Розділ 102 — Розділ 102

Проте я не могла сказати цього прямо.

З моїм недолугим умінням підбирати слова я могла бовкнути щось не те й викликати непорозуміння.

«Хм».

Тож замість відповіді я просто злегка притулилася до герцога. Тієї ж миті він від несподіванки весь підібгався й наче закам'янів у плечах, а тоді...

Кхм .

Коротко кашлянувши, герцог почав пильно вдивлятися в завісу зливи за межами нашої схованки.

Навколо запанувала затишна, мирна тиша.

— ...

— ...

Ш-ш-ш-шух .

Тільки гучний шум дощу, що накрив увесь ліс, відлунював довкола. Ми з герцогом сиділи пліч-о-пліч, спостерігаючи за тим, як білі краплі з силою розбиваються об землю.

Попри те, що злива несамовито шуміла, на душі в мене було дивовижно спокійно. Ба більше, коли ми сиділи отак удвох, ділячись одне з одним теплом...

Мені здалося, наче в усьому світі залишилися тільки ми з ним.

— Якщо подумати... а як усе було за часів, коли колишні пан герцог та пані герцогиня ще були живі? — зафіксувавши погляд на дощових потоках, тихо запитала я. — Ви з Евою теж часто ходили разом гуляти?

Маленькі герцог і принцеса, які разом шукають пригод на свіжому повітрі... Щодо принцеси сумнівів не було, а от уявити в такій ролі герцога здавалося чимось геть неможливим.

На моє запитання він ледь помітно всміхнувся:

— Так, можна й так сказати.

— Схоже, ви змалечку мали дуже гарні стосунки.

Почувши це, герцог відверто скривився від огиди:

— Гарні стосунки? У мене з Евою?

Що ж, тепер я остаточно переконалася, що вони — справжні рідні брат і сестра. Я ніяково всміхнулася.

Проте наступної миті вираз обличчя герцога пом'якшав, і він легенько знизав плечима:

— Хоча мені справді трохи шкода Еву.

— Чому?

— Мені здається, що після смерті батьків я багато в чому не приділяв їй належної уваги.

У цю секунду на вродливе обличчя герцога лягла легка тінь смутку.

— Якщо чесно, відразу після того, як я успадкував титул, у мене голова йшла обертом. Мені потрібно було за будь-яку ціну зберегти й захистити наш рід.

— Ах...

Я відчула, як моє серце стиснулося від жалю. Герцог поспішив додати вже більш невимушеним тоном:

— Ну, вам не варто так сильно перейматися. Мені тоді дуже допомогли наші васали.

Проте це полегшення тривало лише мить. З його вуст зірвалося тихе зітхання, схоже на важкий подих:

— Звісно, обставини не завжди складалися на нашу користь...

Е?

Я зацікавлено подивилася на його профіль.

— Дім маркіза Еванса виступив із пропозицією, — продовжував герцог, і тепер його голос, на відміну від попереднього, звучав гостро й напружено, наче натягнута струна. — Вони заявили, що готові взяти під опіку нас із сестрою й тимчасово керувати справами герцогства, поки я не досягну повноліття.

«Ні, ну вони справжні бандити, чи що?!»

Я просто рота роззявила від такого нахабства. Це ж треба — вирішили під шумок прибрати до рук ціле герцогство!

Герцог гірко всміхнувся:

— Звісно, можливо, з боку маркіза це й була щира послуга, але мені ця ідея здалася вельми сумнівною.

— ...Ось, виходить, через що вам довелося пройти.

Це було вперше. Вперше, коли герцог ділився зі мною такими потаємними, особистими спогадами. Я вирівняла спину й приготувалася слухати далі, ловлячи кожне його слово.

— Еві тоді було всього шість років, тож їй, безперечно, було дуже самотньо.

— Пане герцогу.

— Якби я міг краще замінити їй батьків, усе було б інакше... але для Еви моїх зусиль виявилося замало.

Його сині очі глибоко потьмяніли.

— Коли я нарешті отямився й озирнувся, то зрозумів, що вона виросла дуже колючою, замкнутою й самотньою дитиною.

Почавши розмову з такої сумної ноти, герцог раптом повернувся й м'яко подивився на мене. На його обличчі з'явилася лагідна посмішка, від якої очі приємно примружилися:

— Тому я безмежно вдячний вам, панно.

— Що? Але ж я не зробила нічого особливого.

— Як це не зробили?

Він заперечно похитав головою й тепло всміхнувся:

— Проводячи час із панною Ансі, Ева стала набагато життєрадіснішою і яскравішою.

— Я вже казала вам раніше, але це взаємно...

— У такому разі вважатимемо, що Ева й панна Ансі просто справляють надзвичайно гарний вплив одна на одну.

Герцог невимушено знизав плечима.

Я на мить замовкла.

У його словах була одна деталь, яка сильно різала мені слух.

Тобто... «Маленька дитина».

Герцог, говорячи про принцесу, картав себе за те, що не зміг належним чином подбати про «малу сестру».

«Але ж...»

Трохи повагавшись, я обережно запитала:

— Перепрошую, пане герцогу... а скільки років тоді було вам самому?

