Розділ 120 — Розділ 120

Та про що я взагалі думала?!

Помітивши це, принцеса стурбовано подивилася на мене:

— Ларі, у тебе обличчя зовсім червоне. Ти в порядку?

— З-звісно! Мабуть, просто в універмазі занадто жарко.

— Дивно. Не так вже тут і жарко...

Принцеса спантеличено похитала головою, а моє обличчя спалахувало все дужче й дужче.

— Ходімо звідси. Схоже, замість одягу краще вибрати щось інше.

Здавалося, ще трохи — і моє обличчя просто вибухне, тому я поспіхом потягнула принцесу за собою до виходу.

Аж раптом...

«Ох».

Я мимоволі зупинила крок.

За скляною вітриною виблискував наручний годинник.

Це був класичний дизайн із сріблястого металу, а циферблат мав ніжний блакитний відтінок, який так нагадував колір очей герцога.

«Якщо замислитися, герцог завжди носить наручний годинник, правда?»

Оскільки він був людиною, яка постійно змагалася з часом, то й на годинник дивився досить часто. Та найголовніше з наручним годинником...

«Він зможе носити його на собі постійно, щодня».

І щоразу, перевіряючи час, він бодай на коротку мить згадуватиме про мене. Нагадуватиме собі про те, що саме я — його кохана...

У цю саму мить я прийняла рішення:

— Ево, давай завітаємо сюди на хвилинку, я хочу глянути на годинник.

І я переступила поріг крамниці.

***

Того ж вечора:

— Залишайся сьогодні ночувати в нас.

Принцеса міцно вчепилася в мене, коли я вже збиралася повертатися до міського маєтку Ансі.

— Ми маємо зустріти ранок свята святої Лайли разом! Ну ж бо!

Не в змозі встояти перед цим сяючим, благальним поглядом, я погодилася залишитися на ніч у маєтку герцога Клаудіуса. Зрештою, мені все одно потрібно було вручити подарунок герцогу.

Принцеса була просто на сьомому небі від щастя:

— Насправді є дещо, що я жахливо хотіла зробити разом із тобою, Ларі.

— Що саме?

Принцеса вказала на велетенську, ще зовсім голу ялину, встановлену у вітальні:

— Оце дерево. Давай прикрасимо його разом, а?

Схоже, вона з самого початку планувала прикрашання ялини саме зі мною. На підлозі стояли коробки, вщерть наповнені зірками, кульками, гірляндами та іншими прикрасами для дерева.

Принцеса підняла сяючу скляну кульку й ледь помітно усміхнулася:

— Коли я була маленькою, на свято святої Лайли ми завжди прикрашали дерево всі разом.

«Коли була маленькою».

За цими словами та її тужливою усмішкою я миттєво здогадалася: принцеса згадувала ті часи, коли колишнє подружжя герцогів ще було живим.

— ...Справді?

— Так. Але після смерті батьків братові завжди бракувало часу, він був занадто зайнятий.

Знизавши плечима, принцеса повісила кульку на гілку. На противагу її пригніченому голосу, іграшка переливалася м'яким, прекрасним світлом.

— Тому мені доводилося прикрашати дерево самій-самісінькій...

Проте за мить принцеса щиро усміхнулася мені:

— Але цього свята я разом із Ларі, і я така щаслива.

Слухаючи її, я раптом згадала дитячий портрет принцеси, який бачила раніше. У моїй уяві постала ця маленька, схожа на янголятко дівчинка, яка із сумним обличчям сама вішає іграшки на ялину.

Ох, що ж робити...

Наша принцеса... Мені так шкода її, що серце ніби розбивається на шматки...

— Я теж дуже щаслива, що можу провести це свято з тобою, Ево.

Я відповіла найсвітлішим, найрадіснішим голосом, який тільки змогла видати. Від моєї відповіді кінчики вух принцеси налилися ніжним рум'янцем.

— Ем... а на саму верхівку...

Вона з усіх сил вдавала, ніби нічого особливого не сталося, і відвернула обличчя:

— Обов'язково треба почепити верхівку-зірку. Це найголовніший штрих!

— Справді?

— Звісно! Кажуть, зараз багато хто обходиться без зірки, але, як на мене, із зіркою дерево виглядає найгарніше.

Ми затишно гомоніли, непомітно розбираючи іграшки.

І ось, коли сонце вже хилилося до заходу, герцог нарешті повернувся додому.

— Брате, ти повернувся?

— Ви прийшли?

