Розділ 122 — Розділ 122

— ...

Я раптом відчула, як до горла підступає ком.

Герцог завжди казав мені поважати й цінувати себе.

І кожного разу, коли я чула ці слова...

...мені й справді здавалося, ніби я стала чимось дуже цінним та важливим.

— Я так і робитиму.

Я тихо кивнула.

Обличчя герцога м'яко розслабилося, і він знову легенько прихилив голову до мого плеча.

Його світле, блідо-платинове волосся розсипалося по моєму плечу.

— Як добре.

Герцог прошепотів це наче на одному видиху.

Я теж м'яко усміхнулася:

— Мені теж.

Ми з герцогом ще довго сиділи так, прихилившись одне до одного.

«Ах, який приємний аромат».

Я й раніше це помічала: від герцога завжди віяло свіжим, освіжаючим запахом, що нагадував про ліс.

Насолоджуючись цим ароматом, я піддалася раптовому пориву й запитала:

— Герцогу, а ви користуєтеся якимись особливими парфумами?

— Ну... здебільшого парфумами від «Тобре»... А чому ви питаєте?

У голосі герцога відчулись спантеличені нотки.

Я відповіла без задньої думки:

— Бо у вас дуже приємний запах.

— ...

Почувши мою відповідь, герцог на мить замовк, а потім стиха розсміявся:

— Справді? Мені дуже приємно це чути.

— Це правда. Я й раніше так думала.

Тоді герцог злегка підвів очі й подивився на мене:

— Здається, я зовсім мало знаю про ваші вподобання, панно Ансі.

І з цих слів усе й почалося.

Герцог почав докладно й детально мене допитувати:

— Яким кольорам ви надаєте перевагу?

Трохи поміркувавши, я раптом зловила на собі пильний погляд блакитних очей герцога.

Відповідь вирвалася сама собою:

— Мені подобається блакитний.

— Ось як.

Кивнувши, герцог поставив наступне запитання:

— А краватки вам більше подобаються з візерунком чи без?

— Залежить від випадку, але зазвичай краще без...

— Щодо взуття — ви віддаєте перевагу лакованому чи матовому?

— Для мене це не має особливого значення. Головне, щоб пасувало до вбрання, хіба ні?

Навіщо він усе це запитує?

Хоч це й здавалося дивним, я відповідала щиро й сумлінно.

Ми затишно гомоніли. Потік розмови розмивався й міняв теми, але навіть сам процес приносив чимало радості.

Аж раптом...

«Ой?»

Герцог почав говорити все рідше й рідше.

— І тому Ева постійно до вас липне...

Це було останнє, що він пробурмотів.

Тук.

Голова герцога безсило опустилася на моє плече.

І майже одразу пролунало мірне, спокійне дихання.

Схоже, він заснув.

«Невже ромашковий чай і справді подіяв?»

Я позирнула на чашку герцога, яка була випита більш ніж наполовину.

Звісно, це міг бути й ефект плацебо, але яка різниця?

Головне — щоб це бодай трохи допомогло герцогу зняти втому.

Саме в цей момент до вітальні повернулася принцеса:

— Ларі, я...

— Чшш, — я квапливо приклала вказівний палець до губ.

Побачивши герцога, який заснув, прихилившись до мого плеча, принцеса скривилася:

— Ну треба ж таке, — голосним шепотом пробурмотіла вона. — Подивитися на нього, то можна подумати, ніби він один у цілому світі знає, що таке кохання.

Утім, з поваги до поснулого брата, вона говорила якомога тихіше.

— Хоча...

Тихо підійшовши до мене, принцеса невдоволено подивилася на герцога, а потім легенько посміхнулася:

— Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє бачила брата таким спокійним під час сну.

— Це чудово.

— Але хіба не варто його розбудити? Уж час лягати спати.

— Усе в порядку, нехай поспить, раз вже так добре заснув, — я похитала головою. — Я посиджу ще трохи.

Тоді принцеса з підозрілою посмішкою перепитала:

— А-а, вирішили провести трохи часу за солодкими теревенями без свідків?

— Та ні, це зовсім не те...!

