Розділ 113 — Розділ 113

Схоже, Серафіна досить серйозно поставилася до організації цього благодійного вечора. Що ж, від цього залежить її власна репутація, тож у цьому немає нічого дивного.

Окрім заходу «Найяскравіша зоря листопада», ідею якого запозичили з «Трояндової гри», гостям підготували чимало інших дрібних розваг.

— Танцювальних партнерів визначатимуть випадковим чином? — від цікавості очі Її Величності Імператриці засяяли.

Серафіна щиро всміхнулася й кивнула на знак згоди:

— Так, Ваша величносте. Мені подумалося, що було б чудово, якби люди, котрі раніше не знали одне одного, отримали нагоду поспілкуватися й повеселитися разом.

Правила виявилися простими.

У великій скриньці лежали згорнуті папірці з іменами жінок. Пани навмання витягали по одному згортку й танцювали з тією панною, чиє ім'я там було вказане.

— Пане герцогу Клаудіусе! — Серафіна із сяючим обличчям зробила жест рукою в бік голови герцогського дому.

Тієї ж миті між бровами герцога залягла глибока складка. Навіть за першого погляду було зрозуміло, що це йому зовсім не до душі.

— ...Я скоро повернуся, панно Ансі.

Перепросивши у мене, герцог попрямував до скриньки, що стояла посеред сцени. Панни, затамувавши подих й пильно стежачи за кожним його рухом, завмерли в очікуванні, прагнучи дізнатися, хто ж виявиться тією щасливицею, яку обере герцог.

Дивлячись на це, я відчула, як мій настрій чомусь стрімко падав.

«Ну, він же неймовірно популярний у суспільстві, тож нічого дивного».

І все ж, ми прийшли сюди як партнери, і мені здавалося, ніби в мене просто відбирають час, який я могла б провести з ним...

«Чи не занадто сильно я поводжуся як дитина?»

Поки я подумки гірко всміхалася власним думкам, герцог витяг один із папірців. Досить недбалим рухом розгорнувши його, він здивовано смикнув бровою й насупився.

— ...Серафіна Лопес.

У ту ж мить моє серце розбилося й впало кудись додолу.

«Серафіна?»

У пам'яті знову виринув сюжет «оригінального роману», про який я вже встигла геть забути. Серафіна Лопес — головна героїня цього світу. І герцог, який за сюжетом є її доленосним обранцем.

— Ой, це я? — Серафіна здивовано округлила очі, а тоді її щоки забарвилися ніжним рум'янцем, і вона вдавано скромно промовила: — Я так ніяково почуваюся... Мої навички в танцях досить посередні, тож я дуже хвилююся, аби не завдати клопоту пану герцогу...

Яка ж нісенітниця.

Титул «найтендітнішої лілії світського товариства» вона отримала явно не завдяки щасливому випадку.

— Оце так, обрали саме панну Лопес?

— Справді, залишається лише позаздрити.

Поки інші панни розчаровано зітхали з помітним пригніченням на обличчі, поруч зі мною почувся стишений, але надзвичайно роздратований голос:

— Ні, ну чому з усіх можливих варіантів це обов'язково мала бути панна Лопес? — принцеса, яка міцно тулилася до мого боку, сердито бурмотіла: — Чи не підлаштувала вона щось із цією скринькою?!

— ...

Я лише міцно стулила губи. За звичайних обставин я б одразу почала заспокоювати панну, але зараз у мене чомусь зовсім не було для цього сил та бажання.

Розумом я чудово все усвідомлювала. Якби герцог зараз відмовився танцювати із Серафіною, це б миттєво зіпсувало святкову атмосферу вечора, яка так довго створювалася.

І все ж...

«Я б так хотіла... щоб герцог не танцював із Серафіною».

Яка ж я жалюгідна. Намагаючись приховати цей похмурий настрій, я з усіх сил вичавила з себе безтурботну посмішку.

— А тепер черга первосвященника Еванса! — піднесено оголосила Серафіна.

Первосвященник Еванс піднявся на сцену. Панни навколо знову затамували подих в солодких очікуваннях.

І тоді пролунало:

— Ларієт Ансі.

Що?

Я просто не повірила власним вухам. Тієї ж миті первосвященник Еванс щиро й широко всміхнувся мені:

— Приємно познайомитись, панно Ансі.

У цю мить... мені здалося, ніби герцог зміряв крижаним поглядом первосвященника Еванса...

Га?

«Та, мабуть, ні»

Я дещо розгубилася. На обличчі герцога застиг його звичний, бездоганно спокійний вираз. Від того колишнього пронизливого холоду в очах не залишилося й сліду.

«Мабуть, мені просто здалося».

Я подумки заперечно похитала головою, відганяючи ці думки.

***

Опинившись у танцювальному залі, Серафіна схвильовано дивилася на Дітріха, який стояв прямо перед нею.

«Боже мій, повірити не можу, що я танцюю з самим паном герцогом...»

