Розділ 131 — Розділ 131

— Ох.

Кінчики моїх вух миттєво спалахнули.

У той самий момент принцеса, пирхнувши, подала голос:

— З самого ранку стільки мороки через це було!

Герцог звузив очі й гостро зиркнув на неї.

Та принцесу це анітрохи не обходило, і вона показово сплеснула долонями:

— Хіба ні? Встав ще на світанку й перевдягався разів зо п’ять!

— Ево, ти справді...!

— Братику, ти й сам чудово знаєш, що в народі це називається звичайним вередуванням.

Відрізавши це, принцеса легенько поплескала по сидінню поруч із собою:

— Ларі, сідай сюди.

— Ні, Ларі.

Герцог із геть серйозним обличчям подивився на мене:

— Ви ж не збираєтеся залишити мене сидіти наодинці?

— Треба ж знати міру! Скільки ще я взагалі мушу поступатися тобі Ларі?

— Це тобі варто знати міру. Хіба ти забула, що ми з Ларі — закохана пара?

— Ні, ну якщо на те пішло, то я її найкраща подруга?!

Ох, я вже й сама не знаю...

Я втомленим поглядом дивилася на двох братів і сестру, які завзято сперечалися між собою.

***

Трохи згодом.

Щойно ми прибули до імператорського палацу, принцеса вистрибнула з карети, навіть не дочекавшись, поки герцог подасть їй руку.

— Це зрада, — ображено буркнула вона. — Як ти могла кинути мене й сісти поруч із братом?

— Ви... вибач мені, — передовсім перепросила я. — Просто... в словах герцога теж була частка правда...

— Все одно!

Принцеса відвернулася. Аби показати, наскільки сильно вона ображена, вона навіть демонстративно склала руки на грудях...

Так і було.

Трохи раніше я вирішила сісти поруч із герцогом.

А причиною такого рішення стала його рішуче зауваження:

«З Евою ви будете разом цілий день, а зі мною розійдетеся, щойно ми прибудемо до палацу, хіба ні?»

І це було правдою.

Ми з принцесою весь день мали бути разом, готуючись до бенкету, тоді як герцог мав бути присутнім на переговорах із делегацією.

Тож мені здавалося, що я зробила цілком розумний вибір, проте...

— Ево, натомість наступного разу ходімо вдвох погуляємо до парку, — м'яко заспокоювала я принцесу. — Ти ж знаєте про той новий парк Роджерс, що нещодавно відкрився?

— Але ж зараз зима, — вперше відповіла мені принцеса, яка досі стояла з байдужим виглядом. — Через холод там, мабуть, жодна квітка не цвіте?

— Проте кажуть, що алеї там дуже гарно облаштовані. О, і я чула, що на озері навіть живуть лебеді.

— Лебеді?

Принцеса одразу нагострила вуха.

Я захоплено кивнула:

— Так. Погодуємо лебедів, а потім вип'ємо чаю в кав'ярні біля озера. Як тобі ідея?

— ...Ну-у, якщо Ларі так наполягає.

Лише тоді принцеса трохи пом'якшала в обличчі:

— Тільки цього разу йдемо лише вдвох, без брата. Домовилися?

Судячи з того, як наполегливо вона це уточнювала, те, що я сіла поруч із герцогом, їй дійсно дуже не сподобалося...

— Зачекайте, ви збираєтеся йти до парку Роджерс лише з Евою?

Але саме в цей момент...

Герцог, який досі стояв із виглядом переможця, квапливо втрутився в розмову:

— А зі мною ви коли підете?

— Нізащо!

Принцеса показово міцно обійняла мене за руку:

— Цього разу я не поступлюся!

— Ево, чи не могла б ти бути трохи великодушнішою?

Бачачи її непохитність, герцог насупив брови й докірливо мовив:

— Мені зараз іти на ці нудні переговори, а ти аж до самого початку бенкету будеш поряд із Ларі.

Але найдивовижнішим було інше.

«Ні, чому це в герцога такий ображений вигляд?»

Він сам це сказав, але здавалося, ніби власні ж слова його й зачепили.

— Все, досить. Братику, ти йдеш чи ні? — роздратовано відрізала принцеса. — Так ти на переговори запізнишся.

Герцог виглядав украй незадоволеним, але в словах принцеси не було жодної помилки. Час і справді вже тиснув.

