Розділ 104 — Розділ 104

Під похмурим, важким небом густо падав сніг, схожий на мертвих білих метеликів.

Світ навколо знебарвився, перетворившись на суцільну ахроматичну пустку.

Десятирічний Дітріх із абсолютно байдужим виразом обличчя дивився на чорну труну, яку повільно опускали в глибоку яму.

— Боже мій, хто б міг подумати, що й сам пан герцог так раптово піде з життя.

— Що взагалі коїться в цьому герцогському домі...

Присутні на похороні гості, вбрані в усе чорне, стишили голоси й приглушено шепотілися між собою.

— Виходить, тепер прямими спадкоємцями роду Клаудіусів залишилися тільки ці двоє?

— Так, схоже на те.

— І молодий герцог, і маленька принцеса... вони ж обидва ще зовсім діти...

Дітріх удавав, ніби не чує цих пліток, і лише навмисно ще більше випрямляв спину.

«Я не дозволю нікому виказати зневагу чи відчути нашу слабкість», — подумки, з усією дитячою запеклістю, повторював він собі.

Сьогодні ховали його батька. Його батьки пішли з життя одне за одним із різницею всього у два тижні. Ніхто навіть не міг достеменно назвати причину їхньої смерті. Лікарі лише висували припущення, що це якась невідома й досі не вивчена інфекційна хвороба. Проте...

— ...

Дітріх до крові прикусив губу.

«Якщо це якась пошесть, то чому померли тільки тато й мама? Чому я, Еванджелін та всі наші слуги в маєтку абсолютно здорові?»

Безліч болісних запитань хаотично роїлися в його голові. І кожне з них зрештою приводило до однієї невідворотної думки...

«Мама, тато».

Їх більше немає. Він ніколи більше їх не побачить. Він ніколи більше не почує суворий, але такий теплий голос батька, чи лагідний, схожий на спів пташки, сміх матері.

...Відтепер йому доведеться триматися й боротися самотужки. Величезний, непідйомний тягар відповідальності важко ліг на його дитячі плечі.

Якраз у цей момент маленькі пальчики несміливо й міцно вхопилися за край його сюртука. Дітріх безпорадно подивився на власницю цієї крихітної річки.

«Еванджелін».

Його молодша сестра, якій ледве виповнилося шість років.

— Братику... — блакитні очі молодшої сестри були сповнені жаху.

— Іди сюди, Ево.

Дітріх із силою стиснув її маленьку долоньку у своїй. Таке тендітне, крихітне тільце. Повні сліз оченята...

...Єдина рідна людина, яка залишилася в нього на всьому білому світі. Дітріх присів навпочіпки, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. Він простягнув руку й невміло, але дуже ніжно витер сльози з її обличчя:

— Не плач, добре?

— Угу... — Еванджелін шмигнула носиком і кивнула.

Але саме в цей момент хтось гукнув хлопчика:

— Дітріху.

— ...

Дітріх міцніше стиснув руку сестри й насторожено підвів погляд на чоловіка.

Це був маркіз Еванс.

Молодший брат його батька й, відповідно, їхній рідний дядько.

За правилами, він мав би відокремитися від роду без жодного титулу, проте попередній герцог Клаудіус виявив неабияку щедрість і передав своєму молодшому братові один із родинних титулів — титул маркіза Еванса.

— Ти як, хлопчику? Я навіть не знаю, якими словами втішити... — маркіз Еванс із удаваним жалем подивився на сиріт, а тоді на його обличчі з'явилася добродушна посмішка. — Знаєте, що я подумав... Може, мені варто тимчасово взяти вас під свою опіку й подбати про вас?

— Подбати про нас...?

— Так. Звісно, це лише тимчасово, поки ти, Дітріху, не досягнеш повноліття.

Його тон звучав так, наче він щиро переймався долею своїх бідних племінників.

— Зрештою, дорослій людині набагато простіше давати раду всім справам. Я міг би взяти на себе весь цей марудний і важкий клопіт, щоб ви ні про що не турбувалися...

Проте в очах маркіза Еванса виразно виблискувала жадоба до влади та багатства, яку він навіть не намагався як слід приховати.

Дивлячись прямо в ці підступні, хижі очі, Дітріх прийняв остаточне рішення.

«Еву...»

Він із новою силою стиснув руку своєї маленької сестрички.

«...я захищу сам».

Дітріх заговорив абсолютно холодним, крижаним тоном:

— Ви переплутали звертання, маркізе Еванс.

— Що?

— Не «Дітріх», а молодий герцог Клаудіус.

Поки маркіз Еванс стояв із приголомшеним виразом обличчя, Дітріх чітко й карбуючи кожне слово продовжив:

— Досі, зважаючи на наші родинні зв'язки як дядька та племінника, я дозволяв вам розмовляти зі мною в такому тоні.

Дітріх гордо підняв підборіддя:

— Проте тепер, коли я офіційно та беззаперечно успадковую титул герцога Клаудіуса, я вимагаю, щоб ви зверталися до мене з належною повагою.

— Дітріху! — маркіз раптово зірвався на крик, але хлопчик навіть бровою не повів.

