Розділ 123 — Розділ 123

Вау, бачити це гарне обличчя від самого ранку...

Очам, звісно, приємно, але це надто шкідливо для мого серця...

Я ніяково посміхнулася:

— Доброго ранку. Як вам спалося?

— Так, я чудово виспався.

Незважаючи на те, що він провів усю ніч на дивані, герцог мав абсолютно бадьорий та свіжий вигляд.

...Схоже, єдиною людина, у якої хрустіло й боліло все тіло, була я.

«Треба принаймні піднятися».

Хотілося бодай трохи розім'ятися й потягнутися.

Із цією думкою я спробувала обережно підвестися, як раптом...

— Куди це ви?

Герцог у той самий момент наполегливо стиснув обійми, міцніше пригортаючи мене за плечі!

Я здивовано повернулася до герцога:

— Ем, герцогу? Для початку, будь ласка, відпустіть мене...

— Не хочу.

Герцог злегка прижмурив блакитні очі й дражливо посміхнувся.

Обличчя миттєво обпекло жаром.

— Ні, ну... тут же є слуги, та й Ева скоро прокинутися має. Варто хоч трохи зважати на чужі очі...

— Це справді надто жорстоко з вашого боку.

Герцог демонстративно важко зітхнув:

— Ще минулої ночі ви називали мене вродливим, і то не один раз.

У той же момент я не повірила власним вухам.

«Що?!»

Водночас герцог сумно опустив брови й подивився на мене з удаваною образою:

— А тепер, виходить, ви вже намилувалися моєю зовнішністю — і досить?

— Прошу?

— Чи це означає, що, окрім обличчя, у мені більше немає нічого вартого уваги?

— Прошу?

Ні, я не могла такого сказати...

У цю мить у моїй голові промайнули уривки спогадів.

Сліпуче місячне сяйво, що лилося крізь вікно.

Чоловік, який здавався прекраснішим за саме місячне світло.

Дивлячись на герцога, який поставав переді мною мов казкове видіння, я була переконана, що це лише сон.

І мої вуста, ставши надто відвертими через сонливість, вимовили те, чого я б ніколи не наважилася сказати вголос зазвичай...

«Який же ви вродливий...»

І це все?

«Герцог поруч зі мною... Це точно сон...»

Я ж ляпнула навіть таку нісенітницю!

«А-а-а, я зараз з розуму зійду!»

Я кричала від розпачу в душі.

Ох, що ж робити…

Мені кортіло просто тут і зараз провалитися крізь землю...

Я квапливо спробувала змінити тему:

— Ем, герцогу? Насправді я підготувала для вас невеличкий подарунок на честь свята святої Лайли.

— Подарунок?

На щастя, ці слова привернули увагу герцога.

Я відчайдушно закивала головою:

— Так. Але щоб принести його, вам треба мене відпустити...

Адже подарункові коробки склали під ялиною, що стояла в кутку вітальні.

Тоді герцог сяйливо посміхнувся:

— У такому разі...

Його міцні руки миттєво підхопили мене впоперек тіла, і підняли вгору. Мій рівень зору різко зріс.

— Кя-а-аг!

Я інстинктивно обхопила герцога за шию.

Ні, ну що це за раптовий «принцесин підхват»!

Від такого моє серце скоро не просто занедужає, а зупиниться взагалі! Це ж скоротить мені вік!

— Г-герцогу! Опустіть мене, будь ласка, я можу йти сама!

— О ні, так не піде.

Проте герцог лише хитро знизав плечима:

— Я не хочу розлучатися з панною Ансі, а вам треба перевірити подарунок.

Його витончений розріз очей грайливо звузився:

— Хіба це не єдиний вихід із ситуації?

Що за нісенітниця!

Але перш ніж я встигла заперечити, герцог упевненими кроками рушив до ялини.

Під нею стояли чотири коробки різних розмірів.

Серед них дві здалися мені вельми знайомими.

У одній були запонки, які принцеса купила для герцога, а в іншій — наручний годинник, який придбала я.

— О, ось цей!

Я квапливо вислизнула з обіймів герцога.

Розчаровано подивившись на свої спорожнілі руки, герцог невдоволено забурчав:

— Обов'язково було так тікати з моїх рук?

