Розділ 103 — Розділ 103

Наступного ранку.

— Оце так дивина, мій братик вирішив поспати довше? Це щось новеньке, — принцеса здивовано схилила голову набік перед щедро заставленим сніданком столом.

Я теж була трохи здивована. Герцог зазвичай відзначався неабиякою пунктуальністю.

«Навіть учора він спустився до їдальні найпершим».

Якраз у цей момент принцеса покликала покоївку:

— Міно, зазирніть, будь ласка, до спальні мого брата.

— Ево, зачекай, — я похитала головою, зупиняючи її. — Не варто цього робити.

— Чому?

— Можливо, він просто дуже втомився після вчорашнього й тому досі спить?

— Хм, мій братик? — принцеса на мить набула вкрай загадкового виразу обличчя, а тоді знизала плечима. — Цей чоловік зроблений із кременю. Він точно не з тих, хто ніжиться в ліжку.

— Але ж останнім часом він і справді забагато працював.

Наскільки я знала, навіть учора він пішов відпочивати відразу після вечері. Принцеса незадоволено надула губи:

— Що ж, гаразд. Тоді, може, почнемо без нього?

— А нам не варто почекати на пана герцога?

На це запитання принцеса лише зневажливо махнула рукою:

— Ой, та облиш! Невже ти думаєш, що мій брат змусив би нас голодувати й чекати на нього?

Що правда, то правда…

Я ніяково кивнула на знак згоди. Отак ми й поринули в сніданок, аж раптом...

Біля дверей їдальні почулися поспішні кроки.

— Прошу вибачення, я трохи запізнився.

Це був герцог.

Акуратно укладене волосся, бездоганно застебнута сорочка та чорні класичні штани — він, як і завжди, мав бездоганний вигляд.

— А, братику, — принцеса, яка саме жувала чималий шматок пишного суфле-панкейка, недбало помахала йому рукою. — Ми вже почали без тебе. Ти ж не проти?

— Звісно ні. Я від самого початку й не сподівався, що ти, Ево, маєш бодай якесь уявлення про солідарність.

— Що-о-о?!

Принцеса обурено витріщила на нього очі.

Не звертаючи на це жодної уваги, герцог лагідно привітався зі мною:

— Доброго ранку, панно Ансі.

— Доброго ранку. Сподіваюся, ви добре відпочили цієї ночі, пане герцогу?

— Так, цілком, — легка посмішка торкнулася його губ, і він присів до столу.

Після цього він зробив ледь помітний жест слузі, який стояв напоготові позаду:

— Принеси мені, будь ласка, гарячого м'ятного чаю.

У цю мить я здивовано кліпнула очима.

«Ой, невже?»

Зазвичай герцог віддавав перевагу каві, а не чаю. З моїх спостережень за останні кілька днів, він любив виключно міцну чорну каву, майже без цукру та вершків...

«Ні, зачекайте, суть зовсім не в цьому!» — подумки сварила я себе за неуважність.

Дивним було саме те, що він вибрав саме м'ятний чай замість звичної кави. Звісно, сьогодні йому могло просто захотітися чаю, але зазвичай м'ятний напій...

«П'ють тоді, коли відчувають перші ознаки застуди або коли шкрябає в горлі, хіба ні?»

Я підозріло примружила очі.

Згодом тривожних знаків побільшало. Я помітила, що він лише кілька разів пригубив гарячий чай, так і не торкнувшись жодної страви на столі.

— Пане герцогу, ви зовсім нічого не їсте? — обережно поцікавилася я.

— Я просто не маю апетиту, — відповів він зі своєю фірмовою м’якою посмішкою.

Я ледь помітно насупилася. Звісно, зранку апетиту може й не бути, але все ж таки...

Зрештою, цей сповнений підозр сніданок добіг кінця, і герцог відразу підвівся з-за столу:

— У такому разі я піду до себе.

— Ой, уже? — принцеса, яка саме із захопленням ласувала вишневим тартом на десерт, округлила очі й подивилася на брата. — Чому б тобі не посидіти з нами ще трохи?

— Не варто, я хочу спробувати ще трохи поспати.

Поспати?

Чоловік, який зазвичай вираховував свій час до кожної хвилини й секунди, раптом збирається спати посеред білого дня?

Я не могла приховати свого подиву.

Чим більше я про це думала, тим дивнішою здавалася вся ця ситуація.

За звичайних обставин він би не йшов так поспішно, а неодмінно перекинувся б із нами бодай кількома словами.

«До того же, учора він ліг відпочивати зовсім рано, тож навряд чи йому могло бракувати сну».

Охоплена недобрим передчуттям, я гукнула його, коли він уже прямував до виходу:

— Пане герцогу.

— ...

Він миттєво завмер на місці, так і не обернувшись. Це виглядало настільки неприродно, наче в механічної ляльки раптом скінчився завод.

Лише за мить він повільно повернув голову до мене й звично примружив очі в посмішці:

— Ви щось хотіли, панно?

Я з глибокою тривогою подивилася на нього й запитала:

— Ви справді почуваєтеся добре?

