Розділ 145 — Розділ 145

— Чітко… двоїста ситуація, що й казати.

Ну, якщо міркувати просто, то річ ось у чому.

Уявімо, приміром, що ми із Серафіною посварилися через грошовий борг. І я отримала нотаріальне засвідчення, на ім’я принцеси, в якому зазначено, що я позичила гроші Серафіні.

І в такій ситуації, якби я оприлюднила цей документ без згоди принцеси... Хіба це не поставило б принцесу у скрутне становище?

Якщо замінити в цій історії мене на герцогський дім Клаудіус, Серафіну — на Великий храм, а принцесу — на імператорську родину, то вийде приблизно те ж саме.

Тобто:

«Щойно ці матеріали випливуть у світ, це виглядатиме так, ніби імператорська родина відкрито приймає бік Клаудіусів».

Для імператорської родини, яка прагне підтримувати добрі стосунки як із Клаудіусами, так і з Великим храмом, подібне становище неодмінно було б доволі обтяжливим.

— До того ж, зараз не найкраща атмосфера для того, щоб зненацька вивалювати всі матеріали.

— Атмосфера?..

— Оскільки це видання залишається жовтою пресою, дехто вважає, що варто ще трохи зачекати й поспостерігати за перебігом подій, — із гіркою посмішкою мовив герцог. — Усе ж таки спостерігати за тим, як хтось, перебуваючи на самому піку злету, стрімко падає донизу, — вельми тішить людську цікавість.

— ...

Я не змогла знайти слів для відповіді.

Чесно кажучи… не можна було заперечити, що така тенденція справді існувала.

Гірка посмішка герцога стала ще виразнішою.

— Хоч би якими доказами ми спростовували звинувачення, це матиме сенс лише тоді, коли слухачі будуть готові їх сприйняти, чи не так?

З якого боку не глянь, ситуація вимагала крайньої обережності.

На щастя, звинувачення висунуло жовте видання із нульовою репутацією, тому галасу було менше, ніж могло б бути.

Проте зараз суспільство дивилося на Клаудіусів із сумнівом. Саме тому необхідно було надати бездоганні підтвердження, до яких неможливо було б прискіпатися.

— І насамперед я зовсім не розумію, навіщо Великий храм пішов на такий ризикований крок, — промовив герцог, занурившись у роздуми. — Зараз, коли викриття тільки-но відбулося, навколо вирує шум, але цілком очевидно, що незабаром Клаудіуси нададуть свої пояснення з цього приводу.

Його блакитні очі підозріливо звузилися.

— До того ж у Великому храмі не можуть не знати, що ми здатні спростувати їхні закиди.

— Твоя правда.

— У такому разі єдина користь, яку Великий храм може отримати з цієї справи, — це роздмухати скандал і підірвати нашу моральну репутацію, проте…

Герцог недоговорив і заперечно похитав головою.

— Звісно, оскільки йдеться про доброчинний фонд, удар по моральному іміджу є відчутним. Та все ж це не ставить під загрозу саме існування фонду.

— Це справді виглядає дещо дивно, — обережно погодилася я з герцогом. — Якби вони дійсно мали намір розгромити Клаудіусів, то надали б потужнішу підтримку викриттям священника Педро… але вони цього не зробили.

— Саме так. Складається враження, ніби вони, псуючи репутацію Клаудіусів, водночас поводяться так, наче мають спосіб належним чином залагодити цю справу.

Підозріливий вираз на його обличчі затримався лише на мить.

— Ну, що ж, з імператорської родини попросили трохи зачекати.

Герцог трохи підняв куточки губ.

Це була та сама впевнена посмішка, яку я так безмежно любила.

— Проте надто довго чекати я не збираюся.

***

Священник Педро йшов, глибоко занурившись у роздуми.

«І все ж… це якось дивно».

Чесно кажучи, спочатку він справді виступив із викриттям зопалу, не розібравшись до кінця.

Співчуття та гнів через важку долю дітей у притулку, а також запевнення в підтримці від особи рівня самого первосвященника змусили священника Педро діяти.

Проте, коли голова трохи охолола, поточний перебіг подій здався йому вкрай підозрілим.

«Первосвященник Еванс явно уникає мене».

Той факт, що він щодня відмовлявся від зустрічей, посилаючись на зайнятість, викликав неприємний осад, а тут ще й з'ясувалося, що в цей самий час він зустрічався з панною Лопес.

