Розділ 108 — Розділ 108

«Любій панно Ансі.

Минуло вже два тижні з нашої останньої зустрічі.

Погода помітно похолоднішала, чи все гаразд із вашим здоров'ям?

Річ у тім, що я відвідаю благодійний вечір, який цього разу влаштовує Великий храм.

Якщо це не завдасть вам клопоту, я хотів би попросити вас, панно Ансі, стати моєю партнеркою.

Чекатиму на вашу відповідь.

— Дітріх фон Клаудіус».

«Боже мій!»

Не взмозі повірити, я потерла очі і знову вп'ялася поглядом у картку.

Проте написане залишалося незмінним.

«Отже... герцог особисто запросив мене стати його партнеркою?!»

Звісно, завдяки хитрощам принцеси я вже відвідувала різні заходи разом із ним як його партнерка.

Але це перший раз, коли герцог запросив мене сам!

Серце шалено калатало.

«Будь ласка, заспокойся, серце...»

Я зробила глибокий вдих, намагаючись угамувати трепет у грудях. Але саме в цей момент...

— Ларі, що там написано в тій картці-і? — солодко протягнула принцеса.

— Це, ну...

Відчуваючи, як обличчя пашить вогнем, я низько опустила голову й тихо прошепотіла:

— Пан герцог... просить мене стати його партнеркою на цьому благодійному вечорі.

— Справді?!

Принцеса аж підскочила на місці:

— Ого, наш сухар нарешті спромігся сам запросити партнерку!

— Е-ево? Ну чому одразу сухар?

— А як інакше, якщо від нього не дочекаєшся рішучих дій! — принцеса обурено застукала себе кулаком по грудях. — Справді, вічно вагається! Треба діяти рішуче! Спробував би робити це бодай наполовину так швидко, як працює!

Проте її обурення миттєво зникло. Принцеса прикрила рот долонею й хитро захіхікала:

— Тож, Ларі, — вона знову почала допитливим тоном випитувати у мене, — як воно — отримати таке запрошення? А?

— Що? Я-як воно?

— Ну звісно. Запросити стати партнеркою — це ж майже те саме, що покликати на побачення, хіба ні-і-і?

— Чи... чи не занадто це сміливе тлумачення?

— Ой, мій старший брат зараз розплакався б, — принцеса демонстративно поцокала язиком. — Насилу зібрався з духом, щоб покликати на побачення, а дівчина називає це занадто сміливим тлумаченням.

— Ево!

Мимоволі підвищивши голос, я знову поспішно сховала погляд у картці.

Ох, що ж робити. Моє обличчя зараз напевно жахливо червоне...

«...Але все ж».

Я ніяково крутила в пальцях цупкий кутик картки.

«Переді мною не хтось інший, а сама принцеса».

Можливо, саме сьогодні... я можу дозволити собі трохи привідкрити ці почуття, що переповнюють мої груди?

— Я справді дуже рада, — сором'язливо пробурмотіла я.

Почувши це, принцеса хижо й гостро блиснула очима й одразу поцілила в саме серце:

— Тобі також подобається мій брат?

Ай, це було занадто прямо й влучно!

Трохи повагавшись, я обережно відкрила їй щиру правду:

— Хіба знайдеться дівчина, яка не затремтіла б від хвилювання поруч із таким чоловіком, як пан герцог?

— Овва. Поруч із моїм братом?

Принцеса на мить скривилася від удаваної відрази, але це тривало лише секунду:

— Ларі, ти ж пам'ятаєш мої слова?

Її блакитні очі, що нагадували чисті озера, красиво зігнулися від теплої посмішки:

— Я завжди, чуєш, завжди вболіватиму за вас із братом.

— ...Так.

Відчуваючи, як до горла підступає клубок зворушення, я мовчки кивнула. Водночас принцеса лагідно взяла мене за руку:

— Але не забувай, що я дізналася про тебе й стала твоєю подругою раніше за нього, добре? — після чого вона серйозно додала: — Навіть якщо у вас із братом усе складеться, не ходи на побачення тільки з ним, гуляй і зі мною теж. Домовилися?

— Звісно.

Лише тоді принцеса трохи заспокоїлася. Проте, не задовольнившись однією лише цією відповіддю, вона крадькома запитала:

— ...А все ж, хто тобі подобається більше: мій брат чи я?

Звісно, відповідь була очевидною:

— Звичайно ж принцеса.

— Правда ж?

Від цих слів плечі панни, звісно, гордо злетіли ледь не до самого неба.

***

Того ж вечора.

У кареті, що поверталася до міського маєтку Клаудіусів, Дітріх глибоко замислився.

«Цікаво... чи доставлено вже картку?»

