Розділ 139 — Розділ 139

Підійшовши до мене ближче, панна Морган стишила голос і стиха мовила:

— Ну як, я добре виступила?

— Ви справжня красномовиця.

— Ну, я ж не вигадувала те, чого немає.

Панна Морган грайливо підморгнула мені:

— Хай там як, а я безмежно вдячна роду Клаудіусів та пану герцогу. Хай що кажуть, а саме він змінив моє життя.

На мить я завмерла.

Адже зі мною було так само.

Принцеса та герцог.

Завдяки тому, що вони були поруч зі мною, я змогла стати значно позитивнішою людиною.

Проте моя зворушеність тривала недовго.

— Ох, а я ж чула! Ви з паном герцогом нарешті стали парою?

Очі панни Морган спалахнули від цікавості.

— Я ще в опері відчула, що між вами щось є! Моє чуття мене не підвело!

...Невже цьому варто аж так радіти?

Я дещо розгубилася.

— Знаєте, скільки людей пошепки перешіптувалися, ніби між мною та паном герцогом є якийсь таємний зв'язок? Звісно, це робилося за нашими спинами.

— А-а.

Відчуваючи запізнілу провину, я ніяково змовкла.

Зізнатися, я й сама вважала, що герцог та панна Морган чудово пасують одне одному.

— Якщо чесно, то з якого дива мені взагалі мати якісь там таємні стосунки з паном герцогом? Я й сама по собі досить успішна та прекрасна.

Не підозрюючи про мої думки, панна Морган спершу вдавано ображено побурчала, а потім із радісною інтонацією змінила тему:

— Хай там як, а я дуже щаслива, що Клаудіуси відкрили цей благодійний фонд.

Ця жінка справді вміла зачаровувати людей з першого погляду. Я із задоволенням підхопила нову тему:

— Ще раз щиро дякую вам за регулярні пожертви.

— Не варто подяк. Клаудіуси й раніше були щедрими до талановитих людей, а тепер затишний затінок роду Клаудіусів оберігатиме й інших, звичайних дітей.

Уважно розглядаючи моє обличчя, панна Морган грайливо прижмурила очі:

— Як би це мовити... Останнім часом у пана герцога ніби з'явилася людяність. І це все, безперечно, заслуга панни Ансі, правда?

— Що? Ні, що ви, герцог від початку був дуже добрий...

— Ой-ой, ви вже так палко заступаєтеся за свого коханого?

Посмішка панни Морган стала ще ширшою.

У її красивих очах, що пильно дивилися на мене, вигравали пустотливі бісики.

«Ой, ну справді...»

Відчуваючи, як щоки починають палати, я тихенько відвела погляд.

Саме під час цієї розмови...

Хтось стрімко підбіг і міцно обхопив мене за руку.

— Ларі!

Як і слід було очікувати, це була принцеса.

Міцно притулившись до мого плеча, принцеса одразу ж кинула на панну Морган гнівний погляд:

— Панно Морган, Ларі — моя подруга! Ви ж знаєте це, чи не так?

— Ой, принцесо.

Зіткнувшись із такою відвертою настороженістю, панна Морган демонстративно засмучено опустила брови:

— Мені так прикро.

— Чому це?

— Я теж хотіла б подружитися з принцесою й з панною Ансі, але ви навіть не даєте мені шансу...

— Ох.

Плечі принцеси на мить здригнулися.

Панна Морган тужно продовжила:

— Хіба я не можу стати подругою для принцеси та панни Ансі?

— Це... ну...

Принцеса довго вагалася з відповіддю.

Що й казати, адже принцесі довелося пройти чимало труднощів, поки вона зблизилася з дівчатами з книжкового клубу.

І все ж я без вагань вірила, що цього разу принцеса поведеться інакше.

Адже вона вже так сильно виросла.

— ...Але все одно, ви не можете бути з Ларі ближчим, ніж я!

Так і є!

У такий манівцевий спосіб принцеса дала згоду на появу «нової подруги».

Почувши таку геть несподівану відповідь, панна Морган здивовано витріщила оченята на принцесу.

— То ви станете моєю подругою?

— Ну, дружити — це не так вже й складно, — норовисто відвернувши голову, відповіла принцеса.

Проте з того, як міцно її руки стискали моє передпліччя, було очевидно:

Найближчим часом, коли ми збиратимемося утрьох із панною Морган, мені доведеться ходити з принцесою, яка буквально висітиме на моїй руці...

Саме в цей момент до нас звернувся лагідний голос:

— Ого, про що це ви тут так весело розмовляєте?

— О, герцогу.

