Розділ 112 — Розділ 112

Це видовище нагадувало хвилю, що стрімко накочується на берег.

Її Величність Імператриця величним поглядом окинула присутніх і зрештою промовила владним голосом:

— Усі підведіть голови.

Я обережно підвела погляд.

Її Величність Імператриця виявилася шляхетною пані середніх літ із витонченими й гармонійними рисами обличчя. Хоча вона й не належала до тих сліпучих красунь, що одразу впадають в око, її високий зріст та бездоганно рівна постава самі по собі випромінювали надзвичайну гідність.

«Якщо згадати, Її Величність намагається не пропускати подібні благодійні вечори, чи не так?»

Це свідчило як про її прагнення спільно з Великим храмом піклуватися про бідняків імперії, так і про бажання зміцнити стосунки з самим храмом.

Озирнувшись навколо, Її Величність помітила нашу компанію й рушила просто до нас. А тоді приязно заговорила:

— Первосвященнику Евансе, я надзвичайно рада бачити вас.

Благодійний вечір, організований Великим храмом. І те, що вона першим привітала саме первосвященника Еванса, чітко вказувало на її намір виказати повагу Великому храму.

— Я вдячна за запрошення.

— Ну що ви, Ваша Величносте. Це ми маємо дякувати за те, що ви вшанували нас своїм візитом.

Первосвященник Еванс чемно вклонився і легким рухом руки вказав на Серафіну:

— Це панна Лопес, яка завітала сьогодні як моя партнерка. Вона дуже допомогла нам у плануванні цього благодійного вечора.

— О, я чула про це, — лагідно всміхнулася Її Величність. — Я чула вас славлять як найтендітнішу лілію світського товариства, чи не так?

Від цих слів Серафіна ледь не зомліла від щастя, що так чітко відобразилося на її обличчі. Звісно, вона миттєво взяла себе в руки й повернула собі стриманий вигляд:

— Це велика честь для мене, Ваша Величносте.

— Сьогодні Великий храм прикрашений надзвичайно вишукано. Схоже, до цього приклала руку сама панна Лопес.

Її Величність тепло подивилася на Серафіну. Щоки тієї злегка спалахнули рум'янцем:

— Ви занадто добрі до мене.

— Зовсім ні. Я ніколи не кидаю слів на вітер.

Проте мене значно більше хвилював первосвященник Еванс, аніж Серафіна, чиї наміри й так були шиті білими нитками. Тому я крадькома зиркнула на нього.

Первосвященник Еванс задоволено споглядав розмову Серафіни з Її Величністю, переводячи погляд з однієї на іншу. Цей його масляний блиск в очах робив його схожим на мисливця, який зачаївся біля розставленої пастки...

— ...

Я відчула дивний холодок, що пробіг по спині.

Аж ось Її Величність повернулася в наш бік і всміхнулася так сонячно й щиро, наче саме небо просвітліло:

— Ой, Еванджелін! І Дітріх тут...!

А тоді прикрила долонею вуста й зніяковіло пробурмотіла:

— Яка ж я неуважна, припустилася такої помилки. Переді мною ж герцог та принцеса Клаудіус.

Її тон був незрівнянно теплішим та приязнішим, ніж під час розмови з первосвященником Евансом чи Серафіною. На таке вітання Її Величності брат із сестрою відповіли м'якими посмішками:

— Вітаємо Вашу Величність Імператрицю.

— Рада бачити Вашу Величність.

Її Величність Імператриця швидким кроком підійшла до брата й сестри Клаудіус і, без краплі злості, вдавано-незадоволено зиркнула на них.

— Ну чому вас обох так важко побачити? Мені справді прикро.

Було помітно, що в неофіційній затишній обстановці вони спілкуються набагато ближче й навіть звертаються на «ти», але зараз, зважаючи на пильні погляди навколо, вона навмисно дотримувалася світського етикету.

— З герцогом Клаудіусом усе зрозуміло — він вічно зайнятий державними справами. Але ж ви, принцесо, могли б хоч інколи навідуватися до мене.

— Пробачте мені, — сором’язливо відповіла принцеса. — Надалі я щиро намагатимуся заходити до вас частіше, Ваша величносте.

— Що ж... нехай буде так.

Її Величність кивнула, і на її обличчі на мить проглянув ледь помітний смуток. Спостерігаючи за цією сценою, я раптом згадала про давні зв'язки між імператорською родиною та домом Клаудіусів.

«Здається, Її Величність та покійна герцогиня Клаудіус були близькими подругами, чи не так?»

Саме тому в оригінальному романі зазначалося, що Її Величність щиро співчувала брату й сестрі Клаудіусів, які так раптово втратили батьків. Звісно, після появи Серафіни принцеса відійде на другий план і залишиться ні з чим...

«Ну, принаймні зараз усе зовсім не так».

Я крадькома оцінила ситуацію. У цей же час принцеса міцно обхопила мою руку й представила мене Її Величності:

— А це Ларієт Ансі. Панна з роду віконтів Ансі й моя близька подруга.

— Боже мій.

Її Величність здивовано округлила очі:

— Здається, я вперше чую, щоб принцеса назвала когось своїм другом. Невже наша принцеса нарешті взялася за розум?

Її тон і поведінка були грайливими, наче вона розмовляла з непосидючою донькою. Принцеса не наважилася спалахнути гнівом перед герцогом, тож лише трохи надула губи.

