Розділ 101 — Розділ 101

Коли я завагалася, герцог опустив брови, наче йому стало прикро.

— Якщо я створюю незручності для панни Ансі або якщо вам некомфортно зі мною...

— Зовсім ні!

Я рефлекторно замахала руками.

— Тоді все гаразд.

Герцог неймовірно, аж до сліз гарно всміхнувся, примруживши очі. Моє обличчя в ту ж мить набуло здивованого виразу.

«...Мене що, щойно так витончено зловили на гачок? Та ні, мені, мабуть, просто здалося».

***

Ми з герцогом попрямували до невисокого пагорба, який розташовувався відразу за заміським маєтком.

Лісова стежка, розфарбована в усі барви осіннього листя, виглядала не менш розкішно, ніж квітуче поле.

Я вмить забула про всі свої болісні роздуми щодо того, як поводитися з герцогом, і повністю поринула в цей мальовничий, наче з картини, краєвид.

— Ох...

Я глибоко вдихнула й повільно видихнула. Свіже повітря вмить заповнило мої легені. Це було прохолодне й чисте ранкове повітря, яке буває лише в лісі.

— Боже, тут так чудово!

Я повернулася до герцога з очима, що іскрилися від захоплення.

— Якби я знала, що тут настільки гарно, я б прийшла сюди набагато раніше.

— Я щиро радий, що панна отримує задоволення від цієї прогулянки.

Герцог із теплою посмішкою спостерігав за моєю радістю.

— Якщо пройти трохи далі вглиб, краєвид стане ще кращим.

— Справді? Тоді ходімо швидше!

Я підхопила поділ своєї сукні й швидким кроком попрямувала вглиб лісу. А тоді...

— Ого...

Слова герцога виявилися щирою правдою.

Осіннє листя навколо створювало просто неймовірне видовище. Яскраві червоно-жовті крони дерев пишно розрослися прямо над нашими головами. І це було ще не все! Багряне та золоте листя так рясно вкривало землю, що здавалося, ніби ми ступаємо по м'якому, пухнастому килиму.

— Неймовірна краса...

Саме в той момент, коли я з палким захватом милувалася довколишнім пейзажем, щось раптом...

Кап .

Крапля води впала мені прямо на щоку.

— Ой?

Я розгублено підняла голову вгору. Коли ми тільки виходили з маєтку, погода була абсолютно точно сонячною, та й зараз небо залишалося таким яскраво-блакитним, аж очі боліли. Але...

Кап, кап-кап, кап .

Краплі почали стрімко падати одна за одною, голосно застукавши по гілках та осінньому листю...?!

Я збентежено повернулася до герцога.

— Па... пане герцогу, це що, дощ?

Він теж виглядав дещо спантеличеним.

— Схоже, що так...

Тільки-но він це вимовив, як раптом...

Ш-ш-ш-шух !

Полилася справжня злива.

Я просто рота роззявила від подиву.

Ну як дощ може пуститися так раптово? До того ж — така потужна злива серед абсолютно ясного неба! Хіба таке взагалі буває?!

Одяг миттєво почав просякатись водою. Ще кілька хвилин — і я перетворюся на мокрого щура

— Оце так, — герцог тихо цокнув язиком і кинув на мене швидкий погляд. — Не бажаєте зайти сюди на хвилинку?

Місце, куди ми зрештою дісталися, виявилося...

«Печерою?»

Взагалі, це важко було назвати повноцінною печерою — швидше природне заглиблення в скелі. Проте воно було якраз такої глибини, щоб двоє людей могли сховатися всередині й перечекати негоду.

Герцог простягнув руку й обережно обстежив заглиблення, а тоді з полегшенням повернувся до мене:

— На щастя, тут усередині сухо.

Він дістав із кишені хустинку, акуратно розстелив її та зробив мені запрошувальний жест:

— Проходьте й сідайте сюди, будь ласка.

Ця його турбота була настільки природною, наче дихання.

І щоразу, коли я стикалася з таким ставленням, моє серце мимоволі починало тріпотіти, і я нічого не могла з цим вдіяти.

— Ах...

Трохи повагавшись, я вдячно кивнула й обережно пробралася вглиб схованки.

— Дякую вам.

Ось так ми й опинилися поруч, сидячи пліч-о-пліч у суцільній тиші й чекаючи, поки вщухне дощ. Можливо, саме через цю близькість наша розмова сама собою стала невимушеною й тривалою.

— До речі, а як ви дізналися про це місце, пане герцогу?

— У дитинстві ми з Евою часто гралися тут.

Коли герцог згадував минуле, його погляд ставав напрочуд м'яким і теплим.

— Ми вважали це місце своєю таємною базою й так надійно замаскували його кущами, що батьки, не зумівши нас знайти, вирішили, ніби ми загубилися, і дуже сильно перелякалися.

— Справді?

— Так. Коли надвечір ми нарешті спустилися додому, там знявся такий ґвалт, що й уявити важко, — герцог легко знизав плечима. — Ну й висварили нас тоді.

— Боже мій, неймовірно, — я тихо захихотіла.

Герцог і принцеса, яких разом сварять батьки... Тільки від самої уяви цієї картини ставало неймовірно мило!

