Розділ 137 — Розділ 137. Дріб'язковий, проте смертельний

— Що?

Це було мовлено зовсім тихим голосом, але герцог, схоже, усе ж почув це бурчання.

Здивована, я поспіхом замахала руками:

— Ні-ні, це нічого.

— Ну, вигляд зовсім не такий, ніби це нічого.

Герцог стурбовано подивився на мене зверху вниз:

— У вас брови геть опустилися.

— Ой.

Відчуваючи, як щоки спалахують вогнем, я почала белькотіти щось незв'язне:

— Т-та ні, просто. Ну, тобто...

— Тобто?

Уникнути його наполегливого погляду не було жодної змоги.

Я низько опустила голову й нарешті договорила:

— Мені просто шкода так швидко з вами прощатися...

— ...

Почувши мою відповідь, герцог на мить замовк.

A потім:

— Тільки словами?

Грайливий голос приємно лоскотав моє вухо.

— А?..

Я дещо розгублено підвела очі на герцога.

У тьмяному світлі газових ліхтарів його пронизливо-сині, мов океан, очі дивилися на мене з безмежною ніжністю.

То був настільки теплий погляд, ніби він дивився на найдорожчу у світі істоту.

Ніби я опинилася в пастці на самісінькому дні глибокого моря...

Я просто не могла відвести очей.

Серце в грудях забилося геть невпопад.

У той самий момент...

«Ми ж закохана пара».

Усередині мене раптом визрів невідомий досі порив.

Тобто...

«Це ж можна зробити бодай так?!»

Я міцно заплющила очі й піднялася на навпочіпки.

Відстань між мною та герцогом миттєво скоротилася.

І...

Цмок.

Мої губи торкнулися щоки герцога.

Це був зовсім легкий поцілунок, немов пташиний доторк.

— ...

— ...

Запала тиша.

Я повільно підвела очі.

Герцог завмер на місці й дивився на мене мов заворожений.

Не знаючи, як витлумачити це мовчання, я нерішуче відвела очі.

«Ой, щ-що робити?»

Утім, він не виглядав розгніваним чи незадоволеним.

— Т-тобто, мені шкода прощатися з вами, от я й... ну...

Белькочучи незв'язні слова, я врешті не змогла здолати ніяковість і вирішила просто втекти.

— Д-добраніч!

Гримсь!

Зачинивши браму та забігши всередину, я зіштовхнулася з Емі, яка витріщилася на мене округленими від здивування очима.

— Панно?

— Усе гаразд… іди у своїх справах.

Відмахнувшись від неї рукою, я відправила Емі геть.

Після чого безсило сповзла на підлогу.

— Ха-а...

Серце калатало як шалене.

«Оце так, невже я здатна на такий сміливий вчинок?!»

Я закрила обличчя обома долонями.

Проте жар на щоках і не думав ущухати.

Тим часом...

Дітріх ошелешено дивився на зачинену браму.

Те, що сталося щойно, раз у раз виринало в його пам'яті.

Цмок.

Крихітні, теплі губи, що торкнулися його щоки й одразу ж відхилилися.

Тендітна постать, яка, мов пташеня, вислизнула з його обіймів...

І ці квітково-рожеві очі, що сором'язливо зиркали на нього востаннє...

— Добраніч?...

Дітріх пошепки повторив слова Ларієт.

Довгі, витончені пальці торкнулися щоки, до якої щойно притулялися її губи.

A потім:

— Ху-х, ну справді.

Дітріх важко зітхнув.

«Як можна так змусити серце тріпотіти, а потім просто побажати добраніч?»

Його вродливе обличчя тим часом повністю палало густим рум'янцем.

***

Так минула пора року, і настала пізня весна.

Герцогський дім Клаудіусів урешті стримав своє слово.

Вони дійсно заснували новий дитячий благодійний фонд.

Фонд отримав назву «Діти Клаудіуса».

Його гаслом стало: «Піклуємося про сьогодення дітей та надаємо їм можливості для майбутнього».

Це гасло походило із пропозиції Ларієт.

***

— Як щодо того, аби не просто годувати та вдягати дітей, а й допомогти їм здобути професію завдяки навчанню?

Почувши цю пропозицію, у синіх очах Дітріха спалахнув особливий інтерес:

— Маєте на увазі — допомогти їм обрати свій життєвий шлях?

— Так. Зараз це скоріше схоже на те, що дітей просто абияк виштовхують у світ, замість того щоб влаштувати на належну роботу.