Він проводив засідання Ради аристократів, зустрічався з багатьма дворянами та урядовцями для узгодження державних справ, перевіряв нескінченні документи...

Попри цей шалений, запаморочливий кругообіг обов'язків, усі думки Дітріха цілий день були прикуті лише до тієї картки.

До запрошення стати партнеркою на благодійному вечорі, яке він надіслав Ларієт.

«Коли ж надійде відповідь?»

Охоплений незвичним для себе хвилюванням, Дітріх міцно стиснув кулаки.

«А що, як панна Ансі відхилить моє запрошення?..»

Прокручуючи в голові ці тривожні думки, Дітріх мимоволі гірко всміхнувся.

«Я поводжуся як справжній дурець».

Для нього це взагалі був перший випадок у житті, коли він так сильно від когось залежав і так відчайдушно переживав.

І все ж це почуття не викликало роздратування; навпаки, було дивно й приємно відчувати це солодке тремтіння.

***

За деякий час.

— Де дворецький? — переступивши поріг міського маєтку, Дітріх одразу почав шукати дворецького, щоб дізнатися, чи не прибув лист із відповіддю.

Але натомість...

— Братику-у-у?

Несподівано назустріч йому вибігла Еванджелін. На її чарівному обличчі грала вельми зловісна посмішка...

«Що таке?»

Дітріх рефлекторно насупився. Адже щоразу, коли його молодша сестра дивилася на нього з таким виразом, вона неодмінно озвучувала щось таке, від чого голова йшла обертом. На кшталт:

«Мені не вистачає грошей на представницькі потреби, збільш бюджет!» ...

або:

«Я тут замовила новий сорт троянд. Рахунок виписала на ім'я нашого герцогського дому, ти ж не проти?» ...

Тощо!

А якщо ні, то...

— Братику, я чула, ти попросив Ларі стати твоєю партнеркою~?

А-а, ось воно що.

Дивлячись на сестру, яка аж сяяла від радості, що знайшла новий привід для кпинів, Дітріх ледве стримав важке зітхання, яке піднімалося з самих глибин його душі:

— Звідки ти про це дізналася?

— Ну як же, я на власні очі це бачила, коли туди привезли твою картку.

— І навіщо ти на це дивилася?!

Відчуваючи незручність і збентеження, Дітріх мимоволі підвищив голос:

— Чи не занадто часто ти останнім часом гостюєш у міському маєтку Ансі? Сторонні люди скоро подумають, що це твій власний дім!

— Ой-ой, коли немає чого відповісти, одразу починаються повчання...

Еванджелін затулила вуха долонями й закрутила головою.

Його слова влучили в ціль.

Дітріх, чиї плечі на мить напружилися, знову суворо зауважив їй:

— Серйозно, припини так докучати панні Ансі. Зрозуміла?

— Що ти верзеш? Ларі — моя подруга, взагалі-то.

Еванджелін ображено надула губи, але вмить задоволено додала:

— Скільки б ти, братику, не бурчав, це абсолютно нічого не змінить, знаєш?

— Що це має означати?

— А те, що Ларі... — Еванджелін гордо підняла підборіддя, — сказала, що я їй подобаюся набагато більше, ніж ти.

Дітріх на мить онімів:

— ...Це правда?

— Авжеж. Між жінками існує справжня дружба, у яку чоловікам ні за що не вклинитися.

Переможно кивнувши, Еванджелін остаточно добила його:

— Тому поводься зі мною чемно. Якщо, звісно, не хочеш втратити прихильність в очах Ларі.

— ...

Перед обличчям такої зухвалості Дітріх просто втратив дар мови. Проте найбільше його допікало те, що він не мав жодного аргументу, аби заперечити цим словам...

— Ну ж бо, поглянь сюди.

Еванджелін хвалькувато витягнула руку, тримаючи конверт із картою між вказівним та середнім пальцями.

«О, невже...»

Дітріх відчув, як у нього починає сильно боліти голова.

— Це відповідь Ларі.

Еванджелін подивилася на свого брата з усмішкою тріумфаторки:

— Ну що, хіба тобі не цікаво дізнатися, що там?

— ...

— Уявляєш, наскільки сильно Ларі мені довіряє й покладається на мене, якщо доручила передати таку важливу відповідь особисто?

— ...

— Ну як, у тебе ще не з'явилося палке бажання бути зі мною надзвичайно лагідним та добрим? М?

Дивлячись на свою пихату сестру, Дітріх раптом відчув вкрай примітивне, сильне бажання.

Те саме бажання, яке неминуче виникає між рідними братами та сестрами.

Проте він не відчував нічого подібного з того часу, як йому виповнилося десять років.

«Якби ж можна було дати їй бодай одного легкого щигля по лобі...»