могла розплутати.

Що ж, схоже, сьогодні мені точно не заснути.

***

Клац .

Двері зачинилися.

Постать Ларієт зникла за ними, наче прекрасне марево.

Тієї ж миті Дітріх міцно заплющив очі.

«Чи не занадто... відверто я поводився?»

Але раптом у його пам'яті виринули слова сестри:

«Братику, іноді тобі просто необхідно бути трохи щирішим, знаєш?»

Дітріх різко розвернувся й пішов назад залитим місячним світлом коридором.

«Що взагалі означає — бути щирим?»

За все своє життя він ні разу не відчував бажання зблизитися з кимось.

У нього не було для цього ні часу, ні потреби.

Він був переконаний, що ніколи не матиме когось, хто став би для нього особливим. У нього вже був герцогський дім Клаудіусів та його молодша сестра, і турботи про них повністю заповнювали весь простір у його серці.

Проте...

«...Це вперше».

Людина, яка миттєво й безжально відшукала шпарину в його захисті й зайняла там місце.

Йому здавалася неймовірно гарною її посмішка.

А від однієї єдиної її сльози серце стискалося від невимовного болю.

Навіть сьогодні вдень, коли він побачив Ларієт наодинці з тими дружинниками.

Щойно він помітив, як вони погрожують їй, у його голові миттєво все побіліло, а весь його сталевий раціоналізм просто випарувався.

І тепер, щоразу опиняючись поруч із Ларієт...

Дітріх геть начисто забував, як йому поводитися й що робити.

«Почуваюся якимось дурнем».

Він ніколи б не подумав, що щось здатне викликати в його душі такий хаос... Проте найдивнішим було інше:

«Цей стан... мені зовсім не огидний».

Попри те, що він абсолютно не розумів, як діяти далі, це почуття не викликало в нього роздратування. Навпаки, всупереч своїй звичці завжди прагнути абсолютної чіткості й контролю, Дітріх відчував легке, приємне хвилювання.

— Панна Ансі...

Дітріх мимоволі торкнувся пальцями власних губ. Йому здавалося, що ніжний аромат її бальзаму досі лоскоче йому ніздрі.

— ...

М'яке місячне світло лагідно вихопило з темряви його кінчики вух, що густо налилися рум'янцем.

***

У той самий час.

Еванджелін лежала у своєму ліжку, а її очі горіли войовничим вогнем:

«Я в жодному разі не збираюся отак просто відступати!»

Хоча її сьогоднішній геніальний план із «ефектом хиткого мосту» зазнав повного фіаско, Еванджелін була сповнена рішучості попри все зробити Ларієт своєю невісткою.

«Раз так, час переходити до наступного плану!» — твердо вирішила Еванджелін.

***

Наступного ранку.

Щедро намазуючи збиті вершки та полуничний джем на шматочок м'якого білого хліба, принцеса хитро скосила очі на брата.

— Братику.

Герцог, який саме повільно сьорбав чорну каву, лише злегка підняв погляд, ніби питаючи: «Що таке?»

Та й узагалі, пити каву з самого ранку... Хіба він не боїться заробити собі виразку шлунка ось так?

Тим часом принцеса невимушено продовжила:

— Мені здається, Ларі буде трохи нудно сьогодні.

— ...

Зачекайте, це ви про мене?!

Почувши власне ім'я, яке так раптово злетіло з її вуст, я ледь не вдавилася шматочком яєчні, яку саме тримала в роті. Проте принцеса, навіть не глянувши в мій бік, безневинно всміхнулася:

— Якщо згадати, Ларі якраз казала мені, що дуже хотіла б вийти на ранкову прогулянку.

Перепрошую, але я нічого такого не казала...?!

Ці слова готові були вже ось-ось зірватися з моїх губ, але спершу мені конче потрібно було проковтнути ту кляту яєчню. Поки я поспіхом жувала, справу вже було зроблено й вороття назад не було.

— Тому я й подумала: а чому б тобі, братику, не сходити на прогулянку разом із Ларі? — без жодних докорів сумління випалила пропозицію принцеса... — Ти ж якраз розгріб більшу частину своїх справ, хіба ні?

— Е... Ево? — збентежено покликала я її, не знаючи, куди подітися від сорому. — Пан герцог учора працював до глибокої ночі. Мені здається, сьогодні йому краще як слід відпочити.

— Зовсім ні, — раптом заперечив герцог.

Е?

Я здивовано повернулася до нього. Герцог із абсолютно спокійним виразом обличчя зустрів мій погляд:

— Мені якраз не завадило б ковтнути трохи свіжого повітря, щоб нарешті прокинутися.

— Але ж...

Я мимоволі запнулася.

Хіба не краще було б відпочити після того, як він просидів за паперами до самого світанку?

До того ж...

«Я розгублена».

Я досі поняття не маю, з яким виразом обличчя мені тепер на нього дивитися.