Розділ 128 — Розділ 128

— Раз уж герцог особисто прислав за тобою людину, я більше не можу затримувати панну Ансі. Всі вільні, можете йти.

Мовивши це, Ваша Величність Імператриця зупинила принцесу:

— Принцесо, чи не могли б ви залишитися ще на хвилинку? Мені потрібно дещо з вами обговорити стосовно банкету.

— Звісно, Ваша Величносте.

— Час уже пізній, тож залишитеся зі мною й на вечерю.

Від цієї пропозиції обличчя Серафіни остаточно перекрутилося від люті.

Хоча це називалося «вечерею», насправді це була рідкісна можливість отримати приватну аудієнцію з Його Величністю Імператором та Її Величністю Імператрицею.

«Мабуть, Їхні Величності й справді неймовірно цінують принцесу».

Це була близькість, яку неможливо купити ні за які гроші світу.

Зиркаючи скоса на Серафіну, принцеса лише безтурботно усміхнулася:

— Я з вдячністю приймаю вашу пропозицію, Ваша Величносте.

За деякий час.

Герцог прибув до палацу Імператриці.

— Панно Ансі!

Зважаючи на присутність Її Величності Імператриці та Серафіни, він ввічливо звернувся до мене «панно Ансі».

Проте обличчя герцога променіло яскравою усмішкою, яку він навіть не намагався приховати.

Втім, це тривало лише мить.

— Ево, ти повертаєшся з нами?

Герцог обернувся до принцеси з виразом обличчя, на якому було написано відверте невдоволення...

Принцеса з приголомшеним виглядом зневажливо змірила його поглядом і байдуже відказала:

— Ні. У мене є справи з Її Величністю Імператрицею, тож братику варто забрати Ларі й повертатися самому.

— Що ж, зрозуміло.

Зважаючи на правила ввічливості, він мав би запропонувати ще бодай раз.

— Ходімо, панно Ансі.

Але герцог миттєво розвернувся, забравши лише мене.

— Ох, ну й бевзь...

Голос принцеси, яка скрушно цокала язиком, пролунав аж надто гучно...

Я зі збентеженим обличчям попленталася за герцогом.

***

Ми з герцогом попрямували до стоянки, де чекала карета.

— Ха-а.

Я глибоко видихнула.

Холодне, але чисте повітря миттєво наповнило легені.

У добре доглянутому саду де-не-де біліли купки снігу, який ще не встиг розтанути.

— Тож як пройшло чаювання з Її Величністю Імператрицею? Сподіваюся, вам сподобалось?

Погляд герцога, що дивився на мене згори вдосвіта, був сповнений ніжності.

Я захоплено защебетала:

— Ох, насправді Її Величність Імператриця звернулася до Еви з проханням!

— З проханням до Еви?

— Так! Вона уважно стежила за тим, як Ева успішно провела свій салон!

Я продовжувала щебетати без зупину:

— Тому вона попросила Еву допомогти з організацією банкету на честь дипломатичної делегації!

— А, ось як?

Герцог миттєво втратив будь-який інтерес, проте я була надто збуджена, щоб це помітити.

— Хіба це не дивовижно?

— Ну... так, напевно...

— Чесне слово, наша Ева не лише гарна, мила й чарівна, вона ще й надзвичайно здібна!

Якби слово «досконалість» можна було втілити в людській постаті, то цією людиною неодмінно була б принцеса!

Я й далі продовжувала розсипатися в компліментах на адресу принцеси.

Аж раптом вираз обличчя герцога якось дивно спохмурнів.

— Схоже, Ларі зовсім за мною не сумувала.

Ой.

Тільки зараз до мене дійшло.

Герцогу... він що, справді дується?!

Ні, та ну, правда?

Це ж просто моя уява, так?

У той самий момент герцог похмуро зиркнув на мене скоса:

— Це справді занадто. Я ж під час усього засідання думками був лише з Ларі.

— Що?

— Хоч і кажуть, що той, хто любить дужче, завжди програє, але бути настільки безсердечною...

Він удавано поранено опустив очі, хизуючись.

Його довгі війні злегка затріпотіли.

— Навіть після того, як ви так зневажаєте мої почуття, я все одно не можу відмовитися від Ларі... Ви справді надто чарівна жінка...

Ні, ну скільки можна перегравати!

Якщо так триватиме й далі, мене й справді почнуть вважати підступною спокусницею, яка крутить бідним чоловіком як заманеться!

Тож я квапливо вхопила герцога за руку:

— Н-не може цього бути! Як я можу зневажати ваші почуття!

Проте герцог лише знову надув губи й мовчки відвернувся.

Я гарячково почала його заспокоювати:

— Взагалі-то людина, яку я люблю найбільше — це саме герцог!

— Герцог?

Очі герцога миттєво звузилися.

Злякавшись, я швиденько виправилася:

— Дітріх!

Тоді герцог пошепки перепитав, пильно вивчаючи вираз мого обличчя:

— Навіть більше, ніж Еву?