У цю епоху діти не стільки захищалися як діти у повному розумінні, скільки сприймалися як малі дорослі.

Звісно, до них не ставилися абсолютно так само, як до дорослих, але існувало переконання, що кожна дитина має самостійно заробляти собі на шматок хліба.

І це уявлення було тим слабшим, чим вищим був прошарок суспільства, та тим сильнішим, чим біднішими були люди.

Малі діти дворянських родин перебували під ретельною опікою та здобували багату й якісну освіту.

Проте з дітьми з бідних родин усе було інакше.

Щойно вони досягали віку, коли могли розуміти слова дорослих, їх одразу відправляли працювати — така була реальність.

Якщо навіть у сім'ях про дітей піклувалися подібним чином, то що вже казати про притулки, де опікувалися безліччю сиріт, які втратили батьків?

Там не вчили навіть грамоти, а лише забезпечували мінімальні умови для життя, після чого в районі п'ятнадцяти років одразу виганяли на вулицю заробляти.

Ті вихователі, які щиро переймалися долею дітей, тримали їх у себе аж до повноліття, але таких людей були одиниці.

Навіть у притулках під крилом Великого храму, які вважалися найгуманнішими, панувала така ситуація.

Тож важко було навіть уявити, наскільки скрутним було становище в інших численних притулках, що росли як гриби після дощу.

— Я чула, що зазвичай діти мусять залишати притулок у віці п'ятнадцяти-шістнадцяти років.

Ларієт обережно висловила думку:

— Тому я й подумала: а що, як підвищити вік випуску з притулку до вісімнадцяти років — імперського повноліття?

— ...Звісно, це гуманний підхід, але ми не можемо не зважати на питання бюджету.

Дітріх поставився до пропозиції Ларієт дещо скептично.

І насправді інакше й бути не могло.

Хай яким здібним був Дітріх, він не міг з власної кишені взяти відповідальність за абсолютно всіх сиріт.

Ларієт, яка мала стати наступною віконтесою Ансі, на власній шкірі розуміла складність становища Дітріха.

Тож вона запропонувала альтернативу:

— Саме для цього ми й залучимо професійне навчання.

— Залучимо професійне навчання?

— Так. Щойно діти потраплятимуть до притулку, ми організуємо для них різноманітні професійні курси. Аби вони могли обрати якісну роботу відповідно до своїх здібностей.

У той самий момент у синіх очах Дітріха знову з'явився живий інтерес.

Це було доказом того, що її слова зацікавили його.

Ларієт із захватом продовжила:

— A коли діти досягнуть звичайного працевлаштувального віку — п'ятнадцяти чи шістнадцяти років, ми заздалегідь підбиратимемо для них місця роботи відповідно до їхнього покликання. Наприклад, за контрактом.

Насправді Ларієт, пам'ятаючи своє минуле життя, хотіла ще більше продовжити період захисту дітей. Адже вона вважала, що дорослі мусять якнайдовше захищати неповнолітніх.

Проте не варто було повністю занурюватися лише в спогади минулого життя.

Між ідеалом та реальністю завжди існувала прірва, і їхнім завданням було якомога сильніше скоротити цей розрив.

До того ж, згадуючи досвід минулого життя, підлітки віком від 15 років теж могли працювати на підробітках за згодою батьків чи опікунів.

Саме тому:

— Частину заробітку від цієї контрактної праці можна відкладати як підйомні кошти для влаштування дітей у майбутньому, а іншу частину використовувати на покриття їхнього проживання в притулку.

— Якщо все справді так організувати, то навіть якщо вони залишатимуться в притулку ще на 2–3 роки довше, це не створюватиме великого фінансового тягаря.

Дітріх, на мить обміркувавши її ідею, схвально кивнув.

А потім на його обличчі з'явився задоволений вираз:

— Це також чітко відрізнятиме наш фонд від притулків Великого храму.

— Гадаєте, це спрацює?

— Звісно. Це чудова ідея.

Від задоволеної реакції Дітріха Ларієт мимоволі трохи почервоніла.

Дітріх був людиною, яка вже мала величезний практичний досвід та досягала блискучих результатів у справах.

І отримати оцінку «чудово» від такої людини...

...Усе ж було дуже приємно.

— Проте нам знадобиться спосіб розповісти про ці особливості фонду. Слід обговорити це з урядниками...

— О, щодо цього в мене теж є одна думка.

Ненавмисне вихопивши ці слова, Ларієт дещо ніяково змінила тон:

— Хоча, можливо, це й дрібниця...