Розділ 119 — Розділ 119

Як і личить найвищому класу брендів, розташованих на найвиднішому місці першого поверху універмагу, перед входом вишикувалася довга черга.

— Ласкаво просимо, принцесо Клаудіус.

— Ми вже чекали на вас.

Схоже, вона забронювала візит заздалегідь, бо працівники вельми шанобливо зустріли принцесу. Вона проводила нас напряму до VIP-кімнати в глибині салону.

А там на нас чекало...

— Та-дам! Це парні браслети!

Принцеса сяючо усміхнулася мені.

На ланцюжку з рожевого золота, що м'яко переливався, висіли підвіски у формі розколотого навпіл серця. Вони були рожевого та синього кольорів — здається, точно під колір моїх та її очей.

— Дивись, якщо з'єднати їх ось так...

Вона склала дві половинки разом, і підвіска миттєво перетворилася на цілісне серце. Демонструючи це, принцеса гордо виголосила:

— Я особисто замовляла їх, думаючи про тебе, Ларі.

«Принцеса... для мене?»

Я приголомшено опустила погляд на браслет. Принцеса знову зарозуміло задерла носа, наче чекаючи на похвалу:

— Вони такі єдині у своєму роді, знаєш?

Ділити одну річ на двох на знак міцної дружби...

Я обережно простягнула руку до браслета.

Дзень.

Золотий ланцюжок і підвіска торкнулися одне одного з легким передзвоном. Серце охопило глибокий трепет. Хоч я й пообіцяла собі більше ніколи не жити в тіні Серафіни, у моїй пам'яті виразно виринули минулі дні, коли я слугувала її покоївкою.

Часи, про які я не хотіла ні згадувати, ні повертатися до них.

«Так, ось що таке... справжні друзі».

Стосунки, де щиро цінують, піклуються та поважають одне одного. Не коли один беззастережно підлаштовується під іншого, а коли стоять на одному рівні. Завдяки принцесі я, здається, нарешті збагнула, що таке справжня дружба...

Я повільно звела очі.

Принцеса тим часом напружено споглядала на мене, чекаючи реакції:

— Як тобі? Подобається?

— Звісно! Я така щаслива. — я розпливлася в щирій посмішці: — Дякую тобі, Ево.

Лише тоді її обличчя розслабилося від полегшення, і вона схопила мене за зап'ястя:

— Дай руку! Я сама тобі його застебну.

Браслет засяяв на моєму зап'ясті. Його блиск був настільки прекрасним, що аж сльози наверталися на очі. Обережно погладжуючи його, аби, бува, не подряпати, я раптом усвідомила одну річ і мовила:

— Ем, але ж свято тільки завтра?

— І що з того?

— Мені здалося, що й обмінюватися браслетами треба було б тоді...

— Ой, та яка різниця?

Принцеса із задоволеним виглядом подивилася на браслет на моєму зап'ясті. А тоді різко простягнула мені свою руку:

— Тепер застебни й мені.

Я застебнула браслет на її зап'ясті. Принцеса легенько поворушила рукою, змушуючи прикрасу побрязкувати, і почергово переводила погляд зі свого браслета на мій.

З її губ ні на мить не сходила посмішка.

Тим часом я прийняла рішення:

— Ево.

— М-м?

Захоплена роздивлянням прикраси, вона відповіла неуважно.

— Щодо цих браслетів... я хочу віддати половину їхньої вартості.

Принцеса миттєво підвела голову:

— Що за дурниці?

Я лагідно посміхнулася:

— Я теж хочу тобі щось подарувати.

З самого початку я планувала зробити принцесі подарунок. Тільки от її смак був настільки вишуканим і дорогим, що я довго не наважувалася і довго роздумувала як догодити її смаку. Якщо оберу щось сама, а їй не сподобається — буде ніяково.

Звісно, принцеса не з тих, хто покаже незадоволення, але мені все одно хотілося догодити їй якнайкраще. Тому я сподівалася купити щось сьогодні, поки ми гуляємо разом...

«А це навіть краще».

Тим часом, почувши мою відповідь, принцеса насупилася:

— Не треба. Ларі й так стала моєю подругою, хіба ні?

— Але ж ти теж стала моєю подругою.

