Розділ 147 — Розділ 147

Документи були в повному безладі, а пожертви, які нібито розподілялися між притулками, зникали десь по дорозі.

Можливо, Клаудіуси й справді забрали ці гроші собі до таємного фонду.

Принаймні у цьому питанні первосвященник Еванс міг і не брехати.

«Проте… тепер я вже не можу сліпо вірити первосвященнику Евансу».

Під час проведення цього викриття первосвященник Еванс демонстрував чимало підозрілих дій.

Тож священник Педро згадав про останнє припущення, про яке йому найменше хотілося думати:

«Що, якщо первосвященник Еванс…»

Зіниці священника Педро здригнулися від переляку.

«Намагався підставити герцогський дім Клаудіусів?»

Але саме в цей момент.

Тук-тук.

Пролунав стукіт у двері.

«Гм?»

Священник Педро насупився.

«Журналісти?»

Проте це було таємне сховище, яке Айзек особисто підібрав так, щоб журналістам було важко його знайти.

Хоча проблема полягала в тому, що це місце було майже в нетрях…

Священник Педро затамував подих і сидів тихо, вдаючи, ніби нікого немає вдома.

Тук-тук, тук-тук-тук, тук-тук-тук-тук-тук.

Проте стукіт тривав і далі, наполегливо й квапливо, наче той, хто стукав, точно знав, що всередині хтось є.

Урешті-решт священник Педро не витримав і підвівся.

— Хто там?

Рип.

Старі двері зарипіли з неприємним звуком і відчинилися.

За ними стояв чоловік.

На голову він натягнув капюшон, а обличчя сховав під маскою.

«Ця людина…»

Було абсолютно очевидно, що це аж ніяк не журналіст. І так само очевидно, що він прийшов не з добрими намірами.

Священник Педро витріщив очі.

У той самий момент чоловік дістав із-за пазухи кинджал.

Брязк.

Звук тертя леза об піхви моторошно відлунив у вухах.

— Щ-що вам потрібно?

Наляканий священник Педро позадкував.

— Якщо вам щось треба, скажіть словами…

Проте чоловік, замість відповіді, лише високо заніс кинджал.

У напівтемряві коридору заповзято вигострене лезо біло засяяло.

У голові священника Педро все побіліло.

«Я… я ось так помру?!»

Хоча він і не мав зухвалості високо задерти голову перед Богинею й сказати: «У моєму житті немає жодної плями, якої варто соромитися»...

Утім, він ніколи не чинив людям такого зла, щоб заслужити на вбивство.

І все ж його збираються вбити.

«За що?»

Із цією останньою думкою…

Свись!

Гостре вістря кинджала рвонуло донизу.

Священник Педро рефлекторно міцно заплющив очі.

Проте очікуваний біль так і не настав.

Брязк!

Вчасно підставлений меч спритно відбив кинджал, який мав уразити священника Педро.

Розплющивши очі, він побачив чоловіка, який став перед ним, ніби захищаючи від нападу.

На відміну від нападника, який ховав своє обличчя під капюшоном та маскою, цей чоловік відкрито демонстрував своє обличчя, наче йому абсолютно нічого було боятися.

Чоловік кинув швидкий погляд назад і запитав:

— Ви цілі?

— А…

У той самий момент священник Педро остовпів, ніби його вдарили по голові.

Світле біле золото волосся, яке яскраво вирізнялося навіть у темряві.

І блакитні очі, що сяяли холодом, наче крижане море.

Не впізнати цієї вишуканої зовнішності було просто неможливо.

Адже чоловік перед ним був…

— Г-герцог Клаудіус?

Це був молодий голова дому Клаудіусів, Дітріх, з яким священник Педро досі перебував у протистоянні.

— Наразі розмови…

Дітріх легко перекрутив меч у руці.

І мовив:

— Відкладемо на потім, поки не розберемося з цим хлопцем.

За мить він кинувся уперед, врізаючись просто в груди чоловіка в масці, й потужно змахнув мечем.

Брязк!

Яскравий блакитний спалах меча розтяв темряву навпіл.

— Кх!

З-за маски нападника вирвалися глухі стогони.

