Розділ 117 — Розділ 117

У той самий час.

Еванджелін, Ларієт та Серафіна сиділи за одним столом. За звичайних обставин таке дивне поєднання було б абсолютно неможливим, проте присутність такої поважної особи, як Її Величність Імператриця, зробила це реальністю.

Щобільше, сама Її Величність Імператриця на деякий час відлучилася, зауваживши, що їй потрібно вимити руки, і залишила цю трійцю наодинці.

«Ха, це зводить мене з розуму».

Коли стіл залишила навіть Її Величність Імператриця, яка бодай якось розряджала атмосферу, Серафіна відчула себе наче на розжареному вугіллі. Вона крадькома зиркнула на Ларієт.

«Де взагалі це дівчисько, Ларієт, узяло таку рідкісну картину?»

Храмовий художник Донован.

Він вважався найвеличнішим серед усіх митців, яких коли-небудь зростив храм. Він був першим, хто зобразив зазвичай святу та піднесену богиню в людяному образі матері. Саме з Донована й почалося поширення цього близького та теплого образу богині.

І саме про ранню замальовку такого видатного майстра Серафіна, нічого не знаючи, уїдливо патякала:

— Ну, як би це сказати... Картина справді виглядає... авангардно.

— Мені здається, вона якраз відповідає твоєму рівню, Ларі. Наче якась дитина намалювала, хіба ні?

Варто було їй згадати власне безглузде лепетання, як обличчя Серафіни спалахнуло від сорому.

Саме в цей момент Еванджелін із легкою посмішкою повернулася до неї:

— Панно Лопес.

«Що вона знову збирається сказати?»

Серафіна подивилася на Еванджелін сповненим настороженості поглядом і вичавила з себе посмішку:

— Так, принцесо.

— Ви ж раніше казали Ларі, правда? Що ця картина якраз відповідає її рівню.

Від цих слів Серафіна миттєво напружила плечі.

«Невже вона почула ту розмову?»

Водночас посмішка на обличчі Еванджелін стала ще виразнішою. Це була гостра, наче лезо клинка, посмішка, яка робила її неймовірно схожою на Дітріха.

— Я цілком згодна з вашими словами, панно Лопес. Ларі й справді має надзвичайно вишуканий художній смак.

Серафіна міцно зціпила зуби.

Еванджелін злегка примружила очі й поставила наступне запитання:

— Мені, до речі, здалося, що ви дещо здивувалися, коли почули, що це замальовка Донована. Невже панна Лопес не змогла розпізнати руку самого Донована?

Серафіна судомно затамувала поди. Еванджелін знову безжально розтоптала її розбиту гордість.

— Я чула, ніби панна Лопес невпинно працює над власною освіченістю в багатьох сферах, тому в глибині душі вважала вас вельми витонченою...

Еванджелін злегка зітхнула, удаючи легке розчарування, і підсумувала:

— Що ж, мабуть, ніхто не може бути досконалим у всьому. Чи не так?

— ...

Її тон був настільки їдким, що навіть Ларієт, яка сиділа навпроти, подивилася на Серафіну із жалем.

Обличчя Серафіни налилося багрянцем. Проте вона так і не отримала можливості заперечити.

Якраз вчасно до їхнього столу якраз поверталася Її Величність Імператриця.

— Перепрошую, що змусила вас чекати.

— Що ви, Ваша Величносте.

— Для нас велика честь перебувати у вашому товаристві, Ваша Величносте.

Еванджелін, Ларієт та Серафіна поспіхом повернули на свої обличчя бездоганні посмішки.

Її Величність Імператриця злегка похитала головою й сіла на своє місце:

— Подумати тільки, рання замальовка Донована. Я й уявити не могла, що побачу таку рідкісну перлину на цьому заході.

А тоді вона з неприхованим інтересом запитала:

— Проте, наскільки мені відомо, ця замальовка зберігалася в колекції герцогського дому Клаудіус.

«Що?!»

У Серафіни від подиву мало не округлилися очі.

Якщо ці слова були правдою, це означало, що Еванджелін та Ларієт увесь цей час просто гралися з нею. Якби цю картину від самого початку виставили під іменем Клаудіусів, вона б поводилася куди обачніше. Проте лот навмисно представили від імені Ларієт, аби повністю приспати її пильність.

— Виходить, герцогський дім дозволив виставити її від імені панни Ансі... — Її Величність Імператриця мигцем глянула на Ларієт і продовжила розважливим тоном: — Хоч би як сильно просила принцеса, герцог за своїм характером ні за що б не дозволив так просто виносити сімейні цінності.

— Ах, це...

Ларієт від збентеження лише розгублено переводила погляд.

Її Величність Імператриця грайливо всміхнулася:

— До того ж я вперше бачу, щоб герцог обрав своїм партнером когось, окрім принцеси.

