Розділ 129 — Розділ 129

Вона звикла бути улюбленицею все своє життя.

Серафіна була вродливою, кмітливою та чудово вміла вгадувати й підлаштовуватись під чужі бажання.

Саме тому досі вона щиро та беззастережно вірила, що є головною героїнею цього світу.

Як люди не замислюються про подяку повітрю, яким дихають, так і Серафіна звикла до того, що всі навколо кутають її в турботу й любов.

Але тепер...

«Чому це я змушена благати про чиюсь прихильність?!»

Візьмемо хоча б первосвященника Еванса.

Інші помилково вважали, ніби між Серафіною та первосвященником Евансом є взаємна романтична симпатія.

І хоча Серафіна намагалася використати це оману на повну, насправді вона чудово все розуміла.

Первосвященник Еванс був нічим не кращим за Імператрицю.

Йому на неї було...

Глибоко байдуже.

«Ні».

Серафіна з усіх сил намагалася дивитися на речі з оптимізмом:

«Зараз моє становище куди краще, ніж раніше».

Об'єктивно кажучи, нині Серафіна була однією з найпопулярніших панн у світському товаристві.

Вона мала зв'язки з самісінькою Імператрицею та первосвященником, а також успішно провела благодійний вечір Великого храму.

Тепер ніхто не наважиться дивитися на неї зверхньо.

«Спершу варто навідати первосвященника Еванса».

Звісно, вона знала, що на банкет на честь дипломатичної делегації можуть потрапити лише ті, хто отримав особисте запрошення.

Але хто знає?

«Можливо, первосвященник задіє свої важелі й допоможе мені».

Серафіна втішала себе цими думками.

Проте в ході її постаті, що прямувала до карети, не залишилося ні краплі колишньої впевненості.

***

Одразу після завершення засідання Ради аристократів маркіз Еванс негайно вирушив до Великого храму.

— Айзеку!

Гримнувши дверима так, ніби збирався знести їх із петель, розлючений маркіз із багряним від люті обличчям рішуче ступив до кабінету.

— Батьку? Що ви тут робите? — здивований Айзек підвівся з місця.

Маркіз, спопеляючи сина лютим поглядом, різко випалив:

— Яка ганьба, Айзеку!

Від такого раптового й грубого випаду Айзек на мить остовпів:

— Перепрошую?

— Через тебе я змушений терпіти таке приниження!

У ту ж мить Айзек зрозумів, про що саме говорить його батько.

«Я чув, що проєктом допомоги притулкам особисто опікувався первосвященник Еванс...»

«Якщо Клаудіуси самі візьмуться за благодійність, вплив Великого храму суттєво зменшиться...»

«Зараз, коли з'явиться фонд Клаудіусів, краще віддати свої пожертви їм».

Шепіт аристократів і досі лунав у його вухах.

«Прокляті Клаудіуси!»

Серце маркіза палало від гніву.

Він знову підвищив голос:

— Ти не зміг втримати у своїх руках навіть банальний благодійний проєкт!

— ...Батьку.

— Ти хоч уявляєш, скільки грошей я витратив, аби проштовхнути тебе на посаду первосвященника?!

Маркіз розмахував руками й тицяв пальцем прямо в обличчя Айзека:

— Зроби так, аби ці гроші себе відпрацювали! Ти що, хочеш, аби я опинився на місці графа Густо, чи як?!

— ...

Від цих образливих слів обличчя Айзека викривилося.

Водночас маркіз Еванс міцно вхопив сина за обидва плеча.

— Не забувай.

Пальці, що стискали плечі Айзека, боляче вдавилися в тіло.

— Я теж належу до прямої гілки Клаудіусів.

Очі маркіза дико зблиснули:

— Хоч проклятий старший брат і відтіснив мене, не залишивши жодного шансу успадкувати титул герцога...

Скрегіт зубів пролунав моторошно й різко.

— Можливо... Можливо, герцогство Клаудіусів могло б належати мені.

Давня заздрість та комплекс неповноцінності отруювали життя маркіза.

Лише через те, що він народився другим сином, він не зміг отримати титул.

Але маркіз не здавався і продовжував діяти.

Він усунув зі свого шляху брата та його дружину, які були йому як кістка в горлі.

Понад усе йому хотілося відправити на той світ і малих дітей Клаудіусів разом із батьками, проте...

