Розділ 125 — Розділ 125

— Менше з тим, те, що Ларі отримала цю шаль, означає...

Принцеса раптом міцно обхопила мене за руку:

— Що у нас знову з'явилася парна річ?!

— ...

Обличчя герцога, звісно ж, миттєво скривилось від шоку.

Проте, зважала вона на це чи ні, принцеса лише міцніше пригорнулася до мене:

— Раз уж одягли таку теплу шаль, може, ходімо подивимося на сніг?

— На сніг?

— Так, я щойно бачила, як випав перший сніг!

Водночас герцог із суворим виразом обличчя перебив принцесу:

— Ти що, мала дитина?

— Ні, а хіба є такий закон, що дивитися на сніг мають лише малі діти?

— Ларі дуже чутлива до холоду. Що ти робитимеш, якщо вона підхопить застуду, вийшовши в таку погоду...

— Стривай, Ларі?

Принцеса миттєво зробилася серйозною:

— Що за-а-а? Я думала, що кликати Ларі за пестливим ім'ям можу лише я!

— І в чому проблема? Я — коханий Ларі. Ти ж, як її подруга, теж кличеш її за пестливим ім'ям?

— А-а, я не просто подруга! Я найкраща подруга Ларі! Ти що, не знаєш, що таке найкраща подруга?!

Голос принцеси, яка підняла цілий галас, і докори герцога перемішалися в суцільний хаос.

Споглядаючи за цими двома рідними братом і сестрою, які завзято сперечалися між собою, я незабаром сяйливо усміхнулася.

Це була настільки тепла картина, що на очі аж наверталися сльози.

***

Наступного дня.

Дітріх, який прибув на чергове засідання Ради аристократів, мав нетипово гарний настрій.

На його обличчі, яке зазвичай не виражало жодних емоцій, грала ледь помітна усмішка.

— Вітаю всіх. Сподіваюся, ви чудово провели свято святої Лайли.

Він навіть першим приязно привітався з аристократами.

— Сьогодні вранці сонце зійшло на заході, чи що?

— Це, мабуть, уперше я бачу, щоб пан герцог так посміхався...

Аристократи, спантеличені такою поведінкою, перезиралися між собою.

«Дідько, чому він так розпливається в посмішці?!»

Маркіз Еванс, що стояв серед юрби, з усіх сил намагався заспокоїти роздратування, яке вирувало всередині.

Йому й без того вистачало новин: днями він дізнався, що через Дітріха Айзек зазнав ганьби у Великому храмі.

Як же він палав від люті, коли почув цю історію.

Маркіз Еванс, скриплячи зубами, люто подивився на Дітріха.

Обмінявшись кількома словами привітання з аристократами, Дітріх незабаром попрямував до найвищого місця у залі.

Це було крісло голови, який керує засіданнями Ради аристократів.

Його постать, що неквапливо стояла та оглядала все навкруги, мов ситий хижак, виглядала так гармонійно, ніби він одягнув ідеально підігнаний під нього одяг.

Водночас Дітріх заговорив:

— Прошу всіх сідати.

Аристократи зайняли свої місця.

Дітріх спокійно продовжив:

— Як ви всі знаєте, незабаром очікується візит дипломатичної делегації Росберна.

Росберн.

Це була острівна держава, розташована на найпівнічнішому краю південного континенту, де знаходилася Імперія.

Хоча за розмірами вона була невеликою, проте завдяки різноманітним рибним ресурсам та вирощуванню перлів накопичила чималі багатства.

Однак через суворий і холодний клімат її землі були малопридатні для землеробства.

Тож усі зернові культури вони повністю імпортували.

І це зерно здебільшого постачав дім Клаудіусів, який володів найкращими житницями на континенті.

— Порядок денний цього засідання — обговорення того, як саме ми діятимемо під час майбутніх перемовин із дипломатичною делегацією.

— Та ну, чи є взагалі потреба збирати ціле засідання заради цього?

Маркіз Еванс удавано голосно почав, посміхаючись, аби його всі чули:

— Це ж усього лише дикунська острівна країна. Хіба не достатньо просто лишити це на самоплин?

Чесно кажучи, маркіз Еванс і сам чудово розумів, що перегинає палицю.

Росберн не був тією країною, до якої можна було ставитися зверхньо.

Проте його викривлене ставлення до Дітріха — і, ширше, до всього герцогського дому Клаудіусів — змусило його язика молоти дурниці.

— ...

На мить Дітріх обдарував маркіза Еванса крижаним поглядом.

А потім...

— Це офіційна позиція дому маркіза Еванса?

Пролунало пряме запитання, яке влучило просто в ціль.

Маркіз від несподіванки аж плечима сіпнув:

— Це...

— Дуже прикро.

Дітріх перебив маркіза на пів слові й ледь прижмурив очі:

— І це тоді, коли Його Власність розмірковує над тим, як здобути ще більше незамерзаючих портів Росберна.

Незамерзаючий порт.

Порт, який не вкривається кригою навіть узимку.