— ...

Щоки Ларієт спалахнули легким рум'янцем. Проте потік запитань від Її Величності Імператриці навіть не думав ущухати.

— І те, що він викупив цю замальовку Донована за таку колосальну суму, також вельми показово, — Її Величність Імператриця багатозначно підсумувала: — Тож... у яких саме стосунках перебувають герцог та панна Ансі?

Почувши це запитання, Серафіна ледь помітно змінилася в обличчі.

Герцог Клаудіус.

Чоловік, який вважався найкращою партією для шлюбу в усій імперії.

Сама думка про те, що Ларієт раз у раз опиняється пов'язаною з цим чоловіком, яким потай захоплювалася й Серафіна, глибоко ранила її самолюбство.

З іншого боку, Еванджелін із задоволеним виглядом дивилася на Ларієт.

Опинившись під прицілом цих поглядів, Ларієт...

«Наші стосунки з герцогом...»

Вона міцно стиснула пальці на своїх колінах.

Щиро кажучи, це питання хвилювало й саму Ларієт.

«Хто ми взагалі одне одному?»

Ларієт безперечно відчувала до Дітріха романтичну симпатію.

Зараз вона вже не мала сил приховувати ці почуття. До того ж...

«Здається... герцог принаймні не відчуває до мене антипатії».

Проте...

Герцогський дім Клаудіусів — один із найвеличніших і найвпливовіших родів імперії.

А віконський дім Ансі — скромні провінційні дворяни нижчого рангу.

Ця величезна прірва в статусі змушувала її раз по раз зупинятися й вагатися.

Аж раптом:

— Панно Ансі.

Спокійний голос покликав її. Ларієт миттєво підвела голову.

Перед нею стояв Дітріх.

— Перепрошую, та чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?

Хоча Дітріх, як і завжди, зберігав цілковитий спокій, сама його раптова поява з подібним проханням виглядала незвично.

Це було абсолютно не в його стилі, адже він завжди понад усе ставив світський етикет.

— Хе-хе, ідіть, — перш ніж Ларієт устигла бодай щось відповісти, Її Величність Імператриця легким рухом руки дозволила їй піти.

«О, невже він нарешті збирається зізнатись?!»

Еванджелін, яка одразу все зрозуміла, підбадьорливо стиснула кулачки:

— Успіху, Ларі!

І лише Серафіна в усій цій компанії сиділа з таким виразом обличчя, наче з'їла щось вкрай огидне.

***

Дітріху вдалося забрати Ларієт із зали, проте...

«…Як мені тепер почати розмову?»

Він почувався абсолютно безпорадним.

Зараз вони перебували в невеликій, абсолютно безлюдній каплиці. Шукаючи затишне місце, де б не було сторонніх очей, він сам не зчувсь, як привів її сюди.

Статуя богині на стіні мовчки дивилася на них.

Від погаслих свічок у повітрі все ще витав тонкий, ледь помітний аромат пахощів, який налаштовував на благочестивий лад.

Можливо, саме через це навколо панувала занадто піднесена атмосфера.

Як взагалі можна освідчуватися в такій священній атмосфері?!

«О боги, чорт забирай».

Резюмуючи свої думки рідкісною для себе лайкою, Дітріх крадькома подивився на Ларієт.

«Якби не той покидьок...»

Якби цей мерзотник не спровокував його, він би ні за що не діяв настільки імпульсивно й не повів би Ларієт за собою так несподівано.

Він хотів зробити все значно красивіше.

Продумати кожну дрібницю.

Адже це були занадто важливі слова, і він прагнув, щоб його почуття витлумачили абсолютно правильно.

Він збирався докласти для цього якнайбільше зусиль, проте...

— Ем, пане герцогу?

— А, так.

Дітріх, чия увага була повністю прикута до Ларієт, відповів автоматично.

Її рожеві очі пильно дивилися на нього. Це був звичайний погляд, але...

«…Ну як вона може бути настільки чарівною?»

Дітріх наче заворожений вдивлявся в ці очі. Ларієт, яка від такого пильного погляду відчула ніяковість, злегка поворушила губами й обережно запитала:

— Якщо це не секрет, чи можу я дізнатися, чому ми прийшли саме сюди?

— ...

У цю мить Дітріх відчув, як у його голові все вмить застелила чиста білизна.

Він чітко розумів, що більше не може залишати цю невизначену дистанцію між ними.

І він чудово знав єдиний спосіб, який допоможе її подолати.

«Ви мені подобаєтеся».

Просто відкрити своє серце.

...Проте це єдине коротке речення виявилося настільки важким, що Дітріх відчув, як у нього пересохло в роті.

Примітка: крок другий! Поворот!