Розділ 121 — Розділ 121

Мимоволі спіймавши себе на цій думці, я була змушена покорно визнати:

«Так, у мене справді рожеві окуляри на очах».

Тепер я навіть починала розуміти, чому принцеса так здригалася й корчила гримаси...

— До речі, Ево, я ще з самого початку хотів спитати, — у цей же момент герцог, звузивши очі, перевів погляд на наші з принцесою зап'ястя. — Що це взагалі за браслети?

— Оце?

Ще мить тому вона зневажливо дивилася на герцога й здригалася від огиди, а тепер із гордим виглядом виставила своє зап'ястя вперед:

— Ми з Ларі купили їх разом!

— Що? «Разом» купили?

— Ага. На честь свята святої Лайли, це наші подарунки одна одній. Ну як, гарні?

Між бровами герцога залягла глибока зморшка.

Протім принцесу, яка аж сяяла від захоплення, зовсім не хвилював настрій брата...

— Дивись, бачиш оцю підвіску у формі серця?

Принцеса, притиснувшись до мене впритул, навмисне склала моє та своє зап'ястя поруч:

— Ця підвіска, знаєш, якщо з'єднати дві половинки, перетворюється на цілісне серце!

— ...

Зморшка між бровами герцога стала ще глибшою...

За мить він із вкрай незадоволеним виразом обличчя мовив:

— Це... чи не занадто інтимний аксесуар для простих друзів?

— Чому? І що з того? — зле перепитала принцеса. — Якщо заздриш, так і скажи, а то робиш із себе такого поважного, що це має просто жалюгідний вигляд.

— ...

Зрозуміло.

У цій ситуації що б він не сказав — це поразка...

Герцог урешті-решт лише невдоволено замовк.

Якраз у цей момент підійшла покоївка й поставила перед кожним із нас по чашці ромашкового чаю.

«Я спеціально попросила подати саме ромашку, бо чула, що вона допомагає зняти втому й зарадити безсонню...»

Я крадькома зиркнула на герцога.

«Сподіваюся, це хоч трохи йому допоможе».

Тим часом принцеса, простягаючи руку до своєї чашки, знову шпигнула його:

— Брате, тобі обов'язково треба працювати навіть у такий день?

— А, вибач, — герцог із дещо ніяковим виглядом відклав папери, які тримав у руках.

«Ой, а що це за папери?»

У цей момент мої очі широко розплющилися.

Адже на першій сторінці документа великими літерами був виведений заголовок...

<Техніко-економічне обґрунтування створення благодійного фонду опіки>

— Ви плануєте заснувати фонд, пов'язаний із піклуванням про дітей?

Наскільки я знала, герцогський дім регулярно перераховував пожертви на ці потреби через Великий храм, хіба ні?

Проте герцог, і оком не змигнувши, відповів:

— Так, саме так.

— Я думала, ви довіряєте цю справу Великому храму...?

Замість відповіді на мої слова герцог лише м'яко посміхнувся.

Втім, якщо його погляд при цьому здавався моїм очам дивно холодним, то це ж просто здалося, правда?

Водночас принцеса, склавши руки на грудях, ствердно й енергійно кивнула:

— Я «за».

— Прошу?

— Ну, проєкт підтримки дитячих притулків перебуває під підпорядкуванням первосвященника Еванса, — принцеса звузила очі. — Чесно кажучи, мені й так не подобалося, що первосвященник Еванс розкошує на гроші Клаудіусів, тож перебрати цю справу у власне ведення — чудова ідея.

А тоді вона крадькома позирнула на герцога:

— Раніше, звісно, брат казав, що немає потреби без причини псувати стосунки з Великим храмом...

Виходить, тепер зіпсувати стосунки вже можна?

Чому раптом?

Я, спантеличена, раптом здригнулася.

Адже принцеса дивилася на мене дуже багатозначним, проникливим поглядом.

Так, ніби причина заснування цього фонду була безпосередньо пов'язана зі мною...

Усміхнувшись мені, принцеса одразу ж узяла до рук інший документ:

— Ой, брате. Цього разу до медичного науково-дослідного інституту Клаудіусів улаштувався новий дослідник?

Мабуть, через кінець року з різних установ, у які інвестував дім Клаудіусів, надходили різноманітні звіти про результати роботи.