— Мені аж ніяково.

Саме в цей момент герцог вирішив непомітно підіграти Її Величності:

— Завдяки панні Ансі наша Ева останнім часом справді стала набагато кращою людиною.

— Брате, які у вас специфічні жарти.

Принцеса яскраво всміхнулася і, так щоб ніхто сторонній не помітив, щосили вщипнула герцога за бік.

— ...

Герцог усе ще намагався втримати на обличчі безтурботну посмішку, але я чітко побачила, як його губи ледь помітно здригнулися від болю, який він намагався перетерпіти.

Тим часом Її Величність звернулася до мене:

— Ви, значить, панна Ансі? Рада знайомству.

— Для мене велика честь мати нагоду привітати вас, Вашу Величність. Мене звати Ларієт Ансі.

— Оскільки принцеса особисто представила вас, панно Ансі, ви двоє, схоже, й справді дуже близькі.

Щоразу, коли я чула подібні слова, моє серце сповнювалося щирою радістю. Адже це означало, що люди навколо нарешті визнають нашу з принцесою справжню дружбу.

Я щиро й світло всміхнулася:

— Я безмежно вдячна принцесі, вона справді дуже піклується про мене.

— Це дивовижно. Щиро кажучи, принцеса не з тих людей, хто легко підпускає до себе інших.

— Ну що ви, Ваша Величносте...

Від цих жартів Її Величності принцеса вже була готова ледь не розплакатися.

Дружня й тепла атмосфера продовжувала панувати в нашій компанії. Проте навіть у цей момент знайшлося двоє людей, які залишалися тут абсолютно чужими й зайвими.

«Первосвященник Еванс та Серафіна, звісно ж».

Я крадькома зиркнула на них обох.

«Щось вони притихли».

Обоє тримали на обличчях бездоганні, наче намальовані посмішки. Проте я чітко бачила, як важко їм дається стримувати своє роздратування, споглядаючи таку близькість між Її Величністю та братом і сестрою Клаудіусами.

Воно й не дивно: Серафіна вже давно палала заздрістю до принцеси, а стосунки між домом маркіза Еванса та герцогським родом Клаудіусів завжди були, м'яко кажучи, натягнутими.

Але які ж лагідні обличчя вони намагалися демонструвати.

«Ого, ну й майстри ж вони контролювати свої емоції», — подумки похитала я головою.

Якби я заздалегідь не знала про приховану ворожнечу, яку кожен із них плекав у серці, то нічого б і не помітила.

— О, до речі, Ларі.

Саме в цей момент Серафіна злегка нахилилася до мене і стишеним голосом покликала:

— Ларі, я вже бачила картину, яку ти виставила цього разу.

А тоді подивилася на мене поглядом, у якому виразно прочитувалася зневага й насмішка:

— Як би це сказати... Твій витвір справді... дуже авангардний.

Хоча вона й загорнула це в делікатне слово «авангардний», мовою світського товариства це означало просте й грубе: «Ну й нездара ж ти, малювати взагалі не вмієш».

— Ти малювала її власноруч?

— ...

Я мовчки зустріла погляд Серафіни.

Суть «Трояндової гри» зазвичай полягала в тому, що учасники виставляли або власні картини, або особисті речі, якими постійно користувалися. Тому вона, очевидно, свято вірила, що той малюнок належав моєму пензлю...

— Ну... Мені здалося, ніби це дитина малювала, просто водячи рукою, як заманеться. З одного боку, виглядає доволі наївно, та й загалом цей малюнок якраз підходить під твій рівень, Ларі. Він дуже пасує тобі.

Що ж, якщо вона так сама собі все вигадала й повірила в це, то мені це лише на руку.

Я лагідно примружила очі й посміхнулася:

— Справді? Дякую.

— ...

Від моєї абсолютно спокійної реакції Серафіна підозріло насупилася й знову зиркнула на мене. Проте її сумніви тривали недовго.

Саме в цю мить її покликав первосвященник Еванс:

— Панно Лопес.

— О, так, — Серафіна миттєво обернулася до нього зі своїм звичним сяючим обличчям.

«Оце так талант — так блискавично змінювати вираз обличчя, це теж треба вміти», — подумки хмикнула я.

Первосвященник Еванс лагідно продовжив:

— Нам уже час іти й готуватися до початку заходу.

— Невже час так швидко пролетів?

Її очі здивовано округлилися, проте лише на мить. Серафіна з упевненістю в голосі додала:

— Я докладу всіх зусиль і зроблю все якнайкраще.

— Я розраховую лише на вас, панно Лопес.

Первосвященник Еванс кивнув і знову підтримав її теплими словами:

— У вас обов'язково все вийде чудово.

— Дякую вам.

Злегка зашарівшись, Серафіна гордо задерла ніс і впевненою ходою попрямувала до сцени.

«Я — людина, яка організувала цей благодійний вечір. І прихильність Великого храму цілковито належить мені».

Уся її постать буквально кричала про це.

— ...

Дивлячись на її спину, що віддалялася, я ледь помітно уїдливо посміхнулася.

Коли нарешті відкриється таємниця, хто насправді є автором того малюнка...

Мені вже не терпілося побачити, який вираз обличчя тоді буде у Серафіни.