Від мого запитання у відповідь принцесі забракло слів, і вона лише міцно стиснула губи. Я продовжила м'яко її переконувати:

— Якщо це браслети дружби, то правильно, коли ми даруємо їх одна одній, правда?

— Але я хотіла заплатити за все сама...

— Я чула, що саме цей процес — коли кожен оплачує подарунок для іншого — і має особливий сенс.

У цей момент уперті плечі принцеси ледь помітно здригнулися:

— Кажуть, це означає, що дружба триватиме вічно.

Чесно кажучи, я й гадки не мала, чи існує така прикмета насправді.

Просто чула, що серед шляхетних панянок колись була така модифікація — купувати парні речі на знак дружби. Узагалі парні браслети дружби вже трохи вийшли з моди, але, схоже, нашій принцесі просто дуже хотілося випробувати все, що було популярне серед подруг. Як це мило.

— Що дружба... триватиме вічно? — перепитала вона, вже майже піддавшись на мої умовляння.

— Так. Тож давай ти купиш браслет мені, а я — тобі. Гаразд?

— Та... все одно. Змушувати Ларі витрачатися...

— Я просто хочу, щоб наша дружба з тобою тривала дуже-дуже довго. Будь ласка?

Я забила останній цвях у труну.

Трохи повагавшись, принцеса вдавано відвернулася:

— Ну... якщо Ларі так наполягає...

Проте за тим, як кутики її губ повільно поповзли вгору, було зрозуміло: це лише слова, а настрій у неї піднісся до небес. Доказом тому слугувала її легка хода, коли ми виходили із салону.

— Куди тепер підемо? Хочеш ще щось? — спитала вона, рвучко повернувшись до мене.

Я хитнула головою й перепитала:

— А ми б могли завітати до відділу чоловічого одягу чи аксесуарів?

— Навіщо? Хочеш щось купити братові?

— Так. Він і сережки мені подарував, і з справою графів Густо допоміг, і...

Загинаючи пальці й перераховуючи все, що зробив для мене герцог, я раптом відчула, як мої щоки палахкотять рум'янцем:

— ...І здається, наші стосунки тепер дозволяють робити йому подарунки.

Мені здавалося, що досі я лише отримувала від нього, тож дуже хотілося скористатися цією нагодою й зробити щось у відповідь.

— Тю, теж мені, — невдоволено пробурмотіла принцеса, почувши мої слова. — Оце так печаль для тих, у кого немає хлопця.

Ой, невже вона образилася? Я крадькома зиркнула на неї:

— Ем, але ж ти сама казала, що підтримуєш наші стосунки з герцогом...

— Та хто каже, що не підтримую? Підтримую, ще й як! — буркнула вона, схопивши мене за зап'ястя. — Просто мені прикро, що доводиться поступатися тобою перед братом!

Хм-м.

Я збентежено усміхнулася. Сказати «поступатися» — це занадто, адже об'єктивно я проводила з принцесою куди більше часу.

Герцог був надзвичайно зайнятою людиною, тож його вільний час мав свої межі...

Тим часом принцеса перестала буркотіти й подивилася на мене:

— То що, ти вже маєш якісь ідеї?

— Чесно кажучи, я погано розуміюся на чоловічих речах, тож планую просто роздивитися варіанти.

— Хм, зрозуміло. Ходімо подивимося.

Ми попрямували до відділу чоловічого одягу. Жакети, сорочки, краватки... Очі розбігалися від розмаїття.

«Краватка, мабуть, занадто дешева?»

Звісно, в універмазі «Гаррісон» продавалися лише елітні бренди й усе було вищої якості, але оскільки герцог зробив для мене так багато, мені хотілося вибрати щось дійсно дороге й найкраще.

Викресливши краватки зі списку, я торкнулася чоловічого пальто на манекені.

«Таке теж гарно, але...»

Проблема полягала в тому, що для купівлі костюма чи пальто треба знати точні розміри тіла.

«Мірки тіла...»

У моїй уяві миттєво виринула скульптурна фігура герцога. Витончена лінія підборіддя, витончена шия під ним... А під цупким коміром сорочки — безумовно, широкі плечі й міцні груди...

«А-а-а!»

Щоки спалахнули пекучим вогнем, і я низько опустила голову.

Що за думки?! Що за сороміцькі думки?!!