Принцеса, насупивши брови, вголос прочитала ім'я:

— Його звати... Саймон? Прізвища немає, тож він, мабуть, простолюдин.

А.

Я здивовано кліпнула очима.

Адже я пам'ятала Саймона.

Це був той самий студент, із яким ми познайомилися, коли я разом із герцогом відвідувала вечірку в університеті Вілсона.

— Випуститися з університету другим за успішністю, будучи простолюдином, — це вражає. Мабуть, він надзвичайно розумний, — принцеса не приховувала свого здивування. — Більшість інших студентів там — діти шляхтичів... Йому, мабуть, довелося дуже несолодко серед них.

— Ну, щоб отримати підтримку Клаудіусів, треба мати щонайменше такий рівень таланту, — герцог легко знизав плечима.

Принцеса, перегортаючи сторінки, гірко посміхнулася:

— І все ж... прогрес у дослідженнях і досі повільний.

...Мабуть, йшлося про дослідження тієї самої хвороби, яка стала причиною смерті колишнього подружжя герцогів.

Герцог мовив утішним тоном:

— Що ж, якщо наполегливо досліджувати, колись та й з'явиться результат, хіба ні?

— Правда ж? Треба ж, брат уперше каже щось слушне, — принцеса навмисне відповіла бадьорим голосом, намагаючись розвіяти важку атмосферу, що зависла в повітрі.

Аж раптом.

— Перепрошую, панно, — дворецький обережно звернувся до принцеси. — Даруйте за турботу. Якщо ви не зайняті, я хотів би коротко обговорити з вами бюджет на ремонт кухні...

Почувши це, принцеса гордо підняла підборіддя й повернулася до мене.

«Бачиш? Тепер я теж повноправна господиня в домі».

Її погляд був увесь просякнутий цим посилом.

Зрештою, тепер із нею радилися щодо справ безпосередньо, оминаючи герцога! Це й справді був величезний прогрес.

— Зрозуміло, — кивнула принцеса й велично підвелася з місця.

А тоді солодко усміхнулася мені:

— Я скоро повернуся.

— Так, щасливо.

Принцеса, гордо випроставши плечі, вийшла з кімнати.

Від усієї її постаті так і віяло гордістю.

Спостерігаючи за принцесою, що віддалялася, з теплою посмішкою, я раптом відчула легку дивовижу.

«Ой?»

Зазвичай, коли хазяї відпочивають, чи приходять до них із такими запитаннями?

Бюджет на ремонт кухні — це не те щоб якась нагальна справа, яка не терпить зволікань. До того ж, скільки я спостерігала раніше, дворецький Клаудіусів зовсім не був людиною, якій бракує такту.

І в цей же момент...

— Ху-у-у... — герцог важко зітхнув і безсилло впустив голову на моє плече.

А тоді трохи підвів погляд і подивився на мене.

— Справді, залишитися з вами наодинці так складно, — на вустах герцога з'явилася задоволена посмішка. — Втім, дворецький з'явився дуже вчасно.

У цю мить я нарешті збагнула суть своєї здогадки й приголомшено спитала:

— Не кажіть... що це ви наказали йому заздалегідь?

Герцог миттєво завмер.

— …

— …

Запала тиша.

Я вимогливо й пильно дивилася на герцога, а він, кілька разів уникнувши мого погляду, зрештою безпорадно опустив плечі:

— ...Але ж Ева теж має іноді поступатися мені панною Ансі, хіба ні? — пригнічено пробурмотів герцог. — Ми ж пара.

«Пара».

Це слово відгукнулося в серці солодким трепетом.

Герцог із невимовна ображеним виглядом знову забурчав:

— А панна Ансі тим часом вже встигла купити з Евою парні браслети дружби...

— Ем, вибачте, — почуваючись так, ніби я й справді вчинила щось не так, я ніяково попросила вибачення.

Почувши це, герцог миттєво випростався й серйозно мовив:

— Не просіть вибачення.

— Прошу?

— Ви ж ні в чому не винні, панно Ансі. Не треба вибачатися за те, у чому немає вашої провини, — погляд герцога, звернений на мене, був серйозним, як ніколи. — Мені... не подобається, коли ви так природно принижуєте самі себе.