Розділ 14 — Розділ 14

Салон, що влаштовувався в домі герцога Клаудіуса, був мистецьким заходом із надзвичайно глибокою історією.

Хоча він не мав статусу офіційного конкурсу, сам факт виставлення там своїх робіт означав, що герцогський дім визнає потенціал митця.

Насправді Клаудіуси часто обирали та спонсорували кількох талановитих художників. Окрім того, салон відвідувало чимало аристократів як глядачів.

Для митців це була величезна перевага. Адже що більше вони впадали в око вельможам, то корисніше це було для їхньої подальшої кар'єри. Якщо пощастить, навіть не отримавши прихильності герцога, можна було знайти нового покровителя. Я чула, що цей салон випустив чимало відомих майстрів…

«У такому разі, зараз вони мали б бути заклопотані підготовкою до салону, так що й угору ніколи глянути?»

Чи справді мені можна просто прийти в гості? Чи це такий мовчазний тиск, щоб я прийшла і допомогла з організацією?

Поки я розгублено розмірковувала, почувся голос:

— Панно...

Емі обережно покликала мене. Я отямилась й озирнулася.

— Га? Що таке?

Тієї ж миті в мене по спині пробіг неприємний холодок.

«Якесь недобре передчуття…»

І не дивно, адже вигляд у Емі був украй збентежений. Я добре знала цей вираз її обличчя. Так було тоді, коли Грегорі та Серафіна без жодного попередження вдералися до міського маєтку.

Емі заговорила:

— Прийшла панна Лопес.

«Так і знала».

Моє обличчя вмить спотворилося від роздратування.

«Та чому вона ніяк не відчепиться?!»

Але Емі ще не договорила:

— Однак… її супроводжує пані баронеса Бентнер.

— Що?!

Я здригнулася від огиди. Адже пані баронеса Бентнер була…

«Тіткою Грегорі!»

***

За деякий час я спустилася до вітальні, навіть не намагаючись приховати свого байдужого вигляду.

— Тітонько, я так вдячна, що ви прийшли зі мною.

Серафіна лагідно щебетала до суворої на вигляд дами середніх років, що сиділа поруч із нею. Вони трималися так близько, що хтось сторонній міг би подумати, ніби це мати з донькою.

— Якби не ви, я б нізащо не набралася сміливості прийти сюди сама.

— Ну що ти, — баронеса поблажливо всміхнулася Серафіні. — Хто б міг подумати, що ця дівка, Ларієт, поводитиметься так зухвало з Грегорі. Якби не ти, я б і не дізналася про таке невігластво, щоб його виправити.

— Ті-тітонько…

— Тож це я маю тобі дякувати.

Невже я мушу вислуховувати ці витончені нісенітниці з самого ранку?

До речі, Серафіна називала тітку Грегорі «тітонькою» через те, що свого часу той заявив: «Якщо вона моя тітка, то і твоя теж, Серо!».

«Справді? Я справді можу називати вас тітонькою?»

А баронеса відповіла: «Звісно, люба. Я така рада, що в мене з'явилася така чарівна племінниця».

Ось після такої «феєричної співпраці» вони й обрали це звертання. Для довідки: пані баронеса Бентнер намагалася поводитися зі мною як прискіплива свекруха, хоча я ще навіть не була заміжня…

«Які ж прозорі в неї наміри».

Я примружилася, дивлячись на Серафіну.

Оскільки я постійно відхиляла її візити, вона притягнула з собою ту, кому мені було б важко відмовити.

Саме тоді Серафіна повернула голову в мій бік. Зустрівшись зі мною поглядом, вона переможно всміхнулася.

«Хай як ти пручаєшся, усі інші на моєму боці» — ніби казав її погляд.

— Ларі! — Серафіна привіталася зі мною, вдаючи радість. — Доброго ранку. Тітонька сказала, що давно тебе не бачила, тож ми вирішили завітати разом. І ще…

— Серафіно, — холодно перервала я її потік слів. — Приходити без попередження… Вже вкотре ти це робиш? Чи не надто це грубо?

