Розділ 124 — Розділ 124

Герцог і оком не повів, продовжуючи говорити так само спокійно:

— Навпаки, це я надто часто думав про вас, панно...

— ...

— ...І це проблема.

Він промовляв це абсолютно спокійним тоном, ніби йшлося про щось цілком природне й беззаперечне.

У той самий момент я відчула, як моє тіло заніміло, а в голові повністю побіліло.

— Ем, то... мені варто перепросити за це, чи як...?

— У жодному разі.

Усмішка герцога стала ще глибшою та виразнішою:

— Адже ви, панно Ансі, мій єдиний виняток.

— Г-герцогу...

— Лише зустрівши вас, я зрозумів одну річ.

Герцог говорив із надзвичайно серйозним виразом обличчя, наче щойно зробив якесь приголомшливе й величне відкриття:

— Мати для когось виняток... виявилося чимось неймовірно хвилюючим і особливим.

«Ой, ні-ні-ні, так діло не піде! Якщо так триватиме й далі, я ж просто помру від зупинки серця!»

Відчуваючи, як щоки охоплює полум'я, я квапливо затулила долонями вуста герцога.

— ...

Блакитні очі герцога вмить темніли й поглибилися.

А потім...

Цьом .

Його губи м'яко торкнулися моєї долоні.

Я просто завмерла на місці.

Але герцог і не думав зупинятися. Навпаки — він пильно й наполегливо дивився мені просто в очі, даруючи поцілунок за поцілунком.

Ці поцілунки, що залишали на моїй шкірі палаючі сліди, були надто чуттєвими й глибокими.

«Ах...»

Це ж була просто долоня!

Але чомусь моє дихання миттєво перехопило, у животі стало гаряче, а пальці на ногах мимоволі стиснулися.

Я заціпеніла й лише заворожено дивилася в очі герцога.

Ця мить здавалася вічністю, аж поки...

«А-а-а-аг!»

Нарешті оговтавшись, я подумки закричала від сорому й різко відсмикнула руки.

Він що, божевільний?!

Ні, хіба герцог від початку був таким спокусливим і звабливим?!

— Е-ем, для початку... я дуже вдячна, що ви так багато про мене думаєте, — червоніючи, пробурмотіла я. — Але такі слова й вчинки трохи занадто бентежать, тож, будь ласка, принаймні при Еві та інших стримуйтеся...

— У такому разі...

Герцог миттєво пригорнув мене за талію.

«Ох!»

Відстань між нами скоротилася за частку секунди.

Голос герцога, що лунав біля самого мого вуха, був стишеним і глибоким:

— Значить, зараз можна трохи більше?

— Щ-що-о-о?!

— Зараз же Еви немає поруч.

А-а-а, ну за що-о-о!

Відчувши, що я власноруч викопала собі яму, я лише мовчки затріпотіла, не знаючи, куди подітися.

Тоді герцог стиха розсміявся й нарешті відпустив мене:

— До речі, я теж підготував для вас подарунок.

Його тон знову став свіжим і легковажним.

Я ж мимоволі погладила талію, де ще мить тому були його руки.

Чомусь здалося, ніби мені трохи шкода...

Що?! Шкода?!

Про що це я взагалі думаю, яка безсоромність!

Силуючись зберегти спокійний вираз обличчя й перепитала:

— Подарунок?

— Так.

Герцог нахилився й підняв з-під ялини винятково велику та видовжену коробку.

Вона була такою об'ємною, що ледве вміщалася в моїх руках.

— Відкрийте, будь ласка, — запропонував він.

Не змушуючи себе чекати, я відкрила коробку.

І тоді...

«Це...»

Мої очі широко розплющилися.

Це була розкішна шаль кремового кольору.

Коли я обережно торкнулася її пальцями, то відчула неймовірно м'яку й пишну тканину, яка ніжно припадала до рук.

— Спостерігаючи за вами, панно Ансі, я помітив, що ви дуже чутливі до холоду.

— Ох...

Це була щира правда.

Можливо, через те, що я виросла в теплому південному володінні, я й справді дуже погано переносила холод.

...Але я й гадки не мала, що він помітить навіть таку деталь.

— Тому я підготував це, намагаючись бути уважним...

Герцог дістав шаль із коробки й дбайливо обгорнув мої плечі.

Її пухка, лагідна текстура відчувалася неймовірно приємно. Здавалося, ніби мене огорнули теплим повітрям.

— Якби я знав, що отримаю від вас такий особливий подарунок, то пошукав би краще, — поправляючи край шалі, герцог усе ще не міг приховати свого жалю.

— Ну що ви таке кажете?

Я з легким, удаваним докором подивилася на нього.

Тканина шалі була настільки приємною, що, здавалося, її можна торкатися цілий день — і це зовсім не набридне.