І гавані Росберна, розташовані між північним та південним континентами, були найпівнічнішими незамерзаючими портами, до яких могла дістатися Імперія.

Зрештою, аби Імперія мала змогу просуватися на північний контент, співпраця з Росберном була життєво необхідною.

Саме тому Імперія вела перемовини з Росберном уже понад двадцять років, щоб отримати доступ до портів на півночі.

Однак протягом цього тривалого часу Росберн тримав відкритим лише один торговий порт для зв'язку з Імперією.

Адже вони побоювалися, що вплив Імперії стане надто великим.

— У той час, коли ми повинні з усіх сил допомагати Його Величності в перемовинах...

Лагідна й м'яка усмішка, що прикрашала його вишукане обличчя, вмить зникла безслідно.

Натомість з'явився фірмовий, холодний, наче крига, байдужий вираз.

— Ви дозволяєте собі образливі висловлювання про «дикунську острівну країну» та демонструєте таку легковажність, стверджуючи, що можна поставитися до цього абияк...

Дітріх недоговорив і лише мовчки зафіксував свій погляд на маркізі Евансі.

— ...

Химерний, гнітючий тиск стиснув горло й пробігся сиротами по спині.

Дітріх був молодшим за будь-кого з присутніх на засіданні Ради аристократів.

Навіть якщо порівняти його з наймолодшим головою дому серед тих, хто знаходився в цій залі, він не прожив і половини його літ.

І все ж...

«Що за...»

«Як таке можливо...»

Аура, що випромінювалася від Дітріха, була справді приголомливою.

Дворяни відчули, як у роті пересохло.

Уся шляхта була пригнічена лише однією людиною — дивовижна й моторошна ситуація.

І все ж ніхто не наважувався навіть відкрити рота.

Повітря в залі засідань натягнулося, як струна.

І ось...

— Маркізе Евансе.

Від цього одного вальяжного звернення натягнута струна напруги із тріском обірвалася.

Дітріх тихим, виваженим голосом продовжив:

— Якщо пан маркіз діятиме в такому дусі, то в яке становище ви поставите Його Величність, який з усіх сил намагається переконати Росберн?

У голосі, що на перший погляд здавався ніжним і м'яким, як пух, ховалося гостре лезо.

— Його Величність поважає Росберн як партнера по перемовинах. Але коли підданий Його Величності, такий як пан маркіз, демонструє подібне ставлення...

І це лезо без жодних вагань глибоко встромилося в спину маркіза:

— Це цілком можна витлумачити як небажання підкорятися волі Його Величності.

— Щ-що за нісенітниця...

Обличчя маркіза Еванса зблідло, а потім налилося багрянцем.

Проте він не отримав нагоди висловити ані виправдань, ані заперечень:

— Його Імператорська Величність!

Саме в цей момент до зали увійшов Імператор.

«Неймовірно, Його Величність особисто присутній на засіданні Ради аристократів?!»

«Це ж навіть не державна рада!»

Усі дворяни підвелися, щоб висловити шану Імператору, але при цьому подумки перезиралися та обмінювалися поглядами.

Зазвичай процес виглядав так: питання, вирішені на засіданні Ради аристократів, виносилися на державну раду, де голова Ради аристократів представляв інтереси шляхти.

І вже на державній раді, вислухавши думки чиновників та голови, Імператор приймав остаточне рішення.

Однак цього разу Імператор особисто прибув на засідання Ради аристократів.

Це означало, що він надає виняткового значення питанню щодо Росберна.

Крім того...

«...Його Величність особисто висловлює підтримку герцогу Клаудіусу».

Воля герцога була волею самого Імператора.

— Як ви всі чудово знаєте, цього разу до нас прибуває дипломатична делегація з Росберна, — усміхнувся Імператор розслаблено й упевнено. — Незамерзаючі порти Росберна — це давня мрія нашої Імперії. Я розраховую, що ви всі докладете максимум зусиль у перемовинах із Росберном.

Ці слова повністю збігалися з тим, що щойно казав Дітріх.

— Так, Ваша Величносте.

— Ми неодмінно це пам'ятатимемо.

Схиливши голови, аристократи мовчки ковтали слину.

Хоч герцог і був молодим, вони й раніше знали, що його не варто недооцінювати.

І хоча вони намагалися тримати максимально можливу дистанцію й бути обережними...

«Хто ж знав, що імператорський дім і герцогський дім уже діють пліч-о-пліч».

Мабуть, імператорський дім та герцогський дім уже за лаштунками обговорили, як саме вони вестимуть ці перемовини.

Дворяни навіть не помітили, як ті контактували поза їхньою увагою.

Іншими словами...

«Зрештою, це ми недооцінили герцога».

Це було болісне й гірке усвідомлення.

Саме в цей момент Дітріх, який стояв поряд із Імператором, вишукано й елегантно посміхнувся до аристократів.

Зустрівшись із цією усмішкою, дворяни відчули мороз по шкірі — ніби до їхніх горлянок знову приставили гостре лезо.