Попри струнку статуру суперника, напір його сили був просто нелюдським.

Рівновага нападника була вмить порушена.

Чоловік у масці відчув, як по його спині стікає холодний піт.

«Треба тікати!»

Ширилися чутки, що голова герцогського дому Клаудіус має чималу майстерність, яка не поступається родовим лицарям.

Чоловік у масці в душі лише висміював ці чутки.

«Та він же звичайний кабінетний хробак, просто слуги мусять вислужуватися перед шляхтичем», — думав він.

Проте це було…

«Це навіть перевищує чутки!»

Нападник відчайдушно махав кинджалом, намагаючись відсахнутися від Дітріха, проте відстань між ними лише скорочувалася.

Дзінь! Дзень! Дзінь!

Гострий звук зіткнення металу об метал лунав раз за разом.

Зіниці чоловіка в масці дико затремтіли.

— Прокляття!

Видавши надривний крик, нападник востаннє люто викинув кинджал убік Дітріха.

Проте Дітріх навпаки скористався цією силою.

Перехопивши зап'ястя нападника, у якому той тримав кинджал, Дітріх різко смикнув чоловіка на себе.

Гуркіт!

— Кхо-кх!

Чоловік у масці жалюгідно впав на підлогу.

Він спробував швидко підвестися, проте було запізно.

Холодне, гостре лезо меча вже впиралося йому просто в кадик.

— Я віддаю перевагу ефективності.

Вістря меча злегка врізалося в шкіру, і з шиї витекла краплина крові.

Чоловік у масці здригнувся й задерев'янів.

— Тож якщо ти далі чинитимеш опір, я спочатку переріжу сухожилля на твоїх зап'ястях та щиколотках, а вже потім продовжу розмову.

Дітріх вишукано посміхнувся.

— Як тобі такий варіант?

Нападник, який люто зиркав на Дітріха, розтиснув пальці й випустив кинджал, виражаючи цим покірність.

Дзень!

Звук падіння металу на підлогу різко лунав у тиші.

Дітріх відкинув кинджал ногою подалі й кинув швидкий погляд на священника Педро.

На його свіжому обличчі не було й краплі поту.

— Ви священник Педро, правда?

— Т-так, це я… але…

— Ходімо зі мною.

Це було м'яке прохання, проте від нього віяло дивовижним тиском.

Ця приголомшлива сила, що вмить здолала того здоровила.

Та невимушена витонченість, що здавалася вродженою.

«Відмовитися… буде неможливо».

Священник Педро важко ковтнув слину й повільно хитнув головою:

— Добре.

— Чудово.

Буденно відповівши, Дітріх згодом просто копнув чоловіка в масці під підборіддя.

— Кх!

Чоловік у масці видав дивний звук і обмяк, знепритомнівши.

Коли ситуація дещо заспокоїлася...

Дивлячись на зв'язаного нападника, якого передавали іншим лицарям герцогського дому, священник Педро остаточно заплутався.

«Чому пан герцог урятував мене?»

Він мав бодай дещицю кмітливості.

Для Клаудіусів священник Педро був лише кісткою в горлі.

Саме тому доброта, яку виявив Дітріх, викликала ще більше непорозуміння.

— Перепрошую… Що, власне, відбувається?

Не в змозі стримати цікавість, священник Педро обережно поставив запитання Дітріху, який сидів навпроти нього в кареті.

Дітріх лише злегка знизав плечима:

— Це довга історія. Я розповім усе, коли ми прибудемо до маєтку.

— А, зрозуміло…

Священник Педро, що відповідав невпевнено, раптом запнувся.

«Невже… він везе мене до маєтку Клаудіусів?»

Ніби підтверджуючи його здогадку, карета зі священником Педро м'яко заїхала на територію розкішного столичного маєтку.

Дітріх особисто провів священника до вітальні.

— Сідайте.

— А, так, дякую.

Священник Педро ніби задерев'янів, сідаючи на крісло.

Покоївка негайно подала чай та солодощі, але священник Педро був настільки напружений, що навіть не торкнувся їх.

А з протилежного боку на нього пильно дивилися проникливі блакитні очі, які, здавалося, бачили його наскрізь.