— ...

Він влучив прямо в найвразливіше місце...

Я на мить заціпеніла.

Трохи повагавшись, я квапливо виправдалася:

— Н-ну, серед чоловіків мені найбільше подобається Дітріх, а серед жінок — Ева...

— Досить.

Так, ніби мої недоладні пояснення навіть не варті були його уваги.

Герцог лише демонстративно відвернув голову.

Я вже збиралася й далі вмовляти обуреного герцога, але змушена була придушити сміх, що підступав до горла.

«Вони й справді рідні брат і сестра».

Ви тільки подивіться на це ображене обличчя.

Точнісінько як у принцеси!

Але саме в цей момент...

Герцог опустив погляд і подивився на свою руку, яку я міцно стискала:

— …Нарешті ти сама взяла мене за руку.

Його голос лунав куди м'якше, ніж хвилину тому.

— Ой.

Я інстинктивно смикнулася, аби розчепити пальці, але герцог міцніше стиснув мою долоню у своїй.

— Твій коханий образився, а ти замість того, щоб втішити його...

Герцог подивився на мене без жодної злості, лише з легким докором:

— Навіть руку вириваєш?

Х-хіба так можна?

Від його сліпучого красномовства в мене аж голова пішла обертом...

Герцог, який пильно спостерігав за мною, раптом посміхнувся, наче хлопчисько:

— Я жартую.

Мої щоки спалахнули, і я підвищила голос:

— Ну справді, годі вже мене дражнити!

— Аха-ха!

Герцог не втримався й голосно розреготався.

Дзвінкий, чистий сміх рознісся морозним повітрям.

Я навіть забула про своє обурення й лише кліпала очима:

— Здається, я вперше чую, як Дітріх так голосно сміється.

Тоді герцог трохи зніяковів і перепитав:

— Це виглядає дивно?

— Ні.

Я хитнула головою й щиро усміхнулася:

— Мені дуже подобається.

— ...

Від цієї відповіді герцог раптом різко розвернувся:

— Холодно. Ходімо.

Міцно тримаючи мене за руку, він рішуче ступив уперед.

Кінчики його сніжно-білих вух палали яскравим рум'янцем.

Цей вигляд зі спини, ця палаюча шия, і навіть ця мила спроба приховати власне збентеження...

Це було настільки безтямно мило, що в мене перехоплювало подих.

Я почувалася неймовірно щасливою.

***

У той самий час.

Серафіна також покинула палац Імператриці.

— Ха-а.

Її важке зітхання розвіялося в повітрі білою парою.

Останньою картиною, яку вона побачила, були Її Величність Імператриця та принцеса, які схилили голови одна до одної в теплій розмові.

«Як же це дратує».

Серафіна люто скреготнула зубами.

Вона не могла цього не розуміти.

Імператриця підтримувала з нею зв'язок лише задля збереження дружніх стосунків із Великим храмом та з поваги до первосвященника Еванса.

Сама Серафіна як особистість була для неї абсолютно порожнім місцем.

Беззаперечним доказом цього було те, що, заговоривши про бенкет на честь дипломатичної делегації, Імператриця навіть не перекинулася із Серафіною жодним словом.

Ні, якщо бути точнішою...

«Вона немає ані краплі... до мене прихильності».

Ті кілька лагідних слів, що їх кидала Імператриця, її легка посмішка чи невагома похвала — все це було лише ілюзією.

І усвідомлення того, як вона з усіх сил намагається зліпити докупити цю ілюзію, аби бодай якось підняти власну репутацію у світському товаристві, викликало в неї лише огиду до самої себе...

— ...

Серафіна відчула глибоку безпорадність.

Вона мимоволі згадала часи, коли під заступництвом Грегорі та завдяки жертвам Ларієт почувалася справжньою окрасою світських салонів.

Тоді Ларієт завжди ставила Серафіну на перше місце й без вагань прислуговувала їй, а Грегорі ловив кожен її крок та подих.

Варто було їй лише згадати про якийсь прийом, як він миттю надсилав за нею карету.

А що тепер...

«Годі, не варто думати про це».

Серафіна змусила себе опанувати почуття.

«Первосвященник Еванс зараз у Великому храмі, як він міг прислати за мною карету?»

...Хоча той самий герцог Клаудіус з'явився забрати Ларієт одразу після завершення засідання Ради аристократів.

Згадавши, як його прекрасні сині очі байдуже пройшлися по ній, наче по порожньому місцю, Серафіна відчула, як від люті в неї закипає кров.

Усі чоловіки мали кохати її!

Вона була свято впевнена, що й герцог не встоїть перед нею...!

Але якою була реальність?

Ларієт під опікою герцогського дому розкошувала у світлі й розкошах, тоді як вона, Серафіна, досі залишалася прив'язаною до цього злиденного спільного міського маєтку!

«Чому?»

Серафіна до крові покусала губи.

«Чому саме я?!»