— Мені правда надзвичайно подобається.

Я щиро подякувала:

— Дякую вам, герцогу.

Тим часом, почувши моє дякую, обличчя герцога трохи згасло й застигло.

«А?»

Не розуміючи, що сталося, я здивовано подивилася на нього.

Герцог мав настільки рішучий і серйозний вигляд, що хтось міг би прийняти його за героя, який готується врятувати світ від катастрофи...

За мить...

— Якщо це не буде надто зухвало з мого боку...

Герцог рішуче подивився на мене:

— Чи можу я просити про ще один подарунок?

— Звісно. Якщо це в моїх силах, то без питань.

Я охоче погодилася й кивнула.

І тоді...

— ...Моє ім'я.

Герцог ледь ворухнув губами.

Водночас його обличчя, яке досі залишалося впевненим і спокійним, уперше злегка спалахнуло рум'янцем:

— Я б хотів, щоб ви називали мене на ім'я, а не «герцогу».

— На ім'я?

Мої очі знову здивовано розширилися.

Адже звертатися на ім'я дозволялося лише між найближчими: родичами, давніми друзями або... закоханими.

У той самий момент...

«А, точно».

До мене раптом дійшло.

Ми ж із герцогом тепер закохана пара.

А отже...

«У нас такі стосунки, де я можу кликати його за ім'ям».

Головний герой цього світу.

І непомітна другорядна персонажка, що існувала лише для того, аби підкреслити велич головної героїні.

Вийшовши за ці межі, ми з герцогом побудували геть нові стосунки.

Ми повністю переписали сюжет оригіналу.

Хоча розумом я давно це усвідомлювала...

Але тепер це відчуття пройняло мене до самого серця.

Саме в цей момент герцог із рідкісним для нього ніяковінням випередив мої думки:

— Доки ви збираєтеся кликати мене «герцогу»?

— ...

Я мовчки подивилася на нього.

Трохи вагаючись, герцог опустив очі й невдоволено забурчав під ніс:

— Ви ж називаєте Еву її пестливим ім'ям...

У цю мить...

Я більше не могла стримуватися.

Ніжність та любов до герцога, що переповнювали моє серце.

Це відчуття легкості від того, що ми скинули з себе кайдани оригіналу...

Мені так кортіло висловити всі ці почуття...

— Дітріху.

Коли я раптом вимовила це ім'я, його блакитні очі трохи розширилися.

Герцог довго дивився на мене поглядом, який важко було описати словами, а потім повільно кивнув:

— Так.

— Тоді відтепер і ви...

Я важко ковтнула слину й із силою додала:

— … будь ласка, кличте мене Ларі.

...Здавалося б, що такого в цьому одному слові?

Але герцог мав такий щасливий вигляд, ніби здобув увесь світ:

— Як скажете, Ларі.

Ларі.

Моє пестливе ім'я, вимовлене його вустами, звучало неймовірно солодко й ніжно.

Але саме в цей момент...

— Усім доброго ранку!

До вітальні бадьоро зайшла принцеса.

Побачивши нас із герцогом, які стояли вдвох, вона одразу ж зацокала язиком:

— Ой, та ну вас.

Принцеса взялася в боки й удавано-суворо мовила:

— Хоч сьогодні й свято святої Лайли, але припиняйте вже викликати в мене сироти по шкірі.

Герцог відповідає, навіть оком не здригнувши:

— Ти хіба не знаєш, що свято святої Лайли — це день для закоханих?

— Це день і для родини також! — обурилася принцеса.

Герцог подивився на неї зі співчуттям:

— Ево, якщо ти так заздриш, то знайди собі коханого.

— Що?

Принцеса вражено перепитала.

Але герцог зовсім не поступався...

— Світ справді відкривається з нового боку. Як би це мовити... поява коханої людини — це найбільше щастя в житті...

— Та ну тебе, серйозно!

Не маючи змоги більше слухати ці повчання, принцеса потупотіла ногами, аж раптом її очі широко розплющилися:

— О? Ларі, ця шаль...

Підійшовши до мене швидкими кроками, принцеса орлиним поглядом почала розглядати шаль на моїх плечах від верху до низу:

— Хіба це не з нової зимової колекції від Габані?!

— Е-ем, справді?

— Звісно! Це ж ексклюзивна ручна робота: мадам Габані особисто підбирала тканину, кроїла та обробляла краї! Поки що випущено лише два екземпляри, а третій я забронювала для себе...

Принцеса знову шоковано розкрила рот:

— Ого, подарувати таку річ. Я й не знала, що в мого брата є такий смак?

І в той же момент...

Принцеса хитро, мов маленьке бісеня, посміхнулася й скоса подивилася на герцога.