— Тому вам не варто занадто хвилюватися. Ева чудово знає, де розташована ця схованка, тож якщо ми затримаємося, вона сама прийде нас шукати.

Заспокоївши мене таким чином, герцог знову стурбовано подивився на небо.

— Проте... дощ, схоже, навіть не думає вщухати.

Потоки води ставали дедалі густішими.

Краплі дощу, що з силою розбивалися об землю, розліталися білими бризками й виблискували, наче справжні діаманти. Ми перебували в лісі, де густі крони дерев хоч трохи стримували воду, і все одно тут було так сиро.

Що ж тоді коїлося на відкритому просторі?

До того ж...

«Ой...»

Я мимоволі вся зіщулилася.

«Як же холодно...»

Здавалося, у мене зараз зуби почнуть цокотіти від цього пронизливого холоду. Мені здалося, що в самій глибині скелі трохи тепліше, тож я спробувала непомітно відсунутися назад, аж раптом...

— Візьміть це, будь ласка.

Герцог уже встиг зняти свій верхній одяг і тепер протягував його мені. Я замахала руками, намагаючись відмовитися:

— О ні, що ви, пане герцогу, вам же теж буде холодно...

— Зі мною все гаразд, — твердо відповів він.

Але щось у його поведінці було не так.

Чому він раптом почав відводити погляд?

Та й чому його обличчя так сильно почервоніло?

У ту ж саму мить...

«О боже, невже?!»

Я опустила погляд на себе.

Моя сукня, яка встигла добряче просякнутись дощем, почала щільно прилипати до тіла, і крізь мокру тканину стало виразно просвічувати тіло!

«А-а-ах!»

Я рефлекторно затамувала подих і злякано прикрила руками груди. Водночас герцог обережно наблизився до мене:

— Дозвольте мені...

Фут !

Великий і важкий сюртук опустився на мої плечі. Він був настільки просторим, що повністю огорнув усе моє тіло, та ще й залишилося чимало вільного місця. Його великі руки дбайливо й ретельно поправив комір, щоб усередину не проникало холодне повітря.

Мабуть, завдяки теплу, яке ще зберігала тканина від тіла герцога, щойно я вкрилася, як мені й справді стало значно тепліше. Дрібне тремтіння в тілі почало поступово вщухати.

Проте одна річ не давала мені спокою.

«Герцогу, але ж ваш одяг занадто тонкий...»

Я стурбовано подивилася на нього. На вулиці стояла глибока осінь, коли листя вже давно пожовкло. До того ж, ми вийшли на прогулянку відразу після сніданку, тож повітря ще з самого початку не було особливо теплим. А тепер ще й ця жахлива злива...

Як можна витримати такий холод у самій лише тонкій сорочці...?

— Зі мною все гаразд.

«Ні, мені здається, ви зовсім не в порядку!»

Останніми днями він і так виглядав виснаженим, а якщо він тепер ще й застудиться через мене, що я тоді робитиму?!

Перебуваючи в цілковитому розпачі, я нарешті прийняла рішення.

— Ну... у такому разі...

Я міцно заплющила очі й почала повільно, сантиметр за сантиметром, підсуватися ближче до нього. Коли я сіла впритул до герцога, він здивовано округлив свої очі й подивився на мене:

— Панно Ансі?

— Ну... якщо ми сидітимемо ближче, так буде набагато тепліше. Дощ занадто сильний, і ми не можемо дозволити, щоб ви постійно втрачали тепло. Тож...

Я почала плутано й нескладно виправдовуватися, безтямно смикаючи пальцями край коміра.

Герцог пильно дивився на мою ніякову постать, а тоді заговорив дещо хрипким, тихим голосом:

— Якщо так...

Е?

Я кілька разів здивовано кліпнула очима.

У ту ж мить герцог простягнув свою руку й м'яко пригорнув мене за плечі до себе.

— Я знаю, що це грубо з мого боку, але дозвольте мені зовсім трохи...

О... ой-ой-ой?!

Відстань між нами миттєво скоротилася.

І перш ніж я встигла бодай щось усвідомити, я вже опинилася повністю в пастці його міцних обіймів. Крізь тонку тканину його сорочки я чітко відчувала твердість і силу його руки, яка лагідно стискала моє плече.

— ...Вам незручно?

Герцог злегка нахилив голову до мене й обережно запитав, наче боявся налякати. З-під пасма вологого білого золота волосся його сині очі пильно вивчали кожну мою емоцію.

— А... ні, я...

Я відчула, як у мене в роті миттєво пересохло.

Моє серце калатало з такою шаленою, дикою силою, що мені стало по-справжньому лячно: а що, як герцог зараз теж почує цей шалений гуркіт у моїх грудях?!

Проте, попри весь цей страх, мені зовсім не було незручно. Навпаки.

«Боже, як же це чудово...»

Отримати таку неймовірну нагоду — ось так просто й природно бути поруч із герцогом. Від цього солодкого хвилювання я готова була прямо зараз зомліти на місці.

Примітка: оце так цукрову бомбу на нас скинули, особисто я сиджу і посміхаюсь як божевільна від цього розділу, просякнутого цукром.