Тихо посміюючись, принцеса розвернулася:

— Ну добре, як знаєте. Тільки не засиджуйтеся надто довго, гаразд?

— Добре, домовилися.

— Надобраніч, Ларі.

— Приємних снів, Ево.

Після теплого нічного прощання принцеса вийшла з вітальні.

Дивлячись їй услід, я солодко потягнулася й потаємно позіхнула:

— Х-а-а-м...

Мабуть, через те, що я цілий день блукала універмагом та крамницями, повіки стали важкими, наче до них прив'язали гирі.

Я намагалася боротися зі сном, широко розплющуючи очі, але протистояти хвилі втоми було неможливо.

Зрештою, мої очі повільно заплющилися.

***

На світанку Дітріх поволі прокинувся.

Де це я...?

На мить він не міг збагнути, де перебуває.

Дітріх розгублено кліпав очима.

Крізь напівпрозорі фіранки лилося місячне сяйво.

Вигляд вітальні, наполовину залитої тінню та світлом, здавався дивовижним і казковим.

Аж раптом...

«М-м?»

Дітріх завмер.

Поруч лунало тихе, рівне дихання.

Зиркнувши вбік, він побачив Ларієт, яка заснула, прихилившись до нього.

Здавалося, вона не хотіла будити поснулого Дітріха, тому вирішила зачекати й заснула сама.

Він обережно змінив позу, щоб Ларієт було зручніше спиратися на його плече.

— ...

Його блакитні очі м'яко потеплішали.

Від залізного герцога, якого вважали бездушним та позбавленим людяності, не лишилося й сліду.

Дітріх із ніжністю дивився на поснулу Ларієт.

«Це наче сон».

Він ніколи раніше так пристрасно й палко чогось не бажав.

І ніколи не відчував такої повноти життя від однієї лише присутності когось поряд.

Усе це було для нього вперше.

І це нове, незнайоме щастя приносило Дітріху неймовірну радість.

— М-м...

У цей момент Ларієт трохи поворухнулася, ніби соваючись уві сні, і повільно розплющила повіки.

Густі й темні вії злегка затріпотіли.

А під ними, вбираючи місячне сяйво, тьмяно виблискували ніжні рожеві очі.

— ...

Дітріх дивився на неї, немов зачарований.

У цю мить він виразно зрозумів, що таке справжнє диво.

У цих прекрасних очах відображався тільки він.

Дівчина, яка, досі охоплена сном, дивилася на нього й солодко усміхалася.

Оце й було диво.

— Ох...

Ларієт, яка сонним поглядом дивилася на Дітріха, прошепотіла, наче надихнувши повітря:

— Який же ви вродливий...

Що?

Від такого раптового компліменту Дітріх спантеличено кліпнув очима.

Ларієт, ще довго розглядаючи Дітріха, поволі пробурмотіла собі під ніс:

— Герцог поруч зі мною... Це точно сон...

Навіть уві сні її почуття — це відчуття «наче у казці» — повністю перегукувалися з його власними.

Дітріх з усіх сил стримав посмішку, що готова була вирватися на волю.

— ...

Пробурмотівши це наче уві сні, Ларієт знову уткнулася обличчям у його плече й миттєво заснула.

Дітріх міцніше пригорнув її тендітні плечі.

«Це зводить мене з розуму».

Наче у роті танув величезний льодяник, усе всередині наповнилося солодкістю.

Якби мила чарівність мала людську подобу, вона неодмінно мала б вигляд Ларієт.

Дітріх щиро так вважав.

***

Перше, що я відчула, прокинувшись, — це м'яке сонячне проміння, яке торкалося моїх очей.

— М-м...

Я інстинктивно насупилася, але раптом на моє обличчя впала тінь.

Хтось створив затінок над моїм обличчям.

Наче прикрив від сонця долонею?

«Ох, як добре».

Задоволена, я вже збиралася знову поринути у сон, як раптом...

«Чекайте. Тінь? Долоня?!»

Здригнувшись, я раптово розплющила очі.

Тієї ж миті рука, що створювала затінок над моїм обличчям, прибралася.

Герцог м'яко запитав:

— Доброго ранку. Як вам спалося?