Почувши це, Серафіна широко розплющила очі, ніби від страшного удару. Її плечі поникли, а вії затремтіли. Вона мала такий тендітний вигляд, що ті, хто не знав ситуації, могли б подумати, ніби це я її знущаю.

— Ти що, зараз соромиш Серафіну? — у розмову миттєво втрутилася баронеса Бентнер. — Я чула від Сери, що ти наважилася надіслати нашому Грегорі лист про розірвання заручин? — в її зморшкуватих очах спалахнув лютий вогонь. — І ба більше, ти прилюдно його зганьбила?

Ну, щиро кажучи, зганьбила його принцеса. Мені було смішно спостерігати, як баронеса, не сміючи й слова сказати принцесі Еванджелін, прийшла сюди відігратися на мені, наче на впійманій миші.

— Невже ти стала такою зарозумілою лише тому, що трохи заприятелювала з принцесою? — баронеса похитала головою й заговорила повчальним тоном, наче до нерозумної дитини. — Чоловіки не люблять таких негнучких жінок. У Грегорі були причини тебе не злюбити.

О, вона справді тітка Грегорі. Щоразу, як відкриває рота, звідти сиплються різнобарвні нісенітниці.

— Жінка має бути лагідною та чарівною, як Серафіна. Хіба не так?

Оскільки я більше не мала наміру мовчки слухати цю маячню, я зухвало відповіла:

— У такому разі, просто заручіть Грегорі із Серафіною.

— …Ти що це собі дозволяєш? — обличчя баронеси скам'яніло.

Тим часом Серафіна на мить здригнулася, а тоді з її прекрасних очей покотилися сльози.

— Ларі… Як ти можеш… Ми з Грегором лише друзі. Ти ж знаєш. — вона заговорила тремтячим голосом, ніби почула щось абсолютно неприпустиме. — Як ти можеш так паплюжити нашу дружбу…

Раніше я б, напевно, повелася на цей вираз обличчя. Можливо, навіть почала б виправдовуватися і перепрошувати, мовляв, я сказала зайвого. Але не тепер…

— Хай якими б близькими друзями ви були, Грегорі завжди піклувався про тебе набагато більше, ніж про мене, свою наречену.

— Це лише тому, що ми друзі дитинства!

— Я теж була вашою подругою дитинства, — відрізала я. Я знизала плечима, дивлячись на Серафіну, яка вперше не знайшла що відповісти. — Але ви лише використовували мене як декорацію для ваших стосунків і жодного разу не поставилися до мене з повагою. Хіба не так?

Я раптом згадала принцесу. Вона, посідаючи найвище становище в імперії, виявила ввічливість до мене — дворянки нижчого рангу, з якою навіть не була знайома. І ті її слова, що пронизали мене до глибини душі:

«Що такого в тому, щоб налити чашку чаю? Чому ви раптом почали себе принижувати?»

Згадуючи ту мить, я знову зміцнила свою рішучість.

«Я більше не дозволю Серафіні та Грегорі ігнорувати мене».

Аж раптом…

— Гей, Ларієт! — загорлала баронеса. — Серафіна колись врятувала тобі життя! Як ти можеш бути такою невдячною потворою?!

Що ж, це була знайома схема. Спочатку вони використовують інших, щоб викликати почуття провини. А потім Серафіна…

— Усе гаразд, тітонько. Ларі просто сердиться, вона не насправді так думає.

Ось так вона не забуває вдавати святу.

— Яка ж ти добра дитина… — пані баронеса Бентнер не приховувала свого жалю.

Витерши сльози, Серафіна подивилася на мене скорботним поглядом.

— Але Ларі, я б хотіла, щоб ти добре подумала.

— Про що?

— Чесно кажучи… не може бути, щоб принцеса ставилася до тебе щиро, — тихо промовила Серафіна. — Я кажу це лише заради твого блага. Хай як жорстоко ти зі мною поводишся, ти все одно для мене дуже дорога…

— Ага, тож ти про це, — зітхнувши, я запитала Серафіну у відповідь: — Ти хочеш сказати, що єдина людина, яка щиро про мене піклується, — це ти?