Розділ 105 — Розділ 105. Тебе, всупереч самій долі

А.

Дітріх розгублено моргнув кілька разів.

— Невже... ви хвилювалися за мене? — з його вуст злетів жахливо хрипкий, тихий голос.

Попри знесилений і змарнілий вигляд, він спробував грайливо примружити очі й посміхнутися:

— Як же це приємно. Виходить, мені навіть варто було злягти з лихоманкою.

— Ну справді, хіба можна жартувати про такі речі? — Ларієт одразу ж посерйознішала.

Вона поспіхом почала підводитися зі стільця:

— Зачекайте хвилинку. Мені треба негайно послати когось до принцеси й переказати, що ви прийшли до тями...

— Де зараз Ева?

— Вона відпочиває в сусідній кімнаті. Ви б тільки знали, як сильно вона плакала через вас.

— ...

У ту ж мить серце Дітріха боляче стиснулося від гострого почуття провини.

Він так затято обіцяв собі захищати її.

Він присягався, що зробить свою єдину рідну людину щасливою, але цього разу знову...

— Не треба, — Дітріх з великими зусиллями похитав головою. — Нехай відпочиває.

— Але ж...

— Мені здається, я все одно... не зможу довго не спати.

Його голова досі була неймовірно важкою. Бажання провалитися в сон накочувало з новою силою, проте...

...Дивно, але сама лише думка про те, що Ларієт зараз поруч із ним, огортала його серце дивовижним, затишним теплом.

— До речі... Панно Ансі, це ви весь цей час невпинно доглядали за мною? — значно м'якшим тоном запитав Дітріх.

Ларієт ніяково відповіла під його поглядом:

— Ну... можна й так сказати.

— Ось як.

Посмішка Дітріха стала трохи ширшою:

— Я перед вами в боргу.

— Ну що ви, який борг. Я ж...

Трохи повагавшись, Ларієт ледь помітно й ніжно посміхнулася йому у відповідь:

— ...Я відчувала абсолютно те саме, що й ви, пане герцогу.

Дітріх трохи здивувався:

— Те саме, що й я?

— Ну...

Щоки Ларієт миттєво налилися густим рум'янцем, ставши схожими на стиглі яблука.

Вона почала без потреби перебирати пальцями краї вологого рушника у своїх руках і тихо, майже пошепки промовила:

— Я робила це просто тому, що сама хотіла бути поруч і піклуватися про вас.

А тоді додала значно впевненіше:

— Бо я неймовірно за вас хвилювалася.

Що?

Дітріх на мить засумнівався у власному слухові.

Вона завжди була такою обережною, завжди намагалася тримати дистанцію й триматися на крок позаду. І те, що Ларієт зараз говорила такі слова...

— Раз уже ви прокинулися, вам обов'язково треба поїсти, прийняти ліки, а потім знову лягати спати. Я зараз гукну слуг...

Ларієт навмисно відвела погляд убік і спробувала поспіхом вийти з кімнати.

Проте Дітріх виявився спритнішим.

— Ні, — його пальці легким рухом перехопили край її сукні. — Якщо це не буде надто нетактовно з мого боку... Ні, я знаю, що це нетактовно, але...

Його зазвичай проникливий, гострий погляд зараз повністю розвіявся. Натомість туманні, розслаблені сині очі благально дивилися на неї знизу вгору:

— Не могли б ви... просто побути трохи поруч зі мною?

— ...

У рожевих зіницях дівчини на мить промайнуло справжнє занепокоєння та сум'яття, але вона відразу ж опустилася назад на стілець:

— Добре, я залишуся. Я буду тут, з вами, тому...

М'який, наче шовк, голос дівчини лагідно торкнувся його слуху:

— ...Пане герцогу, ви повинні швидше одужати. Домовилися?

***

Того дня...

Дітріх кілька разів прокидався й знову провалювався в глибокий, безпам'ятний сон.

Навіть крізь марення та туман у голові, він рефлекторно шукав очима Ларієт, перевіряючи, чи вона досі тут.

І щоразу вона незмінно сиділа поруч.

Помічаючи його погляд, вона зустрічалася з ним очима й дарувала йому свою ясну, теплу посмішку.

І Дітріху...

...одного цього було цілком достатньо, щоб відчути безмежний спокій.

***

За три дні.

— Ви абсолютно здорові.

Лікар нарешті виніс свій офіційний вердикт про повне одужання. Герцог дещо ніяково пробурмотів:

— Та я ж вам вже стільки разів казав, що вже повністю одужав...

Насправді герцог почувався чудово вже наступного дня, але ми з принцесою об'єднали зусилля й наполегливо змушували його залишатися в ліжку.

— Ну, раз уже так сталося, це була чудова нагода як слід відпочити. Як то кажуть, немає лиха без добра*, хіба ні? — принцеса безтурботно знизала плечима.

*넘어진 김에 쉬어 간다 — Коли вже впав, варто перепочити; кумедна гра слів.

— О боже, Ево, — герцог із щирим подивом та захватом поглянув на сестру. — Хто б міг уявити, що ти здатна на такі глибокі метафори.

— Що-о-о?!

Принцеса миттєво розлютилася й гнівно витріщила на нього очі.

Поки вони звично сперечалися між собою, погляд герцога раптом зустрівся з моїм.

— Якщо згадати, панно Ансі, ви тоді теж потрапили під зливу разом зі мною. Чи добре ви почуваєтеся? Вас нічого не турбує?

— Ні, я почуваюся чудово.

