Розділ 118 — Розділ 118. Дипломатична делегація Росберна

Він занімів, наче його губи були міцно стуленою мушлею.

— Тобто... я...

Дітріх, який зазвичай не хвилювався навіть перед обличчям самого імператора, відчув, як у нього зсудомило горло від нестерпної напруги.

Ларієт не квапила його.

Вона лише пильно й невідривно дивилася на нього своїм чистим поглядом.

У цю саму мить:

— Ви мені подобаєтеся.

Слова несподівано злетіли з його вуст.

Дітріх просто не міг більше тримати це в собі, прагнучи бодай якось виплеснути почуття, що накопичувалися всередині.

Наче сніг, який беззвучно падав і падав, поки він нарешті не помітив, що вся його душа вже вкрита пухкою сніжною ковдрою.

Стримувати це далі було просто понад його сил.

Перед своїм запізнілим першим коханням Дітріх раптом став абсолютно безпорадним — точнісінько як той десятирічний хлопчик, яким він був, коли його батьки ще були живі.

— Насправді... я хотів освідчитися вам значно красивіше, — завжди спокійний і стриманий Дітріх тепер затинався а кінчики його вух налилися густим багрянцем. — Я зовсім не планував отак приголомшити вас, просто воно…

— …

Проте Ларієт продовжувала мовчати. Жодне слово відповіді так і не злетіло з її вуст.

«Чому вона нічого не каже?»

У Дітріха всередині все обірвалося. А що, як панна Ансі хотіла просто зберегти їхню теперішню дружню дистанцію, а він усе зіпсував своїм поспіхом?

…Що, як через це одне-єдине зізнання їхні нинішні теплі стосунки вмить розлетяться на друзки?

Дітріх розгубився й нервово зазирнув їй в очі:

— Панно Ансі?

І саме в цей момент...

— ...Це схоже на сон.

Почувся голос, що нагадував тихе зітхання. Ніжний, наче лагідний подих весняного вітерцю. Ларієт, яка мимохіть прошепотіла це вголос, миттєво схаменулася.

— Ох.

Її обличчя спалахнуло яскравим рум'янцем.

«Що взагалі я таке верзу?!»

Не в змозі подолати сором, Ларієт поспіхом опустила голову.

— Н-не дивіться на мене, будь ласка, — затремтів її голос десь під нахиленою головою. — Бо в мене зараз, мабуть, жахливий вигляд...

Через те, що вона занадто сильно схилилася, було видно її шию, яка повністю почервоніла. Здавалося, торкнися її пальцем — і на ньому залишиться слід від цієї палкої фарби.

Дітріх деякий час приголомшено дивився на неї, а тоді мимоволі вимовив:

— Те... що ви щойно сказали...

Проте він одразу ж прикусив нижню губу. Його раптом пройняв страх: «Якщо це прозвучить так, наче я занадто кваплю її з відповіддю, буде лихо».

Тож Дітріх квапливо додав:

— О ні, нічого. Ви можете не поспішати й відповісти мені, коли добре все обдумаєте. Я...

— Ні, мені не треба нічого обдумувати.

Відповідь пролунала рішуче. Ларієт глибоко вдихнула повітря й різко підвела голову.

Як вона й казала, її вигляд зараз і справді був дещо безладним. Обличчя палахкотіло яскравіше за стигле яблуко, а в очах стояли сльози, готові ось-ось пролитися.

— Ваші слова означають, що... пан герцог бажає, аби ми стали парою... — Ларієт міцно вчепилася пальцями в поділ своєї сукні й розгорнула рішуче запитання: — Я можу витлумачити це саме так?

Парою.

Дітріх подумки смакував це слово. Таке коротке, воно відгукнулося на кінчику його язика найсолодшим у світі звуком. Він без жодних вагань кивнув головою:

— Так.

Щойно пролунала ця відповідь, як на обличчі Ларієт розквітла яскрава посмішка.

Вона була світлішою за промені палкого літнього сонця.

Вона ще якийсь час кусала губи, а тоді, зрештою, не в змозі більше стримувати почуття, випалила:

— Я така щаслива...

Дітріх зачаровано дивився на цю посмішку. Вона була настільки чарівною, що він, здавалося, міг би споглядати її все життя і це б йому ніколи не набридло.

Проте навіть у такий момент у його серці все ще була одна маленька шпилька.

— Перепрошую. Я справді не хотів зізнаватись отак раптово... — раптом пробурмотів Дітріх із винуватим виразом обличчя.

Йому було неймовірно ніяково через те, що замість подарувати їй найкращі, найпрекрасніші спогади, він освідчився поспіхом, наче за ним хтось гнався. Проте Ларієт заперечно похитала головою:

— Це зовсім не так.

Вона завжди жила з оглядом на оригінальний роман. Адже Дітріх мав стати головним героєм цього світу, якому судилося бути разом із Серафіною.

Вона з усіх сил намагалася придушити власні почуття, що розгоралися всередині наче лісова пожежа. Проте Дітріх пішов проти власної долі, прописаної в оригіналі, й обрав саме її, Ларієт.

Тепер їй більше не потрібно було зважати ні на сюжет, ні на Серафіну.

Сама ця думка приносила таке неймовірне щастя, наче вона здобула весь світ, і Ларієт знову розпливлася в посмішці.