Я вдала, ніби не чула цього, і, нахилившись, підняла подарункову коробку:

— Ось... це подарунок, який я приготувала.

Я ніяково простягнула йому коробку.

Герцог, який мовчки дивився на пакунок, раптом засвітився від радості:

— Можна відкрити просто зараз?

Від його звичної невимушеної стриманості не лишилося й сліду, а в очах палало дитяче очікування.

Він мав вигляд точнісінько як малий хлопчик, тому я мимоволі тихо усміхнулася:

— Звісно.

Герцог із піднесеним настроєм розгорнув подарункову упаковку.

За мить з'явився наручний годинник.

«Сподіваюся, йому сподобається...»

Я важко ковтнула слину.

Я зовсім не зналася на годинниках, але чула, що це найвища лінійка елітного бренду.

Проте, коли уявила його на вишуканому зап'ясті герцога, годинник раптом здався мені надто скромним...

— Ну... я помітила, що герцог часто носить наручний годинник...

Я міцно заплющила очі й зібрала в кулак усю свою сміливість:

— Годинник — це річ, яку носять на собі постійно. І я хотіла... щоб щоразу, коли ви перевірятимете час, ви згадували про мене...

Плутаючись у словах, я обережно зиркнула на реакцію герцога.

«Боже, чи варто було так соромитися?»

І саме в той момент...

— ...Я навіть подумати про це не міг.

Герцог із глибоким зворушенням ніжно торкнувся наручного годинника:

— Оскільки ми стали закоханими зовсім нещодавно, я думав, що це свято ми можемо й пропустити...

— Як це можливо?

Я мимоволі зробила серйозний вигляд:

— Це ж наше перше свято відтоді, як ми почали зустрічатися. Як ми могли його пропустити?

— ...Справді?

— Звісно. Ви навіть не уявляєте, скільки разів ви мені допомагали!

Я рішуче кивнула:

— Цього разу я неодмінно хотіла зробити щось для вас.

— Як вдячність за допомогу... вам не варто було аж так турбуватися...

— Ну, це не лише з вдячності.

Я злегка відвела погляд.

Від думки про ці солодкі й ніжні слова у роті пересохло:

— Тепер ми в таких стосунках, де я теж можу відкрито піклуватися про герцога.

— ...

Герцог мав рідкісний спантеличений вигляд, наче йому відняло мову.

— Стосунки, де ми можемо піклуватися одне про одного...

Повторивши мої слова, герцог стиха продовжив із ледь притишеним голосом:

— Як же це чудово.

— То як, вам подобається годинник?

На моє обережне запитання герцог сяйливо посміхнувся.

Це була безтурботна й щира усмішка, як у дитини:

— Звісно. Дуже вам дякую.

Його посмішка, коли він дивився на годинник, стала ще теплішою:

— Я буду берегти його як найцінніший скарб.

Бачачи, як щиро радіє герцог, я нарешті полегшено зітхнула.

— А щодо годинника...

Раптом герцог простягнув до мене своє зап'ястя:

— Допоможете мені його застебнути?

...Хіба це не явна реакція у бік принцеси?

Наче відповідь на те, що ми з принцесою підібрали парні браслети дружби...

Хоча в мене й виникло таке цілком обґрунтоване підозріння, замість слів я просто мовчки взяла годинник.

І поки я зосереджено й обережно застібала ремінець на його руці...

Герцог, спостерігаючи за мною теплим поглядом, грайливо мовив:

— Втім, панна Ансі зовсім мене не знає.

— Що?

Ні, що це взагалі означає?

Спантеличена, я підвела голову й мимоволі завмерла.

Ще мить тому його обличчя було грайливим і лагідним.

Але зараз герцог...

— Ви даруєте цей годинник зі словами, що хотіли б, аби я постійно думав про вас, панно Ансі...

Його глибокі блакитні очі пильно й некліпно дивилися на мене.

Цей погляд нагадував безодню, в яку варто лише ступити крок — і затягне з головою.

Інтенсивний, палаючий погляд, що, здавалося, здатний поглинути мене цілком від голови до п'ят.

— ...Але я й так роблю це щомиті.