Розділ 132 — Розділ 132

«Зараз той мерзотник Дітріх, мабуть, веде переговори з дипломатичною делегацією Росберна...»

Айзек міцно стиснув зуби.

«Добре хоч, що батько бере участь у засіданні...»

Титул одного з трьох маркізів імперії мав чималу вагу.

Однак уся проблема полягала в тому, що навіть цей титул маркіза Еванса спочатку належав роду Клаудіусів.

Якби попередній герцог Клаудіус не передав титул маркіза своєму молодшому братові, вони з батьком взагалі не мали б дворянського титулу.

А це означало лише одне:

Зрештою, єдиною причиною, чому маркіз Еванс міг бути присутнім на засіданні, було те, що він належав до побічної гілки Клаудіусів.

«Хай йому грець!»

Айзек мимоволі вилаявся подумки.

«Панна Лопес... зрештою так і не отримала запрошення на бенкет».

Річ була зовсім не у почутті гордості Серафіни чи турботі про її зачеплені почуття.

Питання полягало в іншому:

«Натомість панну Ансі на бенкет запросили».

Незалежно від того, якими були стосунки між Серафіною та Айзеком насправді, у суспільстві принаймні вважали, що вони мають взаємну романтичну симпатію.

Та попри це, Ларієт отримала запрошення, а Серафіна — ні.

Якась спадкоємиця віконта — лише завдяки тому, що вона кохана герцога Клаудіуса!

Сам цей факт наочно доводив, наскільки імператорський двір вважає Дітріха важливішим за Айзека.

Айзек відчув, як від комплексу неповноцінності у нього аж шлунок стисло.

Але саме в цей момент...

— Пане...

— ...

— Первосвященнику Еванс!

Отямившись, Айзек квапливо звів голову.

— О, перепрошую.

Зморшкувате обличчя Верховного священника палало гнівом.

Айзек поспішно заспокійливо усміхнувся:

— Пробачте, будь ласка. Я слухаю вас.

— Подейкують, ніби Клаудіуси й справді збираються заснувати благодійний фонд.

Верховний священник скрушно цокнув язиком і докорив:

— Якщо це правда, уявляєте, яких збитків це завдасть нашому храму?

Знову Клаудіуси.

Погляд Айзека став похмурим і холодним.

Верховний священник продовжив:

— Розумієте, чому цього разу ми посилаємо саме вас, первосвященнику, як представника Великого храму на банкет?

Як йому було не розуміти?

Це означало, що він повинен піти й виляти хвостом перед цим паршивцем Дітріхом, наче пес.

Айзек змусив себе втримати скривлену посмішку.

— Зробіть що завгодно, але залагодьте це питання.

— Пане Верховний священнику, це...

— Сподіваюся, ви впораєтеся, — непохитно відрізав той.

З-під обвислих зморшкуватих повік його очі палали виразним роздратуванням.

— …Так.

Зрештою Айзеку не залишалося нічого іншого, окрім як схилити голову.

Підвівшись із крісла, Верховний священник вийшов геть, навіть не попрощавшись.

«Знову! Знову!»

Порожньо дивившись йому услід, Айзек від люті міцно стиснув кулаки.

«Я знову мушу схиляти голову перед цим покидьком Дітріхом!»

Залишившись наодинці, Айзек відчув непереборне бажання закричати на повні легені.

***

У той самий час.

Серафіна сиділа у своїй кімнаті в багатоквартирному будинку й порожньо дивилася у вікно.

Сніг, який ще не встиг розтанути, був затоптаний перехожими й перетворився на брудну сіру масу, яка місцями узялася льодом.

Це видовище здавалося настільки огидним і жалюгідним, що аж нудило...

Мабуть, тому, що цей сніг дуже нагадував її власне становище.

«Як же це дратує».

Гостре, мов шило, почуття заздрості раптово вкололо її в саме серце.

«Ларієт, мабуть, і не дивиться на подібну гидоту за вікном».

Вітальний бенкет на честь дипломатичної делегації Росберна.

Казали, що Ларієт разом із принцесою Клаудіус допомагає Імператриці.

«Чому лише Ларієт стає щасливою?»

Кохана герцога Клаудіуса.

Розкішне життя, де немає жодних недоліків.

Бездоганна репутація у світському товаристві.

Дружба з високопосадовцями.

Все те, чого Серафіна так пристрасно бажала...

…Все це загарбала Ларієт.

Серафіна завжди була впевнена, що ця дівчина гірша за неї.