Почувши це, герцог із неприхованим полегшенням зітхнув:

— Яка радість.

— Дякую вам за турботу.

Відчуваючи, як у грудях солодко защеміло, я поспішила підвестися з місця, щоб сховати своє збентеження. За великим вікном спальні яскравим багрянцем палахкотіло осіннє листя.

А моє власне обличчя, що відображалося в шибці...

...було зараз куди червонішим за те листя.

***

Минуло вже два тижні відтоді, як ми повернулися з герцогства Клаудіус до столиці. Дні ставали дедалі холоднішими, і непомітно підкралася погода, яку вже з упевненістю можна було назвати початком зими.

Учора всю імперію вперше вкрив густий іній.

«Час летить неймовірно швидко...»

Я стояла біля вікна, уважно розглядаючи витончені морозні візерунки на склі. Якщо подумати, цього року сталося справді багато всього.

Я потоваришувала з принцесою. Навіть устигла взяти участь в салоні Клаудіусів. А ще знайшла нових знайомих у нашому книжковому клубі.

Та найголовніше — герцог...

— ...

Я зі складним почуттям опустила очі.

З того самого дня в заміському маєтку наші стосунки з герцогом балансували на межі якоїсь химерної, ледь помітної дистанції.

Звісно, ми стали значно ближчими, ніж раніше, і це факт. Не знаю, як щодо самого герцога, але заперечувати власну романтичну симпатію до нього я вже просто не могла...

«...Але що відчуває він?»

Я міцно стиснула кулаки.

«Якщо бути відвертою, мені здається, що він теж має до мене певні почуття».

Здавалося, достатньо зробити лише один-єдиний крок.

Проте щоразу, коли в моїй голові виринали слова про «судженого Серафіни», я мимоволі зупинялася.

Серце починало калатати як божевільне. Цей шалений стукіт у грудях так сильно нагадував мені важкі краплі зливи, що колись гучно розбивалися об листя в осінньому лісі...

Ш-ш-ш-шух .

На мить мені навіть здалося, ніби я знову сиджу в тій самій тісній кам'яній печері.

Міцні й надійні руки, що обіймали мене за плечі.

Тепло його тіла, що поступово розливалося по кожній клітинці моєї шкіри.

І цей глибокий, проникливий погляд синіх очей, спрямований виключно на мене...

«А-а-ах!»

Щоки миттєво зрадницьки запалали.

«Так, усе, досить про це думати!»

Я поспішно почала махати долонями перед обличчям, намагаючись збити цей раптовий рум'янець. Ну справді, герцог просто шкідливий для здоров’я мого серця...

«Зрештою, крім герцога, у мене є купа інших проблем, які потребують уваги».

Мій погляд миттєво став гострим і зосередженим.

«Кажуть, Серафіна останнім часом знову розправила крила й веде активну діяльність?»

Поки я гостювала в герцогстві Клаудіус і була відсутня в столиці, до мене дійшли чутки, що Серафіна знову впевнено завойовує позиції у вищому світі.

Вперше я почула про це на нещодавньому засіданні книжкового клубу Воткінс.

***

— Чули про леді Лопес? Кажуть, останнім часом вона дуже зблизилася з первосвященником Евансом, — з усмішкою, але не без глузливості зауважила панна Шервуд, повільно сьорбаючи свій ароматний чорний чай. — Уявляю, як зараз прикро панні Санчес. Вона ж так довго й наполегливо намагалася привернути увагу первосвященника Еванса, а панна Лопес просто взяла й перехопила його.

Очевидно, панна Шервуд отримувала неабияке задоволення від того, що Серафіна так спритно забрала чоловіка, до якого залицялася її суперниця...

«Первосвященник Еванс і Серафіна?»

Ми з принцесою на мить перезирнулися.

Я вирішила акуратно розпитати детальніше:

— Але ж досі між ними не було взагалі нічого спільного. Як їм удалося так швидко порозумітися й зблизитися?

— О, кажуть, панна Лопес почала регулярно займатися благодійністю в одному з притулків, що підпорядковуються безпосередньо храму.

Що?! Благодійність?!

Я здивовано округлила очі.

Та сама Серафіна, яка терпіти не могла навіть пальцем поворухнути чи забруднити руки, раптом займається волонтерством?

Я чітко чула слова панни Шервуд, але мій мозок відмовлявся це сприймати.

Панна Шервуд лише невимушено знизала плечима:

— Ну от вони там нібито випадково перетиналися кілька разів, слово за слово — так і зав'язалися дружні стосунки.

***

Коли зустріч клубу завершилася й ми з принцесою нарешті змогли усамітнитися, вона відразу ж озвучила мої думки:

— Тобі не здається це вкрай підозрілим?

— Я теж так думаю, — серйозно кивнула я.

Ну справді, це поєднання виглядало занадто вже випадковим.

Те, що вона, як і належить головній героїні цього світу, примудряється якось викарабкатися й відновити вплив навіть після того, як повністю втратила зв'язок із Грегорі — це ще пів біди. Але...

Первосвященник Еванс, який завжди демонстрував приховану ворожість до герцогського дому Клаудіусів.

І Серафіна, яка люто ненавидить і мене, і принцесу.

«...І тепер ці двоє діють разом».

Хоч як крути, ні для мене, ні для родини Клаудіусів це точно не віщувало нічого хорошого.

***

Хм.

Я примружила очі, знову аналізуючи події того дня.

«Усе-таки моє передчуття мене не обманює. Тут явно щось нечисто».

Нам однозначно варто бути максимально обережними.