Розділ 110 — Розділ 110

Нарешті настав день благодійного вечора.

Я прокинулася рано-вранці й прискіпливо взялася за свій зовнішній вигляд.

Старанно нанесла макіяж, одягла сукню, яку обрала ще кілька днів тому, і, поправивши вбрання, подивилася в дзеркало.

«Хм, нічого не забула?»

З дзеркала на мене дивилося моє ретельно причепурене відображення.

Оксамитова сукня, що щільно облягала тіло й спадала донизу, була підкреслена прикрашеним коштовностями поясом. Маленька сумочка, коротке манто в тон сукні для тепла та оксамитові черевички — цей образ був бездоганним для будь-якого балу.

Наостанок я одягла сережки, які мені подарував герцог, і на цьому приготування до виходу нарешті завершилися.

«Що ж, принаймні принцеса за такий вигляд бурчати не буде».

Уважно роздивившись себе, я задоволено кивнула. Саме в цей момент Емі зазирнула до кімнати:

— Панно, від Клаудіусів прибула карета!

— Вже йду!

Я поспіхом спустилася вниз. Герцог уже чекав на мене в саду, а карета стояла перед міським маєтком.

«Чому навіть його спина виглядає так неймовірно?», — подумки захопилася я.

Сьогодні герцог мав по-справжньому аристократичний вигляд. На ньому був ідеально підігнаний костюм-трійка, поверх якого він одягнув вишукане довге пальто. Засунувши обидві руки в кишені, він глибоко замислився про щось, споглядаючи похмуре небо.

Я підійшла до нього швидким кроком:

— Вітаю, пане герцогу.

Він мимохідь озирнувся на мене.

Я на мить заціпеніла.

Усе в герцогу було досконалим, та найпрекраснішими залишалися ці блакитні очі, холодні, наче зимове море. Коли цей погляд зупинявся на мені, у моїй голові зазвичай усе ставало абсолютно кристально чистим...

— ...

Проте щось було не так.

Герцог просто спантеличено дивився на мене без жодної реакції. Я схилила голову набік:

— Пане герцогу?

— …

— Пане герцогу?

І тоді...

— Ох.

Він кліпнув очима, наче тільки-но оговтався:

— Прошу вибачення. Я на мить задумався.

— Задумалися?

У мені раптом прокинулися грайливі нотки, і я незлостиво подивилася на нього спідлоба:

— Як жорстоко. Я стою поруч, а ви думаєте про щось інше?

— Що? Ні, це не так...

Він помітно зніяковів і занепокоєно зазирнув мені в очі. Дивлячись на нього, я мимоволі зловила себе на дещо зухвалій думці:

«Боже, який він милий...»

Одразу видно, що він рідний брат принцеси.

Ця його розгубленість виглядала неймовірно чарівно!

Настільки вродливий, схожий на скульптуру чоловік, та ще й такий милий — це ж просто несправедливо!

Тим часом він невпевнено заговорив:

— Насправді...

На його блідих щоках з'явився ледь помітний рум'янець:

— Сьогодні панна Ансі... настільки прекрасна...

— ...

— ...що я просто занімів і повівся безглуздо. Перепрошую.

Якби він сказав це зі своїм звичним невимушеним виразом обличчя, я б сприйняла це як звичайну світську ввічливість і не звернула б уваги. Але те, що він промовив це з таким сором'язливим виглядом...

«Ох, тепер і мені ніяково!»

Я відчула, як моє обличчя пашить вогнем. Говорити такі бентежні речі й при цьому виглядати зовсім не втішно, а навпаки — щиро... Схоже, я й справді закохалася по самі вуха.

— Чи не занадто ви мене вихваляєте? — пробурмотіла я, навмисно відводячи погляд. — Н-навіть якщо ви так кажете, мені нічим вам віддячити.

Погляд герцога миттєво став серйозним:

— Ні, я сказав це зовсім не тому, що на щось сподіваюся.

— ...

— Це просто мої щирі почуття.

Я підвела на нього очі, повні хвилювання. Щоразу, коли він говорив подібне й дивився на мене цим лагідним поглядом, мої думки плутались, а язик наче заціпенів, не дозволяючи зронити ні слова.

Проте...

«Я не можу вічно ховатися».

Я важко ковтнула слину.

Насправді я розуміла: герцогу теж нелегко проявляти таку прихильність. Тож і мені треба набратися сміливості — бодай для того, щоб хоч трохи скоротити відстань між нами.

Тієї ж миті його блакитні очі зупинилися на моїй мочці вуха та сережці з рожевим кварцом, що погойдувалася на ній:

— Панна Ансі прекрасна з будь-якими прикрасами, — кутики його губ розійшлися в м'якій, задоволеній посмішці. — Але бачити на вас сережки, які подарував саме я, — особлива втіха.

— Справді? Я рада.

Зібравши всю свою відвагу, я спробувала відповісти якомога невимушеніше:

— Я одягла їх навмисно, бо хотіла виглядати гарною у ваших очах і сподівалася, що вам сподобається...

Проте, попри всі зусилля, мій голос під кінець ледь помітно затремтів від напруги.

Герцог на мить розгубився від такої прямоти:

— ...Ось як?

— Так, — я обережно кивнула.

Мені все ще бракувало сміливості, аби першій відкрито зізнатися у своїх почуттях. Але...

«Я не хочу силувати себе, придушувати це чи говорити натяками».

Мені хотілося, щоб ця симпатія та хвилювання докотилися до нього без жодних перешкод чи викривлень.

Раптом герцог, який мовчки спостерігав за мною, злегка нахилився вперед.

«А?» — я здивовано кліпнула.

Відстань між нами скоротилася в одну мить. Його теплий подих залоскотав мені вухо, і вся моя увага зосередилася виключно на ньому.

— Я дуже радий, що ви так старалися заради мене. Проте... — він стишив голос до ледве чутного шепоту, наче ділився великою й серйозною таємницею: — Яким би не було ваше вбрання чи вигляд, ба більше — навіть коли панна Ансі постаріє й стане сивою бабусею...

Поки я ледь стримувала подих, він трохи відсторонився й тепло всміхнувся очима:

— У моїх очах ви завжди залишатиметеся чарівною.

— ...

Ц-це вже занадто!

Серце калатало так скажено, що я от-от мала знепритомніти. Заради власного порятунку й спокою, я поспіхом змінила тему:

— Д-дякую. До речі, а де принцеса?

— Вона сказала, що сьогодні поїде окремо, — він легенько знизав плечима. — Еву супроводжуватиме мій помічник, тож вам нема про що турбуватися.

— А-а...

Моє обличчя знову спалахнуло.

Схоже, я надто явно показувала свою симпатію до герцога. Інакше принцеса ні за що не стала б так навмисно залишати нас наодинці, еге ж?

Герцог простягнув мені руку:

— Ходімо до карети?

Я по-новому подивилася на його витончену долоню. Ця рука, що так природно пропонувала супровід... Був час, коли мені було ніяково навіть просто взяти його за руку. Тоді, коли я свято вірила, що він обов'язково буде з Серафіною, і що мені не дозволено навіть потаємно кохати його.

Але тепер...

— Так.

Я без вагань поклала свою долоню в його руку. Його блакитні очі м'яко звузилися від посмішки. Ці очі, що завжди дивилися прямо на мене, ясніші за блискуче літнє море.

У ту саму мить я чітко усвідомила:

«Я... ні за що й ніколи не хочу відпускати цю руку».

У мені прокинулася жадоба.

Я зухвало подумала про те, що хочу, аби цей прекрасний чоловік залишався поряд зі мною усе життя.