Аж раптом:

— Ем, панно Ансі.

— Так?

— Я б хотів запитати у вас дещо...

У цю мить посмішка Ларієт злегка здригнулася. Адже Дітріх перед нею чомусь мав дивно незадоволений вигляд.

— Невже справді... — після короткого вагання Дітріх дещо насуплено вимовив: — ...Ева подобається вам більше, ніж я?

«Що?!»

Ні, до чого тут узагалі ці раптові ревнощі? Хвиля зворушення миттєво спала, і Ларієт приголомшено подивилась на Дітріха.

— Ева вже не знає, як іще перед мною вихвалятися. Мовляв, вона ваша найближча подруга, а я — всього лише її старший брат для її подруги, — Дітріх вилив на неї свої скарги та невдоволення так, наче просто наговорював на сестру.

— Ну... ви обидва мені дорогі, — розгублено замиготіла очима Ларієт і поспіхом відповіла, опинившись у скрутному становищі. — Як я можу обирати, хто кращий? Ева — моя найближча подруга, а пан герцог...

У цей момент слова раптом застрягли в її горлі.

— Пан герцог... пан герцог...

Вона лише безпорадно ворушила губами, аж поки врешті заплющила очі. А тоді, повністю закривши обличчя долонями, ледь чутно, наче писк комара, прошепотіла:

— ...Ви ж мій коханий.

Кінчики її вух палали яскраво-червоним кольором.

Споглядаючи цю картину, Дітріх просто не зміг більше стримуватися.

Ларієт, яка не знала куди подітися від ніяковості, була такою неймовірно милою.

І усвідомлення того, що ця чарівна жінка відтепер справді була його коханою, нарешті наздогнало його, принісши із собою нестримну радість.

— Ха-ха!

Він голосно розреготався, через що Ларієт миттєво звела на нього сердитий погляд:

— Невже ви просто знущаєтеся з мене?!

— Ну що ви, зовсім ні. Я й не думав знущатися. Просто... — посмішка Дітріха стала ще глибшою й теплішою. — ...Слово «коханий» звучить так приємно, коли злітає з ваших вуст.

— ...

Куди й поділося її обурення — щоки Ларієт знову вкрилися ніжним рум'янцем.

Водночас Дітріх злегка нахилився й легенько торкнувся своїм чолом її чола. Його сині очі ніжно вдивлялися в неї:

— Схоже, мені доведеться докласти куди більше зусиль.

— Зусиль? Про що ви...?

— Досі Ева знала панну Ансі довше за мене, тому тут нічого не вдієш, — Дітріх легко знизав плечима. — Проте надалі я маю обов'язково домогтися від вас відповіді, що я подобаюся вам найбільше.

— Що?

— Адже я — коханий панни Ансі.

— ...

Від такої грайливої прямоти у Ларієт просто забракло слів. Вона лише розгублено ковтала повітря, а тоді, знову згораючи від сорому, опустила погляд додолу:

— Ну справді...

Тихо й лагідно засміявшись, Дітріх міцно пригорнув Ларієт до себе.

Вона слухняно сховала обличчя на його грудях.

І над ними двома, які щойно стали парою, з благодатним і милосердним поглядом височіла велична статуя богині.

Примітка: крок третій! Обійми!

Вітаю усіх із цим зізнанням! Надіюсь, я не одна від цього сиджу і посміхаюсь, наче зовсім втратила останню клепку в голові, хі-хі-хі…

***

Минав уже останній тиждень року.

Ще торік Серафіна та Грегорі були занадто зайняті тим, що розважалися повсюди лише вдвох. А я залишалася зовсім одна в міському маєтку Ансі...

«Але цього року все геть інакше».

Насолоджуючись галасливою та метушливою атмосферою, притаманною кінцю року, я мимохіть усміхнулася.

Зараз ми з принцесою вийшли на торговельну вулицю.

Зустрічаючи закінчення року, вулиці міста розквітли яскравими барвами.

Ген там, удаленіні, височіла велетенська ялина, повністю перевита всілякими стрічками, різнокольоровими намистинами та блискучими прикрасами.

Дивлячись на це дерево, яке так сильно нагадувало різдвяну ялинку, я відчула легку ностальгію.

«Свято святої Лайли».

Тут також існувало святкування, схоже на Різдво з мого минулого життя. Останній день року вважався святковим днем на честь святої Лайли, покровительки й захисниці родин та закоханих. У цей день люди зазвичай обмінювалися невеликими подарунками, бажаючи одне одному щастя та міцного здоров'я...

Можливо, саме тому перехожі, які проходили повз мене, мали такі радісні обличчя.

Саме в цей момент принцеса, яка встигла відбігти трохи вперед, помахала мені рукою:

— Ларі, хутчіш іди сюди!

— Так, уже йду!

Ми переступили поріг «Гаррісона» — елітного універмагу, що вважався одним із найкращих у столиці. Усередині будівлі було не проштовхнутися від відвідувачів, які прийшли обрати подарунки для своїх родин та близьких.

Принцеса, схоже, заздалегідь визначилася з метою візиту, тому впевнено тягла мене за собою, міцно тримаючи за зап'ястя.

І ось місце, куди ми врешті дісталися...

«Роанті».

Це був неймовірно розкішний ювелірний бренд...