— Цю вашу нетактовність і неповагу до мого титулу я прощаю вам востаннє.

— Як ти смієш так розмовляти зі мною?! — обличчя маркіза Еванса миттєво налилося густим багрянцем від люті й сорому. — Я ж твій рідний дядько! Я сказав це, бо піклувався про ваше майбутнє!

Але Дітріх лише спокійно й незворушно запитав у відповідь:

— Людина, яка справді піклується про нас, стала б зчиняти галас і кричати на похороні мого батька?

— ...

Маркіз Еванс схаменувся й лише тепер злякано озирнувся довкола. Всі присутні гості з широко розплющеними від подиву очима спостерігали за цією сценою між ним та Дітріхом.

Маркіз щосили намагався приховати своє величезне збентеження, проте наступні слова хлопчика вмить знищили всі його зусилля.

— До того ж, ви запропонували взяти нас під опіку... — Дітріх рішуче й твердо похитав головою. — У цьому немає жодної потреби.

Шия маркіза стала яскраво-червоною від люті.

— Прокляття! — крізь зуби вилаявся він і стрімким, роздратованим кроком пішов геть.

У ту ж мить до дітей підбігли інші васали й старійшини роду:

— Молодий герцогу!

— Боже, що тут коїться...

Еванджелін обережно посмикала брата за руку й тихо запитала:

— Братику, ти в порядку?

Вона запитала це тому, що долоня брата, яку вона тримала, несамовито й дрібно тремтіла. Дітріх змусив себе посміхнутися й заспокійливо кивнув:

— Звісно.

— Точно?

— Авжеж.

Відповідаючи їй, Дітріх з усієї сили вчепився пальцями в тканину свого одягу, намагаючись бодай так приборкати це зрадницьке тремтіння в руках.

Його єдина рідна сестра.

Незліченні жителі герцогських земель Клаудіусів.

Слуги, які працюють під крилом його родини.

І величезна кількість підприємств...

«Я мушу взяти все це на себе».

Дітріх міцно зціпив зуби.

Він зобов'язаний стати видатним і сильним герцогом. Щоб жоден ворог чи загарбник навіть близько не наважився підійти до земель Клаудіусів.

На цю землю, яку йому передали батьки й де відтепер має жити його маленька сестра. Щоб ніхто й ніколи не смів зазіхати на їхнє багатство й безпеку...

А для цього...

«Я не маю права комусь довіряти».

В його яскраво-синіх дитячих очах спалахнув небезпечний, гострий вогник.

«Єдина людина, на яку я можу покластися — це я сам».

Безшумний білий сніг, що продовжував падати з неба, здавалося, безжально ковтав і ховав під собою все живе.

Посмішку Дітріха, його сльози та всю дитячу безтурботність...

У той день усе це, разом із білим лапатим снігом, що нагадував мертвих метеликів, безслідно розтануло й зникло назавжди.

***

У вухах стояв глухий шум, наче він перебував глибоко під водою.

Повіки здавалися неймовірно важкими, ніби до них прив'язали свинцеві гирі, а все тіло було наче налите свинцем і безсило лежало на ліжку.

Йому здавалося, що було б так добре просто заснути й більше ніколи не прокидатися, але раптом...

«Що це?»

До його розпеченого від жару чола торкнулося щось приємно прохолодне й вологе.

«...Яке полегшення».

Це приємно прохолодне щось раз по раз лагідно проводило по його лобі, а потім дбайливо й обережно витирало щоки та підборіддя.

Це було неймовірно приємне відчуття.

Щось подібне... Здавалося, минула ціла вічність відтоді, як хтось отак дбайливо доглядав за ним.

Якщо бути точнішим, такого не траплялося з самого дня смерті його батьків.

Щоб не виказувати власної слабкості перед іншими, він завжди потайки сам ковтав ліки й зціпивши зуби терпів будь-який біль, але ніхто ніколи не сидів біля його ліжка, коли він хворів...

«Хто це?»

Зібравши останні сили, Дітріх з величезними зусиллями підняв важкі повіки.

Крізь пелену розмитого й туманного зору перед ним почали поступово вимальовуватися знайомі риси обличчя.

Витончені лінії, довгі пухнасті вії... І ці дивовижні, схожі на ніжні весняні квіти, рожеві очі, які з глибокою тривогою та хвилюванням дивилися на нього.

— ...гу! — цей голос долинав до нього крізь товщу води, приглушено й відлуннями. — Пане герцогу, ви прийшли до тями?!

Разом із цим голосним вигуком свідомість миттєво повернулася до нього, наче його ривком витягли з глибокої води на поверхню.

— Панно... Ансі?

— Так, це я.

Ларієт міцно стискала обома руками вологий рушник і дивилася на Дітріха з таким виразом обличчя, наче була готова ось-ось розридатися прямо перед ним.

— Ви так раптово знепритомніли... Чи знаєте ви, як сильно перелякалася принцеса?! — вона на мить замовкла, міцно закусивши нижню губу, а тоді ледь чутно додала: — ...І я теж.