Серце дівчини шалено калатало. Попри те, що вона вже була досить досвідченою й загартованою інтригами світського товариства, перед герцогом Клаудіусом Серафіна губилася й хвилювалася, наче зовсім юна, закохана дівчинка.

«Це мій шанс».

Хоча вона вже й трималася за Айзека як за надійний рятівний канат, проте налагодити добрі стосунки з герцогом Клаудіусом було б чудовим і вельми корисним здобутком.

«Якщо подумати, я вперше бачу пана герцога так близько».

Його ідеальне, наче витесане з мармуру чоло, міцно стулені губи та витончена лінія щелепи — він справді був бездоганно красивим чоловіком, ніби сам Бог виліплював його з особливою ретельністю.

Зачаровано споглядаючи Дітріха, Серафіна раптом ледь помітно насупилася.

«А?»

Щось тут було не так.

Попри те, що вона стояла безпосередньо перед ним, його чарівні сині очі жодного разу не зупинилися на ній. Весь цей час його погляд був спрямований...

«Ларієт?!»

Інстинктивно простеживши за напрямком його погляду, Серафіна відчула, як від огиди й люті в неї все перевертається всередині. Його погляд був невідривно, намертво прикутий лише до Ларієт.

«Ні, так не піде».

Їй за будь-яку ціну потрібно було привернути увагу герцога до себе. Серафіна заговорила своїм наймилішим, солодким голосом:

— Пане герцогу, для мене несказанна радість мати честь розділити цей танець із вами.

— ...

Почувши це, Дітріх уперше за весь час повільно перевів погляд на Серафіну.

Проте в його очах, схожих на ідеально ограновані сапфіри, не було ні краплі тепла — лише безжиттєва, холодна синява. Він дивився на неї так, наче взагалі не сприймав за рівну собі людську істоту...

…Від цього погляду в Серафіни Лопес на мить аж мороз по шкірі пройшов.

— Ось як.

Кинувши цю коротку фразу, Дітріх знову байдуже відвернувся. Його погляд, як і раніше, зафіксувався виключно на Ларієт.

«Як таке можливо...»

Обличчя Серафіни миттєво зблідло. Її розтоптана й дощенту розбита гордість замертво впала їй під ноги.

А Дітріх...

Хрусь!

...своїми витонченими й граційними кроками, що так пасували до такту танцювальної мелодії, абсолютно невимушено й безжально розчавив залишки цієї гордості, які валялися на підлозі.

***

Залунали перші акорди жвавої й веселої мелодії. Краєм вуха слухаючи музику, я байдуже подумала:

«Цю композицію точно обирала Серафіна».

І це не дивно, адже це був вальс Фредеріка — танець, у якому Серафіна не мала собі рівних у всьому світському товаристві.

Музика була направду чудовою, проте, як би це мовити... для виконання в стінах священного Великого храму вона звучала дещо занадто легковажно й грайливо.

До того ж у цьому танці точно...

«Ближче до фіналу там є фігура, де партнери мають закружляти, майже повністю притиснувшись одне до одного».

Саме через це в народі цей вальс напівжартома називали «музикою, що найчастіше створює закохані пари».

...Це означає, що Серафіна та герцог зараз теж будуть так тісно притискатися одне до одного?

Звісно, я розуміла, що це всього лише елемент класичного танцю, але все одно...

Все одно...

— Нам уперше випала нагода станцювати разом, чи не так, панно Ансі? — саме в цей момент первосвященник Еванс приязно всміхнувся мені.

Я дещо стримано й сухо кивнула:

— Так, ваша правда.

— Зізнатися щиро, я був вельми здивований, коли дізнався, що пан герцог Клаудіус обрав своєю партнеркою саме вас, панно Ансі, — впевнено й майстерно ведучи мене в танці, первосвященник Еванс знову зав'язав розмову.

«Що він намагається цим сказати?»

Я підозріло подивилася на нього. Первосвященник Еванс у відповідь лише демонстративно й невимушено знизав плечима:

— В одному зі священних писань є повчальна притча.

До чого тут раптом релігійні тексти?

Не звертаючи уваги на мою явну байдужість, первосвященник Еванс невимушеним та грайливим тоном вів далі:

— Там розповідається про одного видатного винахідника, який вирішив змайструвати величезні крила, аби злетіти до самої богині.

На цих словах я мимоволі здригнулася, і моє тіло напружилося. Адже доля того винахідника була мені добре відома...

— Одного дня цей майстер прикріпив крила до своїх рук і стрибнув з самої вершини дзвіниці. Він ні на мить не сумнівався, що власних сил йому вистачить, аби піднятися до небес і торкнутися богині.

У цей момент його світло-блакитні очі хижо й підступно звузилися, наче у змії:

— Як ви гадаєте, панно Ансі, що ж сталося з цим гордовитим майстром далі?

— ...

Я лише міцно прикусила губу.

Мені не потрібно було відповідати, адже кінець історії був очевидним: віск, що скріплював пір'я на крилах, розтанув від сонячного тепла, і нещасний винахідник каменем полетів униз, розбившись об землю.