Ми з принцесою, тримаючи в руках іграшки, вдвох зустріли герцога.

Герцог, який якраз знімав пальто й віддавав його слузі, помітив мене, і його очі за звичкою лагідно зігнулися в посмішці:

— А, панно Ансі.

Після подій на благодійному вечорі ми з герцогом стали парою, але, щиро кажучи, майже нічого не змінилося. Герцог був усе так само заклопотаний справами, а ми з принцесою, як і раніше, чудово проводили час разом.

Та якщо все ж спробувати виокремити хоча б одну маленьку зміну...

«Цей погляд».

Де б я не була і що б не робила, варто було мені звести очі — і я обов'язково зустрічала його пильний, теплий погляд.

І щоразу герцог м'яко усміхався.

Від цієї однієї-єдиної короткої посмішки моє серце тріпотіло так сильно, що останнім часом я починала серйозно хвилюватися за власне здоров'я...

— Брате, підійди-но сюди!

Принцеса безцеремонно потягнула герцога за рукав убік вітальні. А тоді з гордим виглядом вказала на ялину, над якою ми з нею так старанно працювали:

— Ну як, гарно ж?!

Принцеса гордовито задерла носа:

— Це ми з Ларі прикрашали разом!

Ялина, рясно обвішана всілякими іграшками, й справді мала об'єктивно чудовий вигляд. Проте погляд герцога був зупинений зовсім не на дереві.

Герцог деякий час мовчки дивився на мене, а тоді усміхнувся:

— Так, дуже гарно.

У цю мить моє обличчя спалахнуло яскравим полум'ям, і я, вдаючи, ніби не помічаю цього, почала без потреби поправляти іграшки на гілках.

— ...

Принцеса незадоволеним поглядом переводила очі з мене на герцога, а тоді, наче остаточно здавшись, розчаровано похитала головою:

— Та ну вас. З мене досить.

Вона рішуче розвернулася:

— Ходімо краще вечеряти.

І вона першою рушила широкими кроками в бік їдальні.

— Ево, зачекай хвилинку!

— Я... я дивився не лише на панну Ансі! Тобто, на неї теж, але...!

Ми з герцогом, збентежено перезирнувшись, квапливо побігли услід за принцесою.

***

Вечеря була просто чудовою.

Зокрема, на честь свята святої Лайли подали курку, фаршировану всілякими горіхами та фруктами й запечену до золотої скоринки. Вона настільки танула в роті, що здавалася не м'ясом, а цукровою ватою...

Закінчивши вечерю, ми зібралися у вітальні з чашками чаю.

— Принеси мені чашку кави, будь ласка, — звернувся герцог до покоївки, тримаючи в руках стопку паперів, як і завжди.

Я звузила очі:

— Ви знову збираєтеся пити каву?

Від мого гострого голосу герцог здригнувся й напружено обернувся до мене.

— Я вже давно це помітила, але ви п'єте занадто багато кави, герцогу. Це шкідливо для здоров'я.

— Ем, панно Ансі...?

— Минулого разу ви вже злягли від перевтоми, і ось знову...

Насупившись і висказавши все на одному подиху, я лише потім усвідомила свою гарячковість.

«Ой, здається, я перегнула?»

Не варто було говорити аж так різко.

Тим часом кутики очей герцога м'яко вигнулися:

— Ви хвилюєтеся за мене?

— ...

Я затамувала подих.

«Що ж робити?»

Щоразу, коли герцог дивився на мене отак ніжно й пильно, моє серце просто вискакувало з грудей...

— А-а, та ну справді! — у цей же момент із роздратуванням вигукнула принцеса. — Тут взагалі-то є інші люди! Зважайте на чужі очі, чи як?!

Ми з герцогом здригнулися й поспіхом відсахнулися одне від одного.

Принцеса знову підвищила голос:

— Те, що ви двоє такі солодкі — це чудово! Просто чудово! Але робіть це тоді, коли мене немає поруч!

А тоді вона заціпенілим поглядом витріщилася на герцога:

— Особливо ти, брате! Не дивися на Ларі таким поглядом!

— Яким це «таким» поглядом?

— Є такий погляд! Мовби ти з'їв десь сотню пачок вершкового масла, аж нудить!

Принцеса навіть здригнулася всім тілом, ніби їй справді стало млосно.

Втім, я була трохи не згодна з такою реакцією принцеси.

«Зовсім ні».

Погляд герцога був зовсім не маслянистим — він був лагідним, неймовірно ніжним і теплим...