Моє раптове й дещо дивне запитання збентежило його, але він усе одно чесно відповів:

— Десять років.

— Тоді чому ви вперто називаєте дитиною лише Еву?

— Прошу?

Здалося, герцог зовсім не очікував такого зауваження й на мить розгубився. Я продовжувала наполягати на своєму:

— Що шість років, що десять — це однаково дитячий вік.

— Панно... Ансі?

— На той момент ви й самі були ще зовсім дитиною, — відрізала я, розставляючи всі крапки над «і». — Не лише Ева, а й ви самі потребували захисту й опіки дорослих.

— ...Це...

— Навпаки, те, що в такому ніжному віці ви змогли перейняти титул, утримати на плаву величезне герцогство й підняти його — це вже саме по собі справжній подвиг.

Я відчула легке роздратування й ображено додала, дивлячись на нього:

— Чи не занадто ви суворі до самого себе?

Ну справді ж!

Стати герцогом у десять років і досягти небувалого розквіту роду — це неймовірно.

Чому він постійно бачить лише те, у чому, як йому здається, він схибив? І головне...

— Принцеса ніколи не звинувачувала вас.

— ...

Герцог від несподіванки втратив дар мови й лише вражено дивився на мене. Я твердо й рішуче підсумувала:

— Навпаки, вона завжди тільки те й робить, що хвилюється за вас.

І раптом, почувши це, герцог голосно й щиро розсміявся:

— Ахаха!

Що за... Я що, бовкнула щось смішне? Чого це він раптом так розреготався?

Я розгублено спостерігала за ним.

Герцог ще якийсь час сміявся, ледь не тримаючись за живіт, а тоді акуратно витер сльозу, що виступила на очах від сміху:

— Саме через те, що панна Ансі є настільки доброю й чуйною людиною, я й не можу втриматися, щоб не виговорити вам усе, що на душі.

А після цього він ще й жартома почав мені дорікати... за що взагалі?!

— Що-о-о?

Від несподіванки я ледь на місці не підскочила.

— Якщо згадати, панно, ви також дякували мені за ситуацію з молодим паном Грегорі, — голос герцога знову став глибоким і серйозним. — Але якщо бути до кінця відвертим... я був безмежно радий, що зміг допомогти вам.

— Радий?

— Так. Мені було нестерпно бачити, як ви пов'язані з цим Грегорі. А якщо бути ще точнішим...

Герцог міцно стиснув кулак. На тильній стороні його долоні чітко проступили сині венки.

— ...Я був розлючений.

Його сині очі миттєво обдали мене прохолодою.

— Хоча я чудово розумів, що панна Ансі — лише подруга моєї сестри, і я не маю жодного права гніватися чи висувати претензії.

— Пане герцогу...

— Але сама лише думка про те, що панна може пов'язати своє життя шлюбом з іншим чоловіком, змушувала мене...

Герцог так і не зміг договорити й міцно стиснув зуби.

І саме в цей момент...

— Ой-ой-ой, і що це тут у нас коїться?! — пролунав дзвінкий, веселий голос.

Водночас у нашу печеру зазирнула принцеса, тримаючи в руках розгорнуту парасольку.

— Дивлюся, ви двоє взагалі не поспішаєте повертатися, тож я вирішила піти вам назустріч.

Вона грайливо прикрила рот рукою, а її очі хитро примружилися:

— А ви тут... чи не занадто близько сидите?!

— Ох, серйозно, — герцог важко й глибоко зітхнув, наче це зітхання йшло з самих глибин його душі. А тоді звузив очі й невдоволено подивився на сестру: — Ти запізнилася, Ево.

— Запізнилася? Оце так подяка людині, яка спеціально прийшла вас рятувати! — принцеса обурено звела брови.

Герцог, не звертаючи на її бурчання жодної уваги, швидко повернувся до мене:

— Ходімо, панно. На вулиці стає занадто прохолодно.

— ...

Я почувалася дещо ошелешеною.

Та інтимна, густа атмосфера, яка панувала між нами ще секунду тому, миттєво розвіялася, наче солодкий сон. І в цю мить я чітко відчула...

«Як шкода».

Я раптом сіпнулася й подумки дала собі ляпаса.

«Боже, про що я взагалі думаю?!»

Тим часом принцеса швидким кроком підійшла прямо до мене:

— Ларі, чого ти там застигла?

Вона протягнула мені парасольку:

— Ось, тримай.

— Ах, дякую.

Я взяла парасольку й поспішно розкрила її.

Панг !

Звук натягнутої тканини пролунав дуже дзвінко. Водночас принцеса міцно притулилася до мого боку й защебетала:

— Серйозно, якби не я, ви б удвох точно застрягли на цій горі. Самі ж розумієте, правда?

— Звісно. Ти нас дуже виручила, Ево.

Я намагалася відповідати якомога спокійнішим і буденнішим тоном, сильно нахиливши парасольку вперед, щоб сховати обличчя. Слава богу, що вона в мене була. Бо інакше...

«Вона б точно помітила, як сильно палають мої щоки».

Я крадькома кинула погляд на спину герцога, який ішов попереду.

Ну от як йому вдається залишатися настільки незворушним?

У мене ж серце досі готове вискочити з грудей!