— Я не зовсім розумію, про що ви. Звісно, я почуваюся добре... — раптом його голос урвався, і він безсило приклав руку до лоба.

Я злякано витріщила очі:

— Пане герцогу?!

— Братику!

Принцеса теж миттєво забула про свій тарт і з переляком схопилася з крісла. Герцог слабко махнув рукою, наче намагався заспокоїти нас:

— Усе... гаразд. Я просто...

Проте, всупереч його словам, він так і не зміг відняти руку від чола. Здавалося, сильне запаморочення не дозволяло йому навіть утримати рівновагу. У наступну мить він хитнувся й безпорадно завалився вбік.

— Боже мій, пане герцогу!

Я встигла підскочити й підхопити його за зап'ястя, але від несподіванки аж здригнулася. Шкіра під моїми пальцями була гарячою, наче розпечене вугілля.

— У нього жар...!

— Що?! Жар?! — принцеса стрімголов кинулася до нас.

Герцог, усе ще тримаючись за голову, тихо прошепотів, намагаючись угамувати наш переляк:

— Не треба галасу... Мені просто треба трохи відпочити...

І з цими словами він, наче маріонетка, якій обірвали всі нитки, безсило осів на підлогу.

***

— Це застуда, що викликана перевтомою.

Лікар, який поспіхом прибув із головного герцогського замку, виніс свій вердикт.

— Справді? Це точно просто застуда?! Він не підхопив якусь страшну хворобу?! — принцеса зі сльозами на очах міцно вхопила лікаря за плечі й почала несамовито його трясти.

Попри те, що його добряче теліпало в її руках, бідний лікар щосили намагався заспокоїти дівчину:

— Перепрошую, принцесо, але це дійсно звичайна застуда.

— А раптом він більше не прокинеться?!

— Такого точно не станеться.

— Ви можете це гарантувати?

— Безперечно.

Лише після того, як вона кілька разів перепитала й витягла з нього всі можливі запевнення, принцеса нарешті важко зітхнула:

— Ох-х-х...

Вона безсило опустилася на стілець, а тоді з докором подивилася на сплячого брата:

— Ну от навіщо було доводити себе до такого стану? Тільки людей лякає, чесне слово!

Відразу після того, як герцога перенесли до його спальні, принцеса була близькою до справжньої паніки.

«Ларі, що нам робити? Мій брат не розплющує очей!»

«Принцесо, заспокойтеся, будь ласка. Лікар уже ось-ось буде тут, добре?»

«У мене ж... у мене ж, окрім брата, більше нікого немає на цьому світі. Я...»

Вона так гірко й безутішно плакала в моєму плечі, а тепер, коли з'ясувалося, що це всього лише звичайна застуда, їй, очевидно, просто стало ніяково за свій нещодавній спалах...

— Оскільки пан герцог від природи має міцне здоров'я, йому просто потрібен поживний легкий бульйон, регулярне приймання ліків та цілковитий спокій. Він швидко одужає.

Давши останні вказівки, лікар тихо залишив кімнату.

— ...

Принцеса мовчки сиділа біля ліжка, не зводячи очей зі сплячого брата. Подивившись на її почервонілі від сліз повіки, я обережно запропонувала:

— Ево, може, тобі теж варто піти трохи відпочити?

— Що? Ні, я хочу побути тут, поки брат не прийде до тями.

— Але ж ти так сильно перелякалася.

Без перебільшень, кілька хвилин тому мені здавалося, що принцеса от-от знепритомніє разом із ним...

— Я обіцяю, що щойно пан герцог прокинеться, я відразу ж покличу тебе. Добре?

Після моїх наполегливих умовлянь принцеса нарешті сумно кивнула головою:

— Гаразд. Але ти обов'язково даси мені знати, обіцяєш?

— Звісно.

Коли принцеса вийшла зі спальні, я підсунула стілець ближче й сіла біля самого ліжка.

«Господи, ну що ж це таке...»

Попри запевнення лікаря, що він скоро встане на ноги, обличчя герцога було зовсім блідим. На його чолі виступали дрібні крапельки холодного поту, а злегка відкриті губи пересохли й потріскалися. Він важко й гаряче дихав уві сні.

Я взяла прохолодний вологий рушник і дбайливо витерла липкий піт із його обличчя. Коли я знову змочила тканину й обережно поклала її йому на чоло, його обличчя нарешті трохи розслабилось.

«Яке щастя».

Полегшено зітхнувши, я вдивлялася в його обличчя з сумішшю складних почуттів:

— Ну справді, хіба можна так не берегти себе?

— ...

Він усе одно міцно спав і не міг почути жодного мого слова, тож я дозволила собі озвучити те, що так довго тримала в думках:

— Ева так сильно перелякалася, що аж розплакалася.

— ...

— Ви ж самі казали, що хочете захистити її й подарувати їй щастя... — я глибоко вдихнула повітря.

Мені так сильно хотілося, щоб мій голос звучав спокійно й невимушено.

— ...А замість цього лише змушуєте нас так сильно за вас хвилюватись.

...Проте мій голос, зраджуючи мене, тремтів і зривався на кожному слові.