Я з радісною посмішкою обернулася до герцога, але раптом завмерла.

Зачекайте. А хто це стоїть поруч із герцогом?..

«О Боже».

Я перехопила подих і поспіхом вклонилася, дотримуючись усіх вимог етикету:

— Вітаю Її Величність Імператрицю.

Так і було.

Людиною, яку супроводжував герцог, була сама Її Величність Імператриця!

Не лише принцеса та панна Морган, а й усі інші дворяни витріщили очі й квапливо присіли в глибокому поклоні.

«Боже мій, Її Величність Імператриця теж завітала сюди!»

«Вона ж відвідувала благодійний прийом у Великому храмі. Очевидно, вирішила дотриматися справедливості», — долинали поодинокі шепотіння.

Що ж, хоча зовні всі демонстрували глибоку повагу до Її Величності Імператриці, у голові кожного дворянина гарячково крутилися розрахунки щодо поточної ситуації...

Хай там як, а Її Величність Імператриця приязно привіталася з нами:

— Як ваші справи?

— Вашими молитвами, усе чудово, Ваша Величносте, — від імені всіх ввічливо відповіла принцеса.

— Брат і сестра Клаудіуси, панна Ансі, та ще й панна Морган, — окинувши нас поглядом, Її Величність Імператриця жартівливо мовила: — Треба ж, усі найвідоміші постаті імперії зібралися в одному місці. Мені аж ніяково перебувати у вашій компанії.

— ...

Ми лише перезиралися, не знаючи, що відповісти на це.

У той самий момент герцог, злегка прижмурившись, м'яко зауважив Її Величності:

— Ваша Величносте, дражнити мою кохану — це вже занадто.

— Боже мій, кожного разу, коли це відбувається, я цілком розумію почуття принцеси!

Імператриця удавано похитала головою:

— Тут стоять принцеса та панна Морган, а ви виокремлюєте лише панну Ансі! Чи не занадто ви опікуєтеся лише своєю коханою?

— ...

Герцог, ніби йому влучили в самісіньку ціль, міцно стулив губи.

Я теж прикусила нижню губу.

Ах, що ж робити.

Зараз моє обличчя, мабуть, червоне, наче стиглий томат...

Знизавши плечима, Її Величність Імператриця мовила:

— Мені б теж хотілося оглянути ці стенди професій.

— Я особисто супроводжуватиму вас.

— У такому разі нехай панна Ансі піде з нами.

Імператриця з посмішкою в очах зиркнула на мене:

— Атож, герцог знову докорятиме мені, що я забираю його час, який він міг би провести з панною Ансі.

— Дякую за вашу увагу, Ваша Величносте, — анітрохи не зніяковівши, миттєво відповів герцог, який навіть бровою не сіпнув.

Ну справді, як герцогу вдається залишатися таким спокійним?

Я тут від сорому згораю...

За якийсь час...

Я разом із герцогом супроводжувала Її Величність Імператрицю під час огляду стендів професій.

— Ой, це справді кімната, у якій житимуть діти?

Імператриця виявила неабияку цікавість до макета дитячої кімнати у натуральну величину.

— Так, Ваша Величносте. Кімнати розраховані на чотирьох осіб, а поверхи чітко розділені на дівочі та хлопчачі... — плавно пояснював герцог.

Далі йшли стенди, присвячені професіям.

Серед них був представлений стенд великої кузні з герцогства Клаудіус.

На столах були розкладені вироби, виготовлені безпосередньо в цій кузні.

— Коли діти виростають з учнів-підмайстрів і стають офіційними робітниками, вони починають з виготовлення такого кухонного начиння, а далі... — хвилюючись, пояснював Її Величності робітник, який чергував на стенді.

Розглядаючи кухонне приладдя, Імператриця посміхнулася щиро, мов дитина:

— Тобто в майбутньому діти навчатимуться майструвати такі речі, так?

— Саме так, Ваша Величносте.

— Якщо задуматися, то досі всі лише прагнули якомога швидше змусити дітей заробляти гроші, але ніхто й не думав про якість цієї праці.

Імператриця продовжувала хвалити задум:

— Мені це дуже до вподоби.

— Це все завдяки панні Ансі, — мовив герцог.

— Ні, що ви. Це радше заслуга герцога...

Рефлекторно заперечивши, ми з герцогом одночасно перезирнулися й пильно подивилися одне на одного.

Імператриця лише вдавано махала рукою:

— Як приємно бачити таку злагоду між вами.

А потім байдужим тоном додала:

— І чому це я знову так добре розумію почуття принцеси?

Не в силах здолати сором, я лише міцно заплющила очі.