«Якщо так…»

Трохи поміркувавши, священник Педро змінив напрямок руху й попрямував до редакції газети, через яку вперше зробив свою заяву.

— О, священнику Педро, це ви?

У кабінеті, наповненому їдким тютюновим димом, журналіст, який ліниво сидів, закинувши обидві ноги на стіл, радісно підхопився.

— Ви хочете повідомити нам щось нове?

— Ні, я…

Після короткого вагання священник Педро мовив:

— Матеріали, які я надав першого разу… Чи можу я переглянути їх?

— А, та-ак.

З явним розчаруванням на обличчі журналіст провів священника Педро до архіву.

— Ось там, у кутку.

Священник Педро важким поглядом подивився на свої документи, що лежали занедбані в кутку архіву.

Немов підтверджуючи статус дешевої жовтої преси, було очевидно, що їх абсолютно не цікавили докази, які підтверджували статтю.

«З самого початку… їх цікавили лише гроші від сенсаційної статті».

Ані таємні фонди, незаконно створені Клаудіусами, ані діти з притулку, які й досі голодують через це, для цього журналіста не мали жодного значення.

— Будь ласка, не поспішайте, а я піду.

Кинувши ці слова, журналіст залишив священника Педро в архіві й вийшов.

— ...

Священник Педро складним поглядом дивився на папери.

«Матеріали, що висувають звинувачення, виглядають дещо не переконливими. Чи є у вас інші докази?»

«Тільки на основі цих документів неможливо надати беззаперечні підтвердження створення таємних фондів».

«Ви стверджуєте, що вони привласнили пожертви, призначені для притулків, і створили таємний фонд. Ви вже провели перехресну перевірку з кожним із притулків?»

Гострі, як леза, запитання, які сипали журналісти, досі лунали в його вухах.

Священник Педро міцно стиснув кулаки.

«Прокляття».

Оскільки це були документи, передані первосвященником Евансом, він був переконаний, що в них не може бути жодної помилки.

Тоді йому здавалося, що якомога швидше надати розголосу цій несправедливості через пресу — це єдиний спосіб негайно допомогти дітям у притулку.

Проте.

«Я був надто легковажним».

Якщо це так, то цю легковажність треба виправити просто зараз.

Священник Педро, крадькома озирнувшись довкола, непомітно сховав документи собі за пазуху.

За декілька хвилин.

— Я переглянув документи. Дякую, тепер я піду.

— А, так, щасливо.

Журналіст навіть не глянув у бік священника, абияк кинувши прощальні слова.

На вулиці вже насувались сутінки.

Священник Педро квапливим кроком попрямував до своєї орендованої кімнатки.

Зморшкувате обличчя старого священника було моторошно суворим.

***

Ми з панною вперше за довгий час сиділи поруч і читали книжки.

Ні, якщо бути точнішою…

Книжку читала лише принцеса.

— Ево, ти ж пам'ятаєш, що сьогодні ще потрібно написати відгук про прочитане, правда?

Я, стежачи за тим, чи належно принцеса читає книжку, одразу ж пригрозила їй.

Наскільки я пам'ятаю, це було вже десь уп'яте, як я робила їй зауваження.

— Хни-и-и.

Принцеса, чия концентрація на мить розсіялася, вередливо заскаржилася й знову вткнулася носом у книжку.

Все ж таки книжка була їй не зовсім не до вподоби, тож вона більш-менш сумлінно перегортала сторінки.

У мене була причина так квапити панну.

Засідання нашого книжкового клубу було вже просто на носі.

«Здається, ми пропустили вже три зустрічі поспіль?»

Ех.

Я подумки зітхнула.

Прийом дипломатичної делегації Росберна, виставка, присвячена фонду «Діти Клаудіуса»…

У цій божевільній круговерті справ ми мимоволі знехтували книжковим клубом.

Хоч у клубі поставилися до нашої відсутності з розумінням, це не змінювало того факту, що ми зневажили своїми обов'язками.

Іншим учасницям це навряд чи могло сподобатися.

«Раз уже з'явився час, цього разу ми обов'язково маємо бути».

Тільки-но я твердо це вирішила, як...

— Ой, та ну справді! Що це таке?!

Принцеса, яка досі читала книжку, спираючись на диван, раптово розлютилася й підхопилася на ноги.