«Якщо загине вся родина одразу, це викличе надто багато підозр».

Тоді він вважав, що маніпулювати малолітнім Дітріхом буде простіше простого.

Адже Дітріху на той момент було всього лише десять років.

Він не сумнівався, що кількома солодкими обіцянками змусить хлопчика віддати всі права й прибутки Клаудіусів.

«Мені нічого від вас не потрібно».

Юний Дітріх із крижаним, геть не дитячим поглядом провів чітку межу перед маркізом Евансом.

Дітріх з останніх сил чіплявся за родове ім'я Клаудіусів і зубами й кігтями вигризав безпеку для своєї молодшої сестри.

У результаті маркіз так і не здобув бажаного.

— Ти не повинен, як і я, скніти на задвірках! Ти не маєш права програти цьому виродку Дітріху! Розумієш?!

Маркіз булькотів й бурмотів, наче божевільний:

— Ти ж не збираєшся все життя задовольнятися долею бічної гілки Клаудіусів?

Одержимий погляд маркіза упився в сина, ніби прагнучи проковтнути його живцем:

— Ми мусимо... ми просто зобов’язані стати господарями роду Клаудіусів! Чуєш мене?!

Айзек міцно стиснув зуби.

Цей погляд.

Цей погляд, яким батько постійно порівнював його з Дітріхом, шукаючи найменші недоліки й безжально колупаючи його рани.

Щоразу, коли Айзек опинявся перед ним, він почувався останнім нікчемою в цьому світі.

— Я роблю все, що в моїх силах. Тому...

— Ні, просто робити все можливе — недостатньо!

Маркіз Еванс заперечно хитнув головою:

— Ти мусиш бути найкращим! Найкращим!

Викричавшись та не в змозі приборкати власний гнів...

Грим!

Маркіз з усієї сили гримнув дверима й вискочив з кабінету.

— Чорт забирай!

Не тямлячи себе від люті, Айзек змахнув рукою, скинувши стоси паперів зі столу.

Документи білим снігом розлетілися по підлозі.

Дітріх фон Клаудіус.

Його кузен, який був надто обдарованим, надто досконалим, і до якого просто неможливо було підступитися.

Для Айзека Дітріх завжди залишався недосяжною вершиною та непорушною стіною.

Скільки б він не бився, він не міг дістати навіть до його п'ят...

«І скільки ще мене порівнюватимуть із цим виродком?!»

Це викликало в нього не просто огиду, а нудоту.

— Дідько!

Він зопалу копнув папери, що лежали на підлозі.

Тук-тук.

Пролунав короткий стукіт у двері.

Айзек завмер із піднятою ногою.

— ...Що там таке?

Намагаючись опанувати себе, Айзек поставив запитання максимально спокійним тоном.

З-за дверей долинула відповідь:

— До вас прибула панна Лопес.

— Панна Лопес?

«Чого це ця дівка знову сюди приперлася?»

Обличчя Айзека спотворилося.

В ньому було бажання просто виставити її за двері, проте...

— Будь ласка, проведи її.

Сьогодні Серафіна мала чаювання з Імператрицею.

А отже, вона могла принести якусь корисну інформацію.

Роздратований Айзек заквапився збирати розсипані папери з підлоги.

За мить...

— Доброго дня, первосвященнику Евансе, — сяюче посміхнулася Серафіна, ступивши до кабінету. — Ми так давно не бачилися, тож я вирішила завітати. Як ваші справи?

— Чого ви прийшли?

Айзек навіть не спромігся на привітання й роздратовано випалив прямо.

Серафіна інстинктивно здригнулася й обережно запитала:

— Щось трапилося...

— Нічого. Переходьте одразу до справи.

Айзек знову відрізав сухим і різким голосом.

Серафіна, крадькома спостерігаючи за його реакцією, нарешті наважилася мовити:

— Скажіть, первосвященнику Евансе, ви також отримали запрошення на бенкет на честь дипломатичної делегації?

«Ха, вона що, з глузду з'їхала?»

Айзек відчув, як хвиля роздратування накриває його з головою.

Вона що, прийшла сюди лише для того, аби виблагати перепустку на бенкет?

Яке марнування часу!

— Прошу вас, панно Лопес.

Айзек приклав долоню до чола й ошелешено закрутив головою:

— Знайте своє місце.