Вона вірила без найменшого сумніву, що Ларієт завжди залишатиметься біля її ніг, слухняно прислуговуватиме їй, підлещуватиметься й перебуватиме поруч лише для того, аби сама Серафіна сяяла, наче найчистіша лілія у вищому світі.

Але тепер...

Часи, коли вона поводилася з Ларієт як із служницею, здавалися безповоротно далекими.

«Чому тільки я мушу так страждати?»

Від відчуття несправедливості на очі Серафіни навернулися сльози.

Шух!

Не в змозі стримати гніву, вона різко засмикнула штори.

Брудний сніг зник із очей, але заздрість, що вирувала в глибині її душі, мов розпечена лава, так і не вщухла.

***

Вечір, коли сонце вже сідало за горизонт.

Нарешті засідання підійшло до кінця.

— Ви казали, це герцог Клаудіус?

— Втім, хоч він і такий молодий, у мене склалося враження, ніби я мав справу з досвідченим воєначальником.

Члени делегації Росберна одне за одним хитали головами від подиву.

Дітріх фон Клаудіус.

Єдиний герцог імперії та наймолодший серед учасників переговорів.

Чесно кажучи, спочатку вони дещо недооцінювали його.

І це природно, адже роки минають недаремно: вони дарують людині досвід та виваженість.

Порівняно з хитрими й досвідченими аристократами, молода людина неодмінно мала б поступатися у вправності.

Однак, сівши за стіл переговорів, члени делегації гостро відчули, наскільки помилковою була їхня оцінка.

Дітріх виявився надзвичайно здібним.

Настільки, що повністю перехопив ініціативу, залишивши позаду навіть найхитріших дипломатів та аристократів.

***

— Ми чудово розуміємо, чому Росберн не бажає відкривати свої порти, — м'яко посміхнувся Дітріх. — Турбота про безпеку власної держави — це цілком природно.

Почувши такі прямі слова, члени делегації перезирнулися.

Що ж він збирається запропонувати, якщо почав із цього?

Усім було добре відомо, що імперія прагне отримати доступ до незамерзаючого порту на півночі...

І саме тоді Дітріх невимушено мовив:

— У такому разі, чому б не обмежитися статусом торговельного порту?

— Торговельного порту...?

— Відкрити порт, але зробити так, аби ним могли користуватися виключно торговельні гілки Клаудіусів.

Дітріх плавно продовжував пояснення:

— Безпеку порту забезпечуватиме сторона Росберна, а імперським військам буде суворо заборонено там дислокуватися. Таким чином, питання безпеки, яке так турбує Росберн, буде повністю вирішено.

І це було щирою правдою.

Досі Росберн відмовлявся відкривати незамерзаючий порт саме через побоювання, що вплив імперії — а точніше її військова міць — пошириться далі на північ.

Пропозиція Дітріха повністю знімала цю проблему.

Проте...

— У такому разі, яку вигоду отримаємо ми від цієї угоди? — прискіпливо запитав один із членів делегації. — Навіть якщо питання безпеки вирішено, я не бачу причин, чому ми мусимо відкривати для вас торговельний порт. Ми...

— Ми збільшимо обсяги експорту пшениці.

У той самий момент усі члени делегації Росберна заніміли.

— ...

Дітріх, навіть бровою не повівши, спокійно продовжив:

— Ми подвоїмо поточні обсяги постачання пшениці на наступні п'ять років.

— Ох, це...

Послів охопив мовчазний шок.

Цю пропозицію могли зробити тільки Клаудіуси.

Адже саме герцогський рід володів житницею, яка могла прогодувати понад половину населення імперії.

Крім того, для Росберна це була пропозиція, від якої вони просто не мали права відмовитися.

Адже Росберн був острівною державою. Продовольство було життєво необхідним, але клімат Росберна не дозволяв вирощувати пшеницю.

Тож досі Росберн був змушений повністю імпортувати пшеницю, постійно хвилюючись і пильно стежачи над коливаннями цін на неї.

Прийнявши пропозицію Клаудіусів, вони могли б на п'ять років уперед позбутися продовольчого тягаря.

Бачачи їхнє вагання, Дітріх витягнув ще один козир:

— Крім того, ми не вимагаємо постійного відкриття порту.

— Тоді...?

— Угоду буде укладено терміном на п'ять років. Якщо обидві сторони будуть задоволені її умовами, ми просто продовжуватимемо її дію.

П'ятирічне обмеження.

Для Росберна, який усе ще відчував легку тривогу, це були надзвичайно бажані слова.

У залі на мить запанувала тиша.