— Побачимося пізніше, Ларі.

— Успішного вам дня.

Я з посмішкою провела герцога.

Йдучи геть, він раз у раз озирався назад.

Мені й самій було якось неспокійно на душі. Його пригнічений вигляд ніяк не виходив у мене з голови, та й ніде правди діти...

«Якби ж ми могли побути разом ще трохи».

Відколи було призначено переговори з Росберном, кількість разів, коли ми з герцогом бачилися довше ніж на годину, можна було перелічити на пальцях однієї руки.

І ось ми знову мусимо розійтися.

Звісно, ми ще побачимося пізніше на бенкеті...

«І все одно... шкода, нічого не вдієш».

Але саме тоді...

— Справді, тобі аж так шкода розлучатися з братом?

Принцеса крадькома зиркнула на мене.

Я аж знітилася від несподіванки:

— Прошу?

— Я пробачаю це лише тому, що це мій брат. Будь це хтось інший — пощади б не було.

Принцеса з гідністю відвернулася:

— Якщо Ларі вийде за нього заміж, то теж стане моєю родиною.

— Прошу?

Я не повірила власним вухам.

Заміж?

Ми ж із герцогом стали парою лише два місяці тому?

Тим часом принцеса похмуро пробурмотіла собі під ніс:

— Будь це якийсь інший чоловік, я б йому давно вже все волосся повиривала...

Я вирішила просто промовчати.

***

Трохи згодом.

Перед нашими очима відкрилася вишукана й бездоганно прикрашена бенкетна зала.

Прикраси залу, срібні свічники, столове срібло та вази, наповнені живими квітами...

Не було жодного куточка, до якого б не приклали рук ми з принцесою.

«Ах, як приємно...»

Хоча під час підготовки ми бачили це видовище вже безліч разів, моє серце все одно переповнювала гордість.

Саме в цей момент Її Величність Імператриця, яка заздалегідь оглядала бенкетну залу, привітно звернулася до нас:

— Ласкаво прошу, принцесо. І вам доброго дня, панно Ансі.

— Вітаю Вашу Величність Імператрицю.

— Вітаю Вашу Величність.

Ми з принцесою шанобливо вклонилися.

— Ви обидві чудово попрацювали, — тепло мовила Імператриця. — Попрацюйте ще трохи сьогодні, добре?

— Що ви, Ваша Величність, — ввічливо відповіла принцеса. — Навпаки, для нас велика честь, що ви обрали саме нас.

І це була правда.

Зараз ми стояли тут, допомагаючи Імператриці, яка приймала бенкет.

Допомагати в організації імператорського заходу — це було не лише великою честю, а й чималою відповідальністю.

Тим часом в очах Імператриці, яка слухала її відповідь, спалахнув особливий вогник.

— Я й не помітила, як наша принцеса виросла такою чудовою, — тихо, з легким смутком у голосі мовила Імператриця. — Якби Розанна бачила вас зараз, вона б пишалася...

Розанна.

Це було ім'я покійної попередньої герцогині.

— Все гаразд, — принцеса променисто усміхнулася Імператриці.

У її посмішці не залишилося й сліду від звичної гордовитості — вона була м'якою й ніжною, мов пух.

— І Ваша Величність, і Ларі, і мій брат...

Злегка простягнувши руку до мене, принцеса тихо стиснула мою долоню:

— Поруч зі мною так багато людей, які дбають про мене.

Усмішка принцеси стала ще теплішою:

— Покійна мама більше не переживатиме за мене.

— Принцесо...

— Адже в мене є близькі люди, на яких я можу покластися.

— ...

Імператриця на мить завмерла, а потім тепло усміхнулася у відповідь:

— Це справді так.

***

Тим часом у той самий час.

Поки інші аристократи вже займали свої місця й чекали на початок, Дітріх разом із Імператором та дипломатичною делегацією Росберна зайшов до зали засідань.

У той час як усі присутні були поважного віку, лише один Дітріх вирізнявся молодістю.

Проте ніхто не наважувався дивитися на нього зверхньо.

Навіть маркіз Еванс, який стояв серед інших аристократів.

— Розпочнемо засідання, — оглянувши присутніх дворян та членів делегації, владно мовив Імператор.

Гуп